Чому переговори Зеленського і Трампа впираються в енергетичне перемир’я з Росією

Зустріч у штаб-квартирі ООН у Нью-Йорку виглядає як черговий дипломатичний епізод, але за нею стоїть питання, від якого залежить, у яких умовах Україна переживе цю зиму. Йдеться не про загальне перемир’я і не про територіальні поступки — на порядку денному вужче, але не менш вагоме завдання: домовитися про паузу в ударах по енергетичній і критичній інфраструктурі обох країн. І саме тут проявляється вся складність позицій сторін, які переслідують абсолютно різні інтереси.

Що насправді стоїть за ідеєю енергетичного перемир’я

Формула, яку публічно озвучив Зеленський, проста: якщо Росія перестає бити по українських тепло- та електростанціях, критичній інфраструктурі й експорту продовольства, Київ готовий на власні кроки з деескалації. Мова передусім про атаки на російські нафтопереробні заводи — саме цю тему, за даними Reuters, підняв Трамп під час недільної розмови із Зеленським, прямо попросивши українську сторону призупинити удари по НПЗ в межах ширших зусиль зі зниження напруги.

Для Вашингтона тут є цілком прагматичний інтерес. Пожежі на російських нафтопереробних потужностях — це не лише удар по воєнній економіці Росії, а й фактор, здатний вплинути на глобальні паливні ринки, включно з тими процесами, що відчутні і для американських споживачів. Тому запит Трампа щодо припинення атак на НПЗ виглядає не як жест доброї волі до Москви, а як спроба убезпечити ширшу економічну картину, паралельно намагаючись утримати перемовний процес живим.

Чому Росія не поспішає домовлятися

Ключова деталь, яку підкреслює Reuters: Росія, маючи більшу ракетну потужність, не подала жодного сигналу про готовність призупинити повітряну війну. Це не випадковість і не пауза в ухваленні рішення — це стратегія. За інформацією Financial Times, Путін свідомо не хоче фіксувати енергетичне перемир’я до настання зими, розраховуючи, що удари по українській тепло- та електроінфраструктурі саме в холодну пору стануть додатковим важелем тиску на Київ і змусять українську сторону йти на поступки за столом переговорів.

Це логіка, яку Москва застосовує вже не перший опалювальний сезон: масовані атаки на енергосистему використовуються не як самодостатня військова мета, а як інструмент політичного тиску, розрахований на виснаження суспільства і послаблення позицій української влади в будь-яких майбутніх перемовинах.

Роль Китаю як мовчазного важеля впливу

Окремий пласт геополітичного контексту — позиція Пекіна. Зеленський прямо заявив, що ніколи не бачив, аби Китай тиснув на Росію з метою припинення війни, хоча, за його оцінкою, Пекін має величезний вплив на Москву — особливо в умовах санкцій, роботи тіньового флоту та відрізаних енергетичних і банківських систем. Питання, яке поставив український президент — чи є бездіяльність за наявності можливості впливати формою підтримки — влучно описує ширшу дилему: Китай зберігає позицію стратегічної двозначності, отримуючи вигоду від залежності Росії, але уникаючи прямої відповідальності за продовження війни.

Скептицизм на землі і реальні шанси домовленості

Настрої в українському суспільстві контрастують із дипломатичною риторикою. Опитані кияни відверто сумніваються, що переговори у Нью-Йорку призведуть до реального перемир’я. Показова репліка одного з підприємців: чи погодиться Путін припинити атаки на житлові квартали й убивства цивільних — питання риторичне, відповідь на нього очевидна для більшості українців, які вже пережили кілька зимових сезонів під ударами по енергетиці.

Ключові точки, довкола яких зараз тримається весь перемовний процес:

• Україна погоджується на деескалацію лише у відповідь на реальні кроки Росії, а не як односторонній жест
• США тиснуть на Київ щодо припинення ударів по НПЗ, виходячи з власних економічних розрахунків
• Росія свідомо затягує з рішенням, розглядаючи зимові удари як інструмент тиску
• Китай зберігає вплив на Москву, але не використовує його для завершення війни

Енергетичне перемир’я в такій конфігурації виглядає радше предметом торгу, ніж близькою реальністю. Поки одна сторона розглядає зиму як союзника у власній стратегії тиску, а інша намагається убезпечити критичну інфраструктуру ціною власних воєнних інструментів впливу, простір для компромісу залишається вузьким — а результат зустрічі у Нью-Йорку швидше визначить тон подальших перемовин, ніж стане їх фінальною крапкою.