Війна перетворила життя сотень тисяч мешканців Луганської області на трагічну довгу подорож. Для багатьох із них ця дорога почалася ще у 2014 році, а після 24 лютого 2022-го – стала ще боліснішим шляхом.
Це історія про тих, хто живе у парадигмі “duty station” – тимчасової бази, але будує фундаменти для майбутнього: від унікальних житлових програм, допомоги релокованому бізнесу до збору доказів для Гааги.
Від вигоряння до інституційної сили
Історія українського волонтерства та активізму – це історія бігу на довгу дистанцію, де фініш постійно відсувається. Голова Ради ВПО Луганщини та спів-засновниця Конгресу Рад ВПО Яна Любимова, яка сама пройшла шлях вимушеного переміщення двічі, відверто говорить про втому.
“Люди, які зголошуються працювати в Радах ВПО – це волонтери. Це робота, за яку не платять, але яка вимагає колосального ресурсу. Багато хто з нас у цьому процесі вже по більше п’яти років. У 2025 році ми чітко побачили: активність починає спадати. Вигорання накриває, особливо тих, хто пережив подвійне переміщення. Це дуже складно – десять років поспіль тримати активну громадянську позицію, не маючи власного дому”, – ділиться Яна.
Проте саме повномасштабне вторгнення, попри весь жах, парадоксально мобілізувало нові ресурси та відкрило нові рівні підтримки переселенців. Можна сказати, що саме зараз формується потужна інституційна підтримка ВПО.
“Ради ВПО, які кожні два роки перезавантажуються, отримали офіційні повноваження, закріплені постановою уряду. Але з правами прийшла й бюрократія: протоколи, звіти, участь у комісіях при ОВА. Для волонтера, який має ще й заробляти на життя, це навантаження стає критичним. До того ж, після 2022 року таких рад побільшало у рази, і люди, які долучаються, мають якісно працювати та комунікувати, бо від цього залежить довіра до влади, з якою ми працюємо як дорадчий орган. Створення Конгресу Рад ВПО – це ініціатива, що має загальнонаціональний масштаб. Це “парасолькова” структура, де досвідчені активісти готові підставити плече новим радам, допомогти зберегти голос переселенців гучним і впливовим”, – говорить керівниця Луганської Ради ВПО.
До речі, Ради ВПО долучилися до вирішення питання з отриманням української пенсії у складі групи інших громадських організацій. Результат, як відомо, вже є – Пенсійний фонд збільшив термін проходження ідентифікації ВПО до 1 квітня 2025 року. Проте Яна наголошує на проблемі подвійних стандартів, зокрема у пенсійному забезпеченні.
“Ми знову бачимо ганебну практику припинення пенсій переселенцям. Людей змушують проходити принизливі ідентифікації, доводити, що вони ‘живі’. Чому ми платимо пенсії українцям у Польщі, не підважуючи їхню українськість, але сумніваємося в людях, які залишилися в окупації через старість чи хворобу? Це вибіркове право, і Конгрес буде з цим боротися”.
Житло: Гроші знайшлися на місцевих рівнях влади
Найболючішим питанням для будь-якого переселенця залишається власний дах над головою.
«Я вже 12 років живу в житлі, яке мені не належить, – ділиться Яна Любимова. – В англійській мові є поняття duty station – тимчасова база. Зараз у нас таке життя, що все стає тимчасовою базою. Це страшно, коли діти, що пішли до школи у 2014-му, зараз уже самі народжують дітей, так і не маючи відчуття стабільності».
Проте наприкінці минулого року Луганщина продемонструвала унікальний кейс щодо кредитів на житло для ВПЛ, про який, на жаль, як зазначила Яна Любимова, знає не так багато людей.
Зокрема, у грудні минулого року Луганська область виділила 850 мільйонів гривень із залишків обласного бюджету на житлову програму для ветеранів й переселенців.
