Чому Росія більше не може диктувати умови через анкориджську формулу

Заява Володимира Зеленського про те, що так звані анкориджські домовленості зникли з порядку денного перемовин, фіксує зміну в балансі сил між дипломатичним тиском і воєнною реальністю. Йдеться не про технічну деталь переговорного процесу, а про принципову річ: формула, яка передбачала визнання суверенітету Росії над Кримом, Донецькою, Луганською областями та окупованими частинами Херсонщини й Запоріжжя, а також вимогу нейтральності України, більше не сприймається як робоча основа для перемовин.

Що стояло за анкориджською формулою

Так звана формула «3+2» була спробою Росії конвертувати воєнну ситуацію в юридичне закріплення територіальних змін без завершення бойових дій на власних умовах. Логіка проста: якщо противник змушений визнати захоплені території своїми де-юре, це фіксує результат війни як перемогу агресора незалежно від подальшого перебігу подій на фронті. Додавання вимоги нейтральності України мало убезпечити Росію від відновлення військового потенціалу України в довгостроковій перспективі через союзницькі гарантії.

Зеленський прямо пов’язує зникнення цієї формули з двома чинниками: позицією американської команди в перемовинах і ситуацією на полі бою. Це два різні, але взаємопов’язані рівні тиску. Дипломатичний рівень визначає, які вимоги взагалі розглядаються як прийнятні для обговорення. Воєнний рівень визначає, наскільки ці вимоги відповідають реальному співвідношенню сил.

Воєнна логіка відмови від анкориджських домовленостей

Ключовий аргумент президента — відсутність глобальних просувань російських військ при високій ціні за локальні успіхи. Це принципова відмінність від ситуації, коли одна сторона стрімко захоплює територію і може диктувати умови капітуляції переможеній стороні. Натомість описується позиційна війна на виснаження, де:

• лінія фронту загалом стабільна, без різких змін контролю над великими територіями;
• там, де Росія все ж просувається, вона платить непропорційно високу ціну живою силою;
• Україна зберігає спроможність утримувати оборону на більшості напрямків.

У воєнній аналітиці саме така конфігурація — коли атакуюча сторона несе втрати, багаторазово перевищують здобутки, — історично підриває здатність цієї сторони нав’язувати переможні умови на перемовинах. Вимога визнати окуповані території своїми має сенс тільки тоді, коли є демонстрація нездатності протилежної сторони їх утримувати чи повернути. Коли такої демонстрації немає, а натомість є висока ціна за кожен кілометр, дипломатична вимога втрачає опору у воєнній реальності.

Що це означає для подальшого переговорного треку

Зняття анкориджської формули з порядку денного не означає завершення тиску з боку Росії на переговорний процес. Зеленський прямо каже, що ілюзій щодо намірів Путіна немає: мета залишається ширшою за контроль над Донбасом і стосується підпорядкування України загалом. Це означає, що будь-яка пауза чи компроміс у формулюваннях перемовин розглядається українською стороною як тактичний, а не стратегічний відступ Росії від початкових цілей.

Паралельно згадується тиск адміністрації США, яка наполягає на невідкладних кроках для деескалації, та обговорення умов енергетичного перемир’я. Це вказує на те, що перемовний процес зараз фрагментується на кілька окремих треків — територіальний, безпековий і секторальний (енергетика) — замість спроби одразу узгодити всеохопну мирну угоду. Така фрагментація типова для конфліктів, де сторони не готові до фінального врегулювання, але шукають проміжні механізми зниження інтенсивності бойових дій.

Ситуативно це вигідно Україні: доки лінія фронту утримується без критичних проривів, будь-яка формула, що передбачає юридичне визнання окупації, залишається політично неприйнятною і воєнно необґрунтованою. Але це ж підкреслює крихкість досягнутого статус-кво — зміна балансу на будь-якій ділянці фронту здатна знову повернути подібні вимоги до переговорного столу.