Звернення омбудсмана Дмитра Лубінця до ООН, Міжнародного кримінального суду, ЮНЕСКО, Європарламенту та ПАРЄ формально стосується одного пропагандистського фільму. Але за цим кроком стоїть системна проблема: як міжнародні інституції реагують на спроби держави-агресора переписати обставини вже задокументованого воєнного злочину, використовуючи саме місце трагедії як знімальний майданчик.
Йдеться про псевдодокументальну стрічку «Свідки», зняту на відбудованій сцені Маріупольського драматичного театру — тій самій будівлі, де 16 березня 2022 року після авіаудару загинули цивільні, які ховалися там від обстрілів. Лубінець наголошує на символічному й водночас юридичному значенні цього факту: місце злочину перетворили на декорацію для його заперечення.
Навіщо потрібна фальсифікація місця злочину
Механізм тут простий і водночас показовий для того, як працює інформаційна складова війни. Розслідування Associated Press встановило, що внаслідок удару могли загинути близько 600 людей усередині та поблизу театру. Amnesty International незалежно підтвердила, що причиною руйнування, найімовірніше, стали дві авіабомби. Обидва розслідування спростовують поширювану ще до атаки версію про «підрив зсередини» — версію, яка з’явилася в російському інформаційному просторі раніше, ніж сталася сама трагедія.
Коли факти вже задокументовані незалежними інституціями, змінити їх юридично неможливо. Але можна створити альтернативну візуальну «доказову базу» — фільм, знятий на реальній локації, який у пропагандистському обігу покликаний конкурувати з висновками AP та Amnesty International. Це не просто заперечення, а спроба підмінити джерело інформації для аудиторій, які не знайомі з міжнародними розслідуваннями.
Чому звернення йде саме в ці інституції
Лубінець адресував заяву одразу кільком структурам, кожна з яких виконує окрему функцію в системі фіксації воєнних злочинів:
- Управління Верховного комісара ООН з прав людини та Моніторингова місія ООН — збирають первинні дані та формують офіційні звіти;
- Незалежна міжнародна комісія ООН з розслідування порушень в Україні — веде розслідування для подальшого юридичного використання;
- Міжнародний кримінальний суд — орган, куди докази можуть надходити для формування справ проти конкретних осіб;
- ЮНЕСКО — інституція, що фіксує знищення культурної спадщини та об’єктів цивільної інфраструктури;
- Європарламент і ПАРЄ — політичні майданчики, здатні ухвалювати рішення про санкційний тиск.
Такий одночасний адресат — типовий інструмент правозахисної дипломатії. Омбудсман не подає позов і не ініціює процес напряму: він формує пакет фактів, який має бути врахований різними структурами відповідно до їхніх мандатів. Це радше елемент накопичення міжнародної доказової бази, ніж окрема юридична дія з негайним результатом.
Пропозиція санкцій за заперечення злочинів
Окремий момент звернення — пропозиція розглянути санкції ЄС проти осіб, медіа та інших суб’єктів, причетних до систематичного заперечення й фальсифікації російських воєнних злочинів. Це фактично спроба розширити санкційний інструментарій за межі традиційних категорій — військових, чиновників, підприємств — і включити туди виробників дезінформаційного контенту як окрему ланку відповідальності.
Якщо така логіка знайде підтримку на рівні Європарламенту, це створить прецедент: санкційний режим реагуватиме не лише на факт злочину, а й на подальші спроби його інформаційного заперечення. Для системи міжнародного права це новий рівень — раніше основна увага приділялася самому діянню, тепер пропонується враховувати і його медійну легалізацію.
Для Лубінця та інституту омбудсмана загалом таке звернення — це продовження функції, яку правозахисник виконує з перших місяців повномасштабної війни: систематизація доказів, взаємодія з міжнародними структурами та формування офіційної української позиції з питань, які згодом можуть стати частиною судових проваджень щодо воєнних злочинів Росії.
