Ілюстрація згорілого комбайна. Фото — Запорізька обласна військова адміністрація
Попри обстріли і наближення лінії фронту, у багатьох містах і селах Донецької області продовжують залишатися до 216 тис. цивільних жителів. На що живуть люди, як виживають в умовах війни і що думають про систему державної підтримки? У пошуках відповідей на ці питання наші журналісти опитали представників різних сфер: виробництва, сільського господарства, місцевого самоврядування.
Боротьба фермерів у Донецькій області
«Замість звуку працюючих тракторів і комбайнів я тепер слухаю торохтіння «Шахедів», — так про своє життя говорить один з місцевих фермерів, який з початку повномасштабної війни втратив все своє майно. Робота аграрієм у прифронтовій зоні пов’язана сьогодні з величезними ризиками. З одного боку — посуха, проблеми з логістикою та реалізацією вирощеної продукції, нестача працівників через мобілізацію. З іншого — регулярні обстріли і нестабільність на лінії розмежування.
Григорій Дашивець — колишній народний депутат України I скликання, власник фермерського господарства «Ксенія» площею 400 га в с. Никонорівка Донецької області. Фермерам та їх співробітникам, каже він, сьогодні доводиться працювати в умовах постійної дронової небезпеки. За час збирання врожаю його працівники знайшли на полях 15 БПЛА. Були випадки, коли дрони переслідували працюючу техніку, і вражали її. Місяць тому один з працівників живцем згорів посеред поля в машині після попадання дрона.
«Постійно чекаємо: прилетить наступного разу дрон чи ні? Також відбуваються авіаудари по ряду об’єктів, які розташовані поруч з нами. Моєму сусідові склади знищило прильотом КАБа — все зрівняло з землею. Проте продовжуємо працювати. Хоча багато фермерів налаштовують себе, що цього року вже не займатимуться посівною», — зазначив Григорій Дашивець.
Посів озимої культури відбувається в кінці вересня — початку жовтня, і відмова фермерів від посівної загрожує скороченням обсягів врожаю зернових в регіоні в наступному році.
Глава сільськогосподарського кооперативу «Райгородець» в селищі Райгородок Миколаївської міської громади Донецької області Сергій Грисенко розповів нашим журналістам, що багато хто з його знайомих сьогодні сидять на валізах і переглядають оголошення на платформі OLX про здачу житла в інших регіонах.
«Лінія фронту розташована вже в 13 км. Щоночі відбуваються якісь обстріли. Цим днем було сім “Шахедів”. Тому зрозуміти як ситуація буде розвиватися далі — складно», — зазначив він.
Сергій Грисенко. Фото — сайт «Куркуль»
Життя у прифронтовому селищі
Про те як живуть і працюють в регіоні мирні жителі, «Новинам Донбасу» розповів староста Райгородка Валерій Удовиченко, який очолює селищну адміністрацію з початку 1990-х. За словами старости, раніше в населеному пункті працювали асфальтобетонні заводи, крейдяний кар’єр, підприємство з перероблювання зерна, також надавали роботу багато фермерських господарств. Сьогодні, каже, Валерій Удовиченко, роботи для людей фактично немає. Лише невелика кількість жителів мають стабільну роботу у відділенні місцевої пошти і в магазинах — в основному жінки. Ще частина — їздить на роботу в Слов’янськ, за шість кілометрів від селища, де ще є можливість продати на місцевому ринку продукцію з присадибної ділянки. Комусь вдається працевлаштуватися в місті у місцевих підприємців, які ще працюють. Водночас в сусідньому Краматорську, який знаходиться в 15 км від селища, зі слів старости, з пошуком роботи складніше. В основному через часті повітряні удари по промисловій зоні. Попри труднощі, каже староста, люди не хочуть їхати.
