Візит Віткоффа і Кушнера до Києва показав межі мирного плану США щодо Донбасу

Приїзд Стіва Віткоффа та Джареда Кушнера до Києва варто читати не як окрему подію, а як черговий епізод довгого процесу, що почався ще взимку і тимчасово зупинився через війну між США та Іраном. Сам факт повернення до перерваних переговорів говорить більше про логіку американської дипломатії, ніж будь-які публічні заяви сторін.

Формально мета візиту — представити Володимиру Зеленському оновлені версії мирного плану. Фактично ж, за словами самих учасників, нових ідей у документах виявилося небагато: команда Трампа радше намагалася реанімувати напрацювання, які існували до паузи, і звести докупи позиції Києва та Москви. Це принципова відмінність від спроби створити щось якісно нове — йдеться про відновлення перерваного процесу, а не про прорив.

Чому Донбас залишається головною перешкодою

Територіальне питання — і насамперед доля Донбасу — залишається вузлом, який жодна зі сторін поки не готова розв’язати. Росія формально претендує на весь регіон, хоча реально контролює приблизно три чверті його території. Це створює асиметрію: Москва вимагає визнання претензій, які виходять за межі фактичного контролю, а Київ послідовно наполягає, що територіальні поступки — це червона лінія, яку українське керівництво переступити не може.

Показово, що Зеленський, підтвердивши сам факт обговорення територій, одразу підкреслив: остаточні рішення такого рівня можуть ухвалюватися лише на рівні лідерів держав. Це не ухилення від теми, а чітке окреслення повноважень — переговорники можуть готувати ґрунт, але не можуть підміняти собою рішення президентів.

Зміна маршруту американської дипломатії

Окремої уваги заслуговує сам факт першого візиту Віткоффа і Кушнера саме до України. Раніше вони систематично обирали Москву як пункт призначення, і причина була прагматичною: у Вашингтоні переважала оцінка, що Україна поступово втрачає ініціативу у війні. Це формувало логіку переговорного процесу — США вважали за доцільніше насамперед з’ясовувати позицію Кремля.

Ситуація змінилася не через зміну оцінки перебігу бойових дій в Україні, а через власні проблеми Сполучених Штатів. Війна проти Ірану виснажила запаси озброєння Пентагону і знизила боєготовність американської армії. Це похитнуло позиції самих США у переговорному процесі — і саме після цього маршрут посланців Трампа змінився: спочатку Москва, а вже за кілька днів — Київ.

Віткофф прямо позначив пріоритет американської сторони: підтримання прямих і конструктивних відносин із російським керівництвом розглядається Вашингтоном як критично важлива умова успішного врегулювання. Це означає, що канал зв’язку з Кремлем для США залишається базовим елементом усієї конструкції переговорів, незалежно від того, з ким саме зустрічаються переговорники цього тижня.

Що означає визнання неможливості завершення війни до зими

Спільна теза учасників зустрічі про те, що війна навряд чи завершиться до настання холодів, — це не поразка переговорного процесу, а радше визнання його реального темпу. Водночас представники Трампа наполягають, що прогрес у діалозі можливий і до зими, навіть без остаточного врегулювання. Це розділення між «завершенням війни» і «прогресом у переговорах» задає рамку очікувань на найближчі місяці: сторони готуються до тривалого процесу з проміжними етапами, а не до одноразової угоди.

Заявлене Кушнером бажання відновити тристоронній формат — Україна, Росія, США — вказує на наступний логічний крок. Двосторонні консультації окремо з Києвом і окремо з Москвою вичерпали свій ресурс для зближення позицій; подальший рух вимагає формату, де сторони конфлікту сідають за один стіл за посередництва Вашингтона.

Реакція Зеленського — анонс підготовки нової зустрічі у форматі Україна, США та Європа — показує, що українська сторона намагається розширити коло учасників процесу, не залишаючи узгодження умов виключно у трикутнику з Москвою. Це принципове рішення для внутрішньої стійкості переговорної позиції: залучення європейських партнерів дозволяє Києву уникнути ситуації, коли ключові рішення щодо території ухвалюються без прямої участі союзників, чия підтримка залишається критичною для продовження оборони.