Ілюстрація згенерована ШІ
Ті, хто зі Сходу, напевно пам’ятають свої відчуття, коли побачили перші російські триколори на державних установах свого міста. Здивування, роздратування, голосні думки, що все навколо — не по-справжньому. Але потім все так закрутилося. Псевдореферендуми, російські посіпаки, які захопили владу, деградація всього живого та прогресивного, що залишалося на окупованих територіях.
2022-й рік «легалізував» присутність РФ в тому сенсі, що вона більше не маскувалася під «місцевих трактористів». Разом із цим змінилися підходи до фінансування окупованих територій, вимоги до окупаційного законодавства та документів. РФ вводить все нові та нові правила перебування українців на ТОТ, вигадує «закони», які позбавляють багатьох людей їхнього майна.
Та чи впливає все це на ставлення людей до окупаційної влади?
Ми розкажемо вам зараз три історії з Донеччини про те, яким виглядає для людей зараз життя в окупації. В інтересах безпеки не називаємо справжніх імен. Думки людей записали редакції Бахмут.in.ua, 0629.com.ua, Новини Донбасу.
Лідія, Маріуполь
Ілюстрація згенерована ШІ
У Маріуполі зараз живе смуток. Ви можете відчути його, як тільки вийдете на вулицю. Люди ходять і не дивляться один на одного, похмурі, сумні. Цей загальний настрій неможливо не відчути.
Місто вже не схоже на такі руїни, як було у 2022-му. О, тоді це був такий жах, що… Мені важко навіть підібрати слова. І цей трупний сморід.
Зараз, звичайно, нічого такого вже немає. Правда, приватний сектор стоїть у руїнах і буде стояти, я так розумію, бо ніхто не дає грошей на його відновлення. Хто має сили та можливості щось самостійно ремонтувати — то й робить. Але у більшості таких грошей немає — будинки відбудовувати з нуля. Тому руїни. А ще — всередині випалені будинки стоять на проспектах. Таких дуже багато.
Хоча загалом виглядає все набагато краще. Але настрій у людей, навпаки, став гіршим. Особливо у тих, хто зіштовхнувся з російською чиновницькою машиною. Люди не можуть довести, що вони — це насправді вони, що вони народилися і жили у Маріуполі, що мали власність на квартиру, що їхній родич (брат, дядько, двоюрідна сестра) — справді їхній родич. Куди не сунься — посилають у суд. А там — морок, черги й усе дорого.
І від того, що за три роки так і не вдалося відновити справедливість хоча б у якихось питаннях, виникає розчарування і злість.
А ще масово вигадали таку річ — мовляв, Маріуполь поки не Росія, тут діють закони «ДНР». Так виправдовують хаос, який додався у їхньому житті.
Насправді всі останні три роки РФ перекроює закони так званої «ДНР» під російські вимоги. Просто люди не хочуть вірити, що їхня «прекрасна Росія», до якої вони так прагнули, виявилася такою несправедливою.
Але багато хто всім задоволений. Багатьом все подобається, Росія подобається. Особливо — пенсіонерам добре живеться. Їх усіх купили тут високими пенсіями. Звісно, ціни виросли, інфляція велика, але все одно: на російську пенсію в окупації пенсіонер може прожити, а на українську пенсію в Україні — не може. Ось і вся різниця.
Молоді в Маріуполі небагато. Хто б там що не казав — я вас запевняю: мало молодих на вулицях. Достатньо просто вийти ввечері на двір і подивитися. Там порожньо, нікого немає, хоча й комендантської години останнім часом не було. Зараз молодь можна побачити лише на заходах «Юнармії».
Мене особисто охоплює безвихідь. Ось такий сумний стан. Якщо раніше я сподівалася на деокупацію, то зараз бачу, що Росія тут закріпилася назавжди. Виїхати з міста я не можу через родинні обставини, залишаюся тут. І перспектив для себе не бачу. Ось із таким настроєм я живу.
Пробувала піти працювати кухаркою. Але тут така корупція, так крадуть, що я була в шоці. Я не хочу в цьому брати участь. Звільнилася. Роботи для жінок тут узагалі немає — або магазин, або манікюр із педикюром.
Загалом, тут лише пенсіонерам і добре, хоча коли вони починають хворіти… З медициною як було погано, так і є. Лікарів бракує.
З їжею тут погано. Точніше, продуктів у магазинах повно, що хочеш — усе є. Проблема в тому, що вони всі — несмачні. От захочеш шоколадку, купиш «Альонку», а потім три години плюєшся.
Загалом, якщо ви питаєте про ставлення людей. Мені нічого не подобається — ні зараз, ні раніше. Але таких, як я, небагато. Переважно люди звикли. А що робити? Жити якось треба.
В’ячеслав, Донецьк
Ілюстрація згенерована ШІ
В’ячеслав виїхав з окупованого Донецька у серпні 2025 року. Хлопець народився і виріс у цьому місті, став свідком окупації з 2014 року і прожив під її впливом понад десять років.
