Калинівський районний суд Вінницької області ухвалив вирок, який на перший погляд виглядає як рядова справа про ухилення від мобілізації. Але аргументація засудженого — переконання, що воювати за Україну має НАТО, а не він сам, — робить цю справу показовою для розуміння того, як судова система реагує на спроби підмінити юридичний обов’язок особистою політичною позицією.
Як побудований механізм притягнення до відповідальності
Справа демонструє стандартну послідовність дій, яка тепер регулярно стає предметом судового розгляду. Чоловік з’явився до територіального центру комплектування для уточнення облікових даних, пройшов військово-лікарську комісію при Козятинській міській лікарні й був визнаний придатним до служби. Після цього йому намагалися вручити повістку на відправлення до навчального центру — так звану «бойову» повістку з конкретною датою й часом прибуття на збірний пункт. Саме на цьому етапі він відмовився її отримувати.
Ця послідовність важлива, бо показує: відповідальність за статтею 336 КК України настає не за сам факт небажання служити, а за конкретну процесуальну дію — відмову від отримання повістки після підтвердженої придатності до служби. Суд у вироку спирався саме на документально зафіксований акт відмови від 11 вересня 2024 року, показання голови ВЛК і посадових осіб ТЦК, а також медичні документи, які сам засуджений не оскаржував.
Чому «особисті переконання» не стали захистом у суді
Обвинувачений не заперечував жодного факту — ні проходження комісії, ні відмови від повістки. Його єдиним аргументом було твердження, що після передачі Україною зброї Альянсу саме НАТО повинно воювати замість українських громадян. Суд розглянув цю позицію не як юридичний аргумент, а як мотив, що не має правового значення для звільнення від конституційного обов’язку захищати державу.
Тут проявляється принциповий момент судової практики: суб’єктивні переконання щодо того, хто «повинен» воювати, юридично прирівнюються до інших форм відмови від виконання обов’язку і не створюють підстави для звільнення від кримінальної відповідальності. Судово-психіатрична експертиза підтвердила, що чоловік не має психічних розладів і повністю усвідомлював свої дії — це унеможливило й альтернативний шлях захисту через визнання недієздатності чи обмеженої осудності.
Читайте нас у Telegram
Підписатися
Що означає мінімальний термін покарання
Суд призначив три роки позбавлення волі — це найменший термін, передбачений санкцією статті 336 КК України. Вибір мінімальної межі покарання при повністю доведеній винуватості вказує на те, що суд не мав підстав для суворішого покарання, але й не знайшов пом’якшувальних обставин, які дозволили б застосувати менш суворі заходи. Відсутність судимостей, офіційного працевлаштування чи родини в цьому випадку не стали факторами, здатними змінити кваліфікацію діяння.
Значення для системи мобілізації
Подібні вироки формують судову практику, яка чітко розмежовує політичну риторику та правові підстави для ухилення від призову. Аргумент про те, що обов’язок воювати повинен покладатися на союзників, а не на громадян держави, яка перебуває в стані війни, у судовому полі не має жодної юридичної ваги. Це створює прецедентний орієнтир для інших справ за статтею 336, де обвинувачені намагаються обґрунтувати відмову від служби ідеологічними чи політичними міркуваннями, а не медичними чи процесуальними обставинами.
Вирок може бути оскаржений до Вінницького апеляційного суду протягом 30 днів. Але сама структура доказової бази — акт відмови, показання свідків, незаперечені медичні висновки та експертиза дієздатності — залишає обмежений простір для перегляду рішення по суті.