«Багато хто вже раз виїжджав, але потім повернувся. Кажуть, ми там нікому не потрібні. Роботи немає, за житло потрібно платити великі гроші, при цьому виплати маленькі. А тут хоча б свій будинок, город», — зазначив Валерій Удовиченко.
Староста також розповів як змінилася за час війни робота адміністрації селища. Сьогодні із семи працівників у старостаті працює лише троє: сам староста, фахівець із соціальної сфери та землевпорядник. Попри зниження кількості жителів старостату з 5,1 тис. осіб до 1,9 тис. (включає Райгородок і ще три села), роботи в адміністрації тільки додалося: розв’язання гуманітарних проблем, а також питання пов’язані з відновленням житла та інфраструктури.
Староста Валерій Удовіченко. Фото — «Суспільне»
Стабільна робота в селищі — у співробітників комунального підприємства «Комунальник», в обов’язки яких входить прибирання сміття, водопостачання, водовідведення. Валерій Удовиченко каже, що комунальники повністю справляються зі своєю роботою, перерв у водопостачанні практично немає. Це при тому, що працівники КП — практично всі пенсіонери. Також в адміністрації пишаються тим, що попри складну ситуацію, в селищі як і раніше ремонтуються дороги, нехай це і ямковий ремонт з використанням крихти асфальтобетону. Цього року завдяки сприянню начальника Миколаївської міської військової адміністрації вдалося відремонтувати майже п’ять кілометрів доріг, повідомив староста.
Вивезти завод
Дуже складна ситуація з роботою на виробництві. Раніше на прикладі одного з підприємств Дружківки ми розповідали про масові скорочення, а також готовність багатьох жителів працювати понад норму, щоб мати хоч якийсь заробіток. Водночас працівники чоловіки призовного віку, як правило обирають працювати на підприємствах, де надається бронь. Розповімо ще про одну складну ситуацію з працевлаштуванням на прикладі ТОВ «Дружківський вогнетривкий завод» з виробництва цегли.
Заступник голови Донецької обласної організації профспілки трудящих металургійної та гірничодобувної промисловості України «Дружківського вогнетривкого заводу» Дмитро Фріцак, розповів «Новинам Донбасу», що завод змушений був перенести свої потужності в Кривий Ріг. Це, до речі, вже другий переїзд підприємства. Перший був у 2014 р. Тоді завод перевозив частину своїх потужностей з прифронтової ще тоді Красногорівки. Дмитро розповів, що починаючи з 2022 р. через часті обстріли було пошкоджено до 80% цехів підприємства, люди боялися виходити на роботу. Також через обстріли страждала продукція заводу. Крім того, було складно здійснювати логістику — не кожен перевізник був готовий ризикувати. Водночас через обстріли часто відключалася електроенергія, пропадала вода і газ.
«У підсумку, все що знаходилося в печах ставало зіпсованим. А це неймовірні збитки. Роботодавці зрозуміли ці ризики і вирішили перевезти виробництво», — розповів Дмитро.
У Кривому Розі керівництво заводу придбало ділянку з порожньою будівлею-коробкою, де фактично з нуля почали обладнати нові цехи. Щоб завод міг отримувати хоч якийсь прибуток, покрити частину витрат і виплачувати зарплату працівникам, в напівавтоматичному режимі була запущена одна з виробничих ліній. Все це в не до кінця обладнаному приміщенні. За словами заступника голови профспілкової організації, керівництву заводу, попри збитки, все ж вдалося зберегти кістяк колективу і виплачувати людям більшу частину зарплати.
«Основні фахівці були збережені. В першу чергу це стосувалося електронників, пресувальників, технологів. На їх підготовку йдуть роки, і якщо таких людей втратити, на вулиці вже не знайти. Завдяки збереженому колективу і робляться спроби реанімувати завод», — підсумував Дмитро Фріцак.