Як це працювало? Щоб уникнути корупційних ризиків, оператором коштів обрали Держмолодьжитло. Використовувався механізм рандомайзера (випадкового вибору), який контролюється німецьким банком KfW. Це один із найпрозоріших інструментів у світі. Умови були жорсткі, але справедливі: участь могли взяти лише мешканці Луганської області. Причому ті, хто виїхав з 2014 року і досі не має власного житла й не скористався іншими державними програмами.
Представник Луганської ОВА Андрій Зайцев, який був учасником програми й, до речі, став одним із переможців, розповів, що формула кредитування для звичайних учасників-ВПО виглядає так: 50% вартості сплачує обласний бюджет безповоротно, а інші 50% людина отримує як пільговий кредит на 10 років під 3% річних. Житло можна купувати в будь-якому регіоні України.
«Був сильний скепсис, але все вийшло максимально прозоро. Ми сподіваємося, що у 2026 році програма буде продовжена, бо попит є», – зазначають у ОВА.
Цифри програми за 2025 рік:
- 850 мільйонів гривень – загальний бюджет проєкту.
- 225 слотів (місць) було виставлено на конкурс.
- 176 родин переселенців стали переможцями.
- 46 родин (категорія військовополонених) отримали умови, за яких 99,9% вартості квартири покриває держава.
Підтримка бізнесу
Часи, коли підтримка переселенців асоціювалася виключно з гуманітарними наборами, минають. Сьогодні акцент зміщується на економічну спроможність. Луганська Рада ВПО спільно з Департаментом економіки ОВА розробила та впровадила програму підтримки релокованого бізнесу.
“Ми досягли того, що 25 із 27 громад Луганщини заклали гроші в бюджети на підтримку своїх підприємців. Наприклад, Чмирівська громада. Якщо ви підприємець з Чмирівки, який зараз живе, скажімо, у Сваляві, ви можете отримати до 100 тисяч гривень на старт або релокацію бізнесу від своєї громади”, – наводить приклад Яна, акцентуючи, що це не благодійність, це інвестиція в майбутнє повернення та збереження кадрового потенціалу.
Разом із тим, як зазначає Ігор Куденко, представник Департаменту економічного розвитку Луганської ОДА, одна з головних перешкод для релокованого бізнесу сьогодні – це … відсутність юридичного терміну.
«У нашому нормативному полі досі немає поняття “релоковані підприємства”. Це створює критичну невизначеність: від труднощів із доступом до грантів до проблем із банківськими послугами. Ми неодноразово надавали пропозиції уряду, аби виправити це», — коментує Куденко.
Попри правовий вакуум, цифри станом на 1 лютого 2026 року вражають своєю масштабністю:
- Понад 4 200 підприємств залишаються вірними регіону і зберігають реєстрацію в Луганській області, продовжуючи платити податки та ЄСВ у її бюджети.
- Понад 4 700 платників офіційно змінили прописку на інші регіони (найчастіше це Київська, Дніпропетровська та Харківська області).
- На жаль, понад 7 200 підприємців були змушені припинити діяльність після початку повномасштабного вторгнення.
Історія незламності луганчанки Ольги Ширшикової
За сухими цифрами звітів стоять живі історії. Серед тих, хто отримав фінансову допомогу від міської влади, зокрема Сіверськодонецької ОВА, відома серед луганчан, й не тільки бізнесвумен та волонтерка Ольга Ширшикова.
Вона приїхала до Івано-Франківська так само, як тисячі інших переселенців – з нуля і в нікуди. До повномасштабної війни разом із братом вона працювала над інклюзивними проєктами, співпрацювала з UNICEF і паралельно вела власний бізнес – створювала пряники – не звичайні, а авторські, складні, мистецькі.
«Я ніколи не працювала масово. Те, що я роблю, – це не печиво. Це емоції», – каже пані Ольга.