«Ставлення мешканців до життя в окупації за ці роки значно змінилося. У 2014 році більшість людей перебували у стані невизначеності: вони не розуміли, що відбувається і чому, відчували постійний тиск і страх. Ті, хто намагався зберегти українську ідентичність, часто зазнавали переслідувань, а нейтрально або проросійськи налаштовані громадяни отримували певні привілеї.
До 2025 року ситуація змінилася. Люди адаптувалися, якщо так можна сказати, до умов окупації, але їхнє життя стало більш контрольованим: російська пропаганда активно формує світогляд, особливо у молодого покоління, а старші, які пам’ятають Україну і життя при ній, змушені виїжджати. Люди вже більш критично оцінюють реалії життя на ТОТ, знають про проблеми з продуктами, обмежені можливості для розвитку та низьку народжуваність. Багато хто приймає рішення залишитися або виїхати, виходячи зі своїх цінностей і прагматичних міркувань», — каже чоловік.
За словами В’ячеслава, серйозні проблеми виникають зараз із харчами. Основна частина товарів низької якості: або завезена з Росії, часто з віддалених регіонів (Самара, Єкатеринбург), або місцевого виробництва, але через дефіцит води й ресурсів продукти значно поступаються за якістю. Наприклад, хліб коштує на 20% дорожче, ніж на підконтрольній Україні території, але за якістю гірший. Проте мешканцям через пропаганду нав’язують думку, що ціни високі всюди, а кращого життя, ніж у Донецьку, немає.
Водночас можна знайти імпортні товари з Франції, Італії, Грузії, Казахстану чи Китаю — але лише для тих, хто має достатньо коштів. Білоруські продукти іноді кращі за місцеві чи російські. «Пропагандистські товари» з інших окупованих територій, наприклад із Херсона, у Донецьку не дуже популярні; місцеві надають перевагу більш звичним продуктам, таким як Coca-Cola, Fanta або Sprite.
Особливо помітний вплив окупації на молоде покоління. Діти й підлітки, які народилися вже після 2014 року, інтегруються в російське культурне середовище: слухають російську музику, дивляться російські фільми, навчаються російської мови й фактично будують своє життя в «російських» реаліях. Старше покоління, яке пам’ятає Україну, або виховує дітей, намагаючись прищепити їм українськість, намагається зберегти критичну позицію і часто виїжджає за межі окупації.
Демографічна ситуація в Донецьку також складна. Близько 60–65% населення — люди старшого віку, 60+. Народжуваність значно знизилася: якщо у 2012–2013 роках щотижня народжувалося 150–200 дітей, то зараз лише 20–30. Тому влада «ДНР» активно завозить мігрантів і громадян Росії, щоб підтримати чисельність населення та створити стабільний прошарок мешканців. Також завозять людей із Середньої Азії та Кавказу, що призводить до появи нових мов у побуті й ускладнює комунікацію.
Що стосується будівництва, до 2022 року практично нічого нового не споруджувалося. Росіяни застосовують специфічний підхід до відбудови: покращують об’єкти, які не потребують великих ресурсів. Наприклад, можуть облаштувати невеликий дитячий майданчик у сквері та активно просувати його у пропагандистських медіа, створюючи враження масштабної діяльності. Такий підхід дозволяє демонструвати «успіхи» при мінімальних витратах і створює видимість змін для населення.
Олена, Донецьк
Ілюстрація згенерована ШІ
Донеччани так і не стали «жити як у Росії». Дійсно, за кілька останніх років ситуація в окупації змінилася. У Донецьку, як і в інших окупованих містах регіону, захоплених ще у 2014 році, з’явилося більше російських, білоруських та китайських товарів. Тепер у цих містах, особливо в Маріуполі та Донецьку, живе все більше росіян — вони переїжджають або приїжджають на певний час із віддалених регіонів РФ — жити та працювати.
«Як довго росіяни будуть тут жити, покаже результат війни. А поки війна триває, московське керівництво докладає всіх зусиль, щоб ці території “обрусилися”. Сюди завозять людей з усієї Росії. Прапори цієї країни тепер на кожному кроці — щоб місцеве населення ні на мить не забувало, що “Росія тут назавжди”», — іронізує Олена, посилаючись на слоган, який розмістили на банерах у 2022 році.
На тлі активної роботи з відновлення «середньоросійського рівня» на окупованих територіях влітку Володимир Путін поставив завдання вивести Донбас, Запоріжжя та Херсонщину на новий економічний рівень. Але поки мешканці Донецька живуть в умовах постійного дефіциту води, якісних продуктів, стабільної медицини та надійних послуг. Ціни на продукти й послуги зростають, зарплати відстають, а інфраструктура продовжує руйнуватися. Попри заяви окупаційної влади про «стабілізацію», життя донеччан більше нагадує боротьбу за виживання.
