Як святкували Різдво наші бабусі на Миколаївщині.
Святвечір без світла, кутя з пшениці, колядки пошепки й дідух у кутку хати. Редакція 0512 зібрала дві родинні історії миколаївців – спогади про те, як їхні бабусі та мами святкували Різдво у 20 столітті на Миколаївщині, коли традиції берегли тихо, але ні в якому разі від них не відмовлялися.
“Кутю варили з того, що було”
42-річна Олена з Миколаєва розповідає спогади своєї бабусі Марії, яка народилася ще у 1920 році й все життя прожила в селі неподалік Баштанки.
Моя бабуся пережила важкі часи – голодомори, війни, у них забирали останню зернину. Але вона завжди говорила, що навіть у найважчі роки Святвечір не скасовували. Хоч би що, але кутя завжди була на столі. Кутю варили з того, що було, але її завжди готували, – говорить Олена.
За її словами, у 1930 – 1940-х роках Різдво святкували потай, без гучних коляд і гостей. Особливо у післявоєнні та радянські часи.
Сім’я моєї бабусі, мабуть, як і всі селяни того часу, була віруючою. Тож ніякі “совєти” не могли їм заборонити вірити хоча б у душі. Вони чекали, поки стемніє. Коли сходила перша зірка на небі, уся сім’я сідала за стіл. Ніяких ялинок, ніяких гірлянд. Максимум – чиста скатертина й солома під столом, – наголошує жінка.
Бабуся Олени розповідала, що кутю варили з пшениці або ячменю, додавали трохи меду, якщо був. Мак товкли вручну у макітрі.
Бабуся завжди казала: кутя – не для ситості, а для памʼяті. Вона ставила зайву миску “для тих, хто вже не з нами”, – пригадує Олена.
Дідух у хаті був обов’язковим – його заносив господар перед вечерею. Після Різдва солому зберігали, а навесні могли кинути у першу борозну – “щоб земля родила”.
“Колядки співали тихо, щоб ніхто не доніс”
Світлана, яка виросла у селі на півдні Миколаївщини, памʼятає як її мама розповідала про святкування Різдва ще у довоєнні й дорадянські часи, а бабуся – у царські.
Мама згадувала, що у 50-х колядувати боялися. Але діти все одно ходили – по одному, не гуртом. Адже навіть у маленьких селах, де люди один одного добре знали, були такі, як і сьогодні, хто хотів придобритися до влади. Подругу моєї мами навіть зі школи у четвертому класі вигнали, бо вона пішла до церкви. Тому молитву й традиції можна було зберігати лише за зачиненими дверима своєї хати, – говорить Світлана.
Колядки співали пошепки або тихим голосом, без зірки й вертепів. Часто – лише для своїх.
Могли зайти до родичів, проспівати коротку колядку і швидко піти. За це давали яблуко, інколи цукерку чи шматок хліба, – розповідає жінка.
Будинок прикрашали дуже скромно. Ялинок майже не було – максимум кілька гілок у глечику. Натомість важливими залишалися обрядові дрібниці – під скатертину клали сіно, а на підвіконня – свічку.
Навіть у моєму дитинстві мама казала, що світло має бути завжди на Святвечір, – пригадує Світлана.
Святий вечір завжди проходив у тиші. Не сварилися, не підвищували голос.
Пам’ятаю як ще моя бабуся казала: як Святвечір проведеш – такий і рік буде. Потім ці слова, вже у моєму дитинстві, вкрали для Нового року. До речі бабуся завжди готувалася до Різдва, навіть коли вже їй було важко самостійно пересуватися. Так само і моя мама. Вона багато традицій передала навіть моїм діткам, – говорить жінка.
Обидві родини підкреслюють, що на Миколаївщині Різдво у 20 столітті було святом домашнім і стриманим, але дуже глибоким за змістом.
Фото ілюстраційні.