У нерівних умовах
Складнощі, з якими стикаються жителі Донбасу та інших прифронтових регіонів, вимагають підвищеної уваги з боку держави. На жаль, наданих заходів підтримки недостатньо. З одного боку, жителі отримують гуманітарну допомогу від благодійних організацій. Від держави людям йдуть виплати на придбання твердого палива, а також виплати на ремонт житла за програмою «єВідновлення». Але, на думку людей, це все ж точкова підтримка, не вистачає системного підходу.
Негативно вплинуло на рівень підтримки людей нове трудове законодавство. Прийняті у 2022 р. закони 2136-IX та 2352-IX суттєво розширили можливості роботодавців та урізали права найманих працівників. Під час воєнного стану роботодавців наділили правом за власною ініціативою припиняти дію трудового договору, в деяких випадках не нести відповідальність за несвоєчасну оплату праці, змінювати оплату в бік погіршення, не попереджаючи про це за два місяці як це було раніше. Цим часто зловживають деякі суб’єкти господарювання. Але якщо в умовно спокійних регіонах у людей є вибір з пошуком роботи, то людям, що живуть біля лінії розмежування, йти нікуди.
Голова Донецької обласної організації профспілки трудящих металургійної та гірничодобувної промисловості України Євгеній Сівко вважає, що законодавцям слід було б зробити виняток для жителів Донбасу і жителів інших прифронтових територій, і надавати людям кращу фінансову підтримку.
«Взяти той же Київ, Дніпро. Підприємства там працюють, призупинення немає. А у нас зовсім інша ситуація», — зазначив він.
Також непроста ситуація склалася з недостатньою підтримкою економіки в прифронтових регіонах. Начальник Нововоронцовської селищної військової адміністрації Херсонської області Андрій Селецький у коментарі нашим журналістам зазначив, що за час повномасштабної війни держава не створила умов для економічного розвитку в громаді, яку він очолює. У підсумку, для бізнес-інвесторів немає ніяких вигод заходити в регіон.
«Тут тобі ні відсутність податкових пільг, ні відсутність мобілізації, ні надання безвідсоткових кредитів, ні допомога підприємцям, які реєструють свою діяльність як особи для сплати податків», — розповів він. Глава ВА підкреслив, що умови для прифронтової Херсонщини і регіону, скажімо, в центральній частині України абсолютно однакові, і не враховується що прифронтові громади мають демографічні труднощі і руйнування.
На недостатність заходів з підтримки та державного регулювання також вказує Григорій Дашивець. Він навів приклад з логістикою, яка «з’їдає» більшу частину прибутку фермерів Донбасу. Якщо в Одеській області, каже він, закупівельна ціна зерна становить 10 тис. грн за тонну, то в Донецькій області — 7 тис. грн. Пов’язано це з тим, що перевізники накручують вартість на ввезення і вивезення продукції та добрив з прифронтового регіону. Те ж стосується покупки паливно-мастильних матеріалів (ПММ).
«Як тільки наближається збирання врожаю, вартість ПММ підвищується на 10-15%. У нас сьогодні ціна на ПММ — до 60 грн (на українських АЗС бензин і ДП в середньому коштують в межах 55 грн — авт.) Запитуємо — чому? А нам — долар виріс. Коли долар знижується, ціна все одно не падає. Кажуть, старі запаси продаємо. Але ж хтось повинен це перевіряти і контролювати? З боку держави не відчувається участі і підтримки», — підсумував Григорій Дашивець.
***
Всупереч складній ситуації, в прифронтових регіонах продовжують жити і працювати мирні жителі. Більшість з них змушені щодня докладають зусиль, щоб заробити і просто вижити. А тому їх підтримка вимагає від влади всіх рівнів системного підходу, необхідності враховувати всі аспекти. Але це не завжди відбувається: чи то через брак коштів, чи то через неповне розуміння ситуації. Відповіддю на такі недоліки є самоорганізація людей, взаємопідтримка і просто людяність. А також впевненість, що в умовах майбутнього відновлення України необхідно зробити висновки про створення більш дієвої системи підтримки людини.