На початку року угруповання «ДНР» повідомило, що з 1 січня 2025 року прожитковий мінімум на окупованій Донеччині зріс майже на 15% і тепер становить 16 669 рублів на одну особу, що еквівалентно 8 246 гривень за офіційним курсом. Прожитковий мінімум — це сума, необхідна для підтримання життєдіяльності, яку використовують для оцінки нужденності при соціальних виплатах та визначення розміру різних допомог. Наприклад, саме прожитковий мінімум враховується при розрахунку єдиної допомоги.
Михайло Мішустін, прем’єр-міністр РФ, заявив, що до 2030 року окуповані території Донецької, Луганської, Запорізької та Херсонської областей мають досягти загальноросійського рівня якості життя. Для цього, за його словами, влада спрямує додаткові 10 мільярдів рублів на капремонт і розширення траси «Новоросія», що з’єднує Ростов-на-Дону із Сімферополем, проходячи через Мелітополь, Бердянськ, Маріуполь, Новоазовськ і Таганрог, та є важливим сухопутним коридором у Крим. Мішустін уточнив, що у 2025 році з федерального бюджету вже виділено близько 20 мільярдів рублів на впорядкування регіональних і місцевих доріг у цих регіонах. Наразі відремонтовано понад 6 тисяч кілометрів доріг.
Так, місцеві чиновники перед московськими кураторами міряють «успіхи» в надоях молока чи кілометрах збудованих доріг. Це траси, які насамперед мають забезпечувати логістику окупованого регіону. Тепер навіть воду в Донецьк возять цистернами з Росії. А ще цими дорогами колонами переганяють російську військову техніку.
Мобільний зв’язок та інтернет у Донецьку залишаються дорогими й низької якості. Місцеві провайдери використовують обладнання старих українських мереж або тимчасові російські рішення — досі!
Абонплата за базовий пакет мобільного зв’язку — близько 300–400 рублів (150–200 гривень) на місяць, але якість зв’язку та інтернету значно гірша, ніж у сусідніх регіонах Росії.
Громадський транспорт працює нестабільно. Автобуси й маршрутки курсують, але інтервали руху збільшилися, а вартість проїзду зросла до 25–30 рублів. Таксі стало розкішшю: ціни вищі, ніж у великих містах Росії, і залежать від наявності пального.
«Не в усіх районах окупованих міст є таксі в принципі. Іноді дуже складно дістатися з Донецька на Гвардійку (Червоногвардійський район Макіївки, — ред.), бо не кожен таксист погоджується — такі поїздки їм невигідні», — скаржиться Олена.
Економіка окупованого Донбасу практично зруйнована. Великі підприємства не працюють або працюють у скороченому режимі. Середня зарплата в Донецьку — близько 20–25 тисяч рублів (10–13 тисяч гривень), якщо ти не військовий і не «чиновник».
Для працівників «залишків» промислових підприємств або соцсектора затримки виплат зарплат стали нормою. Про них пропагандистські медіа майже не пишуть. Російські ЗМІ не розголошують проблем місцевого населення, поки ситуація не виходить з-під контролю — як-от масові скарги на роботу ЖКГ. Або, скажімо, про мільйонні борги із зарплат можна дізнатися постфактум — коли «прокуратура ДНР» «доблесно» втручається і зобов’язує підприємства виплатити людям гроші.
Навесні цього року пропагандистська «Комсомольська правда» писала, що на початку 2025 року щонайменше 42 підприємства на окупованій частині Донецької області припинили виплати зарплат своїм працівникам. Серед них — стратегічно важливі підприємства, такі як «Вода Донбасу» та регіональні служби швидкої допомоги. Чи вирівнялася ситуація — невідомо.
«Моя бабуся завжди казала: “Не жили багато — нічого й починати”. Це про наше життя, — розповідає Олена. — Брендові речі купують дружини й коханки бойовиків і кадрових російських офіцерів. Але не в Донецьку. Немає причини везти такі речі в окуповані міста — їх і так можна дістати в Москві. Людина з достатком вище середнього може дозволити собі поїхати — закупитися. А людям із меншими доходами, яких більшість, це не потрібно. Якщо й поїдуть у Ростов, то за м’ясом, рибою та іншими продуктами».
Жінка працює на одному з маленьких ринків Донецька. Щодня спілкується з десятками різних людей, бачить їхній емоційний стан, спостерігає за поведінкою, говорить про наболіле.
«На одяг прості люди тепер майже не витрачають гроші. Багато хто стоїть перед вибором — палка ковбаси на тиждень чи комплект нової недорогої білизни. І купують ковбасу. До того ж ринки зараз непопулярні. Китайські товари в російських інтернет-магазинах нині дешевші за ринкові. Тож молоде покоління купує речі там», — каже Олена.
Вона зізнається, що тепер часто згадує слова своєї бабусі: «Не жили багато — нічого й починати». Думала, часи змінилися…
«Я завжди сперечалася з бабусею, коли чула від неї ці слова. Мовляв, треба виходити зі стану перманентної бідності — світ змінився, способів заробити безліч. А тепер я знаю: Росія хоче, щоб із нами назавжди залишався Радянський Союз у його найгіршому прояві».