У Франківську вона вже за кілька місяців після переїзду подала заявку на перший грант, потім на другий, третій, четвертий. За 2022–2023 роки отримала чотири мікрогранти – усі пішли на обладнання для міні-пекарні. Нові печі, субліматор, вакууматор – не для комерційного росту, а для того, щоб мати можливість допомагати військовим.
Більшість того, що створює Ольга, стає частиною зборів для ЗСУ. Її 3D-пряники – кораблі, скриньки, вази – купують як подарунки для донаторів або для благодійних аукціонів. Деякі з них коштують тисячі гривень. Були замовлення і на сотні тисяч.
«Я довго соромилась ставити високу ціну. Але потім зрозуміла: це не просто солодощі. Це тижні роботи, це унікальність. Це мистецтво», – пояснює підприємиця.
Вона працює одна. Не тому, що не хоче масштабуватися, а тому, що її пряники – унікальні. Їх неможливо поставити на конвеєр. Кожен виріб – це ідея, яку Ольга втілює власними руками.
Паралельно волонтерка створила цілу мережу взаємопідтримки з іншими переселенками. Хтось виготовляє сублімовані фрукти, хтось – сухі суміші для фронту, хтось проводить тренінги або працює з дітьми. Усі вони зі сходу. Усі з досвідом втрати дому. Вони об’єднуються під конкретні проєкти, допомагають одна одній із замовленнями, обладнанням, приміщеннями.
«Наш бізнес тримається на взаємній підтримці. Одна дівчина підтримує іншу – і в результаті хлопці на фронті отримують якісний продукт».
Ольга є головою громадської організації “Імпакт-Центр”, яку колись створив її брат. Після його загибелі на фронті вона взяла цю справу на себе. ГО вже отримала чотири гранти, усі пройшли аудит Фонду Відродження. Прозорість, фінансова звітність, публічність – для неї це не формальність, а принцип. Але головне не папери. Головне – люди.
«Ми, переселенці, нікому не потрібні, крім самих себе і своїх родин. Тому або ти встаєш і робиш – або нічого не буде».
Вона згадує, як у 2019-му за десять днів заробила 20 тисяч гривень на документи для купівлі квартири – працювала без сну, вся кухня була в пряниках. І зараз так само. Іноді в неї немає грошей навіть на власні потреби, але вона знаходить спосіб закрити збір для військових.
«Я не чекаю милості. Я беру і роблю. Якщо ти не цікавий сам собі – тебе не помітить ніхто».
Для неї бізнес – це не просто заробіток. Це інструмент допомоги, форма спротиву і спосіб залишатися собою в країні, де тисячі людей втратили все.
Гроші для тих, хто діє: програми підтримки-2026
За інформацією Ігоря Куденко, у 2026 року також планується старт програми допомоги релокованому бізнесу з бюджетом 3 мільйони гривень. Це кошти на часткову компенсацію витрат за придбане обладнання.
- Критерії: Реєстрація в Луганській області + відповідність вимогам Постанови КМУ №28.
- Прозорість: Заявки розглядатиме колегіальний орган із залученням громадськості та правоохоронців.
Для довідки: сьогодні діє 15 програм від військових адміністрацій населених пунктів. Загальний бюджет – понад 23,4 млн грн, з яких на поточний рік виділено понад 15,5 млн грн. Досвід 2025 року показує, що ці гроші реально отримати. Торік було підтримано 10 великих кейсів:
- Сєвєродонецька ВА: 8 підприємців отримали загалом 1,07 млн грн.
- Кремінська ВА: допомога на 136,3 тис. грн.
- Білокуракинська ВА: допомога на 50 тис. грн.
“Ми вже плануємо майбутнє, – додає Ігор Куденко. – За двома програмами вже закладено 10,2 млн грн саме на заходи підтримки бізнесу, який повертатиметься до Луганської області одразу після деокупації”.
