Під час нашого візиту, лише за одну годину евакуаційні автомобілі доставляють до шелтеру «Артак: Разом до мрії» щонайменше трьох людей, який вивезли фактично з-під обстрілів. Серед них – Ігор Петрович з Костянтинівки Донецької області, чий будинок зруйнував снаряд.
«Хата розвалилася, вулиця вся згоріла, нікого не лишилося – ні лікарів, ні поліції, – каже він, сидячи в затишній кімнаті шелтеру. – Евакуювали через знайомого, спочатку до Лозової, а звідти до Запоріжжя. Я зовсім самотній, жив один, не працюю через інвалідність»
Тепер Ігор Петрович та інші евакуйовані – з прифронтових зон Запорізької, Донецької та Харківської областей, а також запоріжці, що втратили домівки через обстріли, знайшли тимчасовий дах у цьому прихистку. Його відкрили волонтери благодійного фонду “Артак” у березні 2024 року за підтримки партнерів, а в цьому році завдяки гуманітарній місії “Проліска” та за фінансової підтримки Гуманітарного фонду для України, змогли його розширити, відремонтувавши частину приміщення та оснастивши його необхідними меблями та технікою. В оновленому прихистку розміщують переважно літніх людей та осіб з інвалідністю, включно з дітьми.
Прихисток для зранених війною
Шелтер складається з двох частин: перша розрахована на 23 місця, друга – на 30. Міська влада надала приміщення з комунального фонду, а волонтерські організації відремонтували його з урахуванням потреб маломобільних людей: встановили пандуси, броньовану плівку на вікна для захисту від уламків і облаштували зручні кімнати.
Разом з Ігорем Петровичем до кімнати поселили ще й Олександра з Дружківки. Познайомилися вони ще в транзитному пункті в Лозовій. А тепер опинилися разом в центрі. Через хворобу кілька років тому, вже під час повномасштабного вторгнення, Олександру ампутували ногу й довгий час він жив сам в надскладних умовах.
«Жив у прифронтовій зоні, з дому не виходив, сусіди та друзі допомагали. Будинок мій поки цілий, а що там надалі буде не знаю. Поруч часто прилітало. Людей багато виїжджає. Ночами не сплю від стресу, все в голові крутиться. Тут спокійніше і не хочеться думати про погане», – зізнається він.
В «Артаку» кімнати обладнані ліжками, шафами та нічниками, є кімната психологічного розвантаження, окрема кухня з сучасним обладнанням, що дозволяє мешканцям готувати самостійно, якщо вони в змозі, а для інших кухарі забезпечують триразове харчування. Душові, пральні машини та зони відпочинку з телевізорами роблять перебування комфортним
«Тут як удома, тільки не готуєш сам, – розповідає одна з мешканок. – Є соціальні працівники, санітарки, дівчата-повари, персонал ставиться з теплом до всіх».
«Стріляли скрізь»: історії тих, хто втік від обстрілів
Сьогодні до шелтеру привезли 79-річну Людмилу Іванівну з Покровського Синельниківського району Дніпропетровської області. Вона каже, що вирішила виїхати після смерті чоловіка. Жити ставало одній все складніше й тому вона подзвонила до гарячої лінії евакуації.
«Я все життя прожила у своєму будинку в Покровському. Не думала, що в старості доведеться тікати від війни. Стріляли скрізь, сусіди повиїжджали, залишилося небагато людей, – каже жінка, яка взяла з собою лише три сумки та палицю для ходьби. – Там до мене ходила жінка одна з соцзахисту. Вона допомагала продукти купляти, по дому помагала.Зараз просто хочу не бути самою, бо там жах».
Людмила Іванівна виглядає бадьорою попри вік, але зізнається, що стала «трохи забудькувата через стрес».
У сусідній кімнаті півтора місяця тому оселилася родина Літвінових із одного з населених пунктів Харківської області. Мати дівчинки раніше працювала лікаркою, та після початку повномасштабного вторгнення залишатися вдома стало надто небезпечно — особливо для дитини. Родина вирішила виїхати до Запоріжжя, але не мала жодних заощаджень, навіть щоб винайняти житло на ніч. Порятунком для них стали волонтери, які надали прихисток і допомогли облаштуватися на новому місці.
«Ми евакуювалися через обстріли, тут нас зустріла адміністраторка, оформили, показали кімнату, –ділиться мати Яна Літвінова. – У мене дитина 7-річного віку з особливими потребами. Настя не завжди їсть з усіма, але персонал дозволяє приходити окремо. Загалом нас дуже підтримують. Тут ми почуваємо себе в безпеці».
Анатолій з Приморського Запорізької області все ще намагається вмовити дружину виїхати.
«Дрони ганяються за людьми, село обстрілюють день і ніч. Я виїхав сам, спав у посадці, потім на вокзалі. Там мені через поліцію дали адрес й вже два місяці я тут. А ось забрати дружину ніяк не можу, а точніше вона не хоче їхати. Тут дали статус ВПО, купили одяг, є можливість навіть пожити окремо в квартирі, але без дружини не хочу», – зізнається він.
Турбота як сім’я: волонтери, що дають надію
Керівниця шелтеру Поліна Медведєва має 42 роки педагогічного стажу. Вона все своє життя присвятила навчанню діток початкових класів. А тепер вже кілька місяців працює в шелтері та надає допомогу ВПО та людям, що втратили домівки через обстріли.
«Я на пенсії 4 роки, але поки не готова просто сидіти вдома. Тут у мене завжди є спілкування. Ми приймаємо людей й вони можуть тут залишатися, доки не вдасться розв’язати їхні проблеми – від документів до подальшого розміщення», – розказує вона.
Співзасновник фонду «Артак» Даніїл Пічікін каже, що в команді працює загалом 27 волонтерів, з них 10 – на постійній основі. Частина задіяна в бригадах швидкого реагування та працює на місцях обстрілів.
«Ми виїжджаємо в прифронтові зони, подекуди під прицілами FPV-дронів. Евакуюємо маломобільних людей різного віку.Допомоги може потребувати лежача людина або ж, хто погано пересувається. На місці допомагаємо забрати деякі речі, погрузити людину. І бувають такі випадки, коли через небезпеку ми не встигаємо забирати речі, забираємо просто людину. На місці ми вже допомагаємо з документами, виплатами, з’єднуємо з родичами», – каже Даніїл Пічікін.
Представники Центру зайнятості також долучилися до допомоги і завдяки їх підтримці є можливість оплачувати роботу тих, хто доглядає за маломобільними людьми.