Аби бізнесмени не пропускали ці можливості, ОДА щотижнево проводить зустрічі у форматі «Діалоги влади та бізнесу», анонси яких публікуються на офіційних сторінках Департаменту економіки.
“Це реальна допомога. Людина не поїде лікуватися з Закарпаття до свого лікаря в Дніпро, але отримати грант на бізнес дистанційно – це дієвий механізм. І ми будемо вимагати, щоб такі програми продовжувалися у 2026 році”,- також наголошує голова Ради ВПО Яна Любимова.
Архів пам’яті: Щоб “русскій мір” не переписав історію
Ще один, і, можливо, найважливіший стратегічний напрямок діяльності активних переселенців з Луганщини – це війна за пам’ять. Поки ЗСУ б’ються за території, активісти та юристи розпочинають битву за історію.
Луганська Рада ВПО долучилась до розробки ідеї по створенню Архіву російських воєнних злочинів та реєстру пам’яті у співпраці з Державним архівом України.
Як пояснила Любимова, зараз тисячі людей документують злочини росіян на телефони, громадські організації збирають свідчення. Але ці дані часто розрізнені, не стандартизовані і можуть бути втрачені. Державний архів – це структура, яка гарантує: ці документи будуть жити вічно.
“Навіть якщо ми з вами не доживемо до вироку трибуналу для путіна, ці документи стануть основою для репарацій нашим онукам. Ми маємо зафіксувати не тільки зруйновані будинки, а й моральну шкоду. Те, як ми тікали з Сєвєродонецька під обстрілами, як проходили принизливі перевірки на блокпостах виїжджаючи зі захопленого ворогом Сватово, як втрачали рідних. Це – геноцид, і кожна така історія має стати юридичним доказом”, – каже Яна.
Особлива місія для нас у цьому – збереження української ідентичності Луганщини. Російська пропаганда роками вбивала в голови міф про “російський Донбас”. Яна руйнує цей стереотип власною історією.
“Я народилася в Кадіївці (Стаханов). Це індустріальне місто, куди з’їжджалися люди звідусіль. Але моя бабуся з Одеси, вчителька української мови, читала мені українські казки, ми співали українські пісні, я носила вишиванку. Луганщина завжди була українською, різноманітною і, головне, толерантною. Коли у наше місто, після землетрусів, приїхали жити вірмени, у нас ні в кого не було питань, чому так. Сьогодні ми не маємо права дозволити ворогу стерти цю пам’ять”, – з теплотою згадує пані Яна.
У лютому у Варшаві відбувся великий захід за участі міжнародних експертів, науковців з з провідних університетів світу Оксфорда та Макгілла, де було презентовано методологію цього архіву міжнародній спільноті. Це виводить питання трагедії України та й Луганщини на світовий науковий та юридичний рівень.
(перша заступниця Голови Державної архівної служби України Тетяна Шевченко та Яна Любимова 20.02.2026 у Варшаві.)
Замість післямови
Ми всі, вимушені переселенці, здебільшого живемо на “тимчасових базах”. Але в цій тимчасовості формується щось вічне. Розуміння того, що дім – це не лише стіни. Це пам’ять, яку неможливо окупувати. Це бізнес, який відроджується з попелу. Це спільнота, яка, навіть будучи розкиданою по світу, об’єднується в Конгреси, щоб захистити своє право бути українцями. І поки ми пам’ятаємо кожну деталь нашого вимушеного шляху – від першого блокпоста до останнього судового позову в Гаазі – ми непереможні.
Лариса Лазоренко
Ця публікація була підготовлена в рамках проєкту «Посилення стійкості українських медіа», який реалізується Фондом Ірондель (Швейцарія) та IRMI, Інститутом регіональної преси та інформації (Україна). Фінансується Фондом «Швейцарська солідарність» (Swiss Solidarity). Висловлені погляди є виключно поглядами авторів і не обовʼязково відображають позицію ФОНДУ ІРОНДЕЛЬ або IRMI.
