Чому оточення Трампа помиляється, вважаючи Путіна партнером для торгу

Генерал у відставці Бен Годжес озвучив діагноз, який давно напрошувався: частина команди Дональда Трампа підходить до війни Росії проти України як до комерційної операції, де можна домовитися про ціну. Кушнер говорить про угоду в обмін на території, які вимагає Путін, — і в цьому підході криється фундаментальна помилка щодо природи конфлікту.

Логіка нерухомості проти логіки завоювання

Порівняння Годжеса з угодою про нерухомість на Мангеттені влучне саме тому, що показує різницю мислення. У бізнесі є два продавці, ціна і компроміс, після якого сторони розходяться задоволеними. У війні Кремля проти України немає рівноправного продавця — є держава, що обороняє свою територію від збройного вторгнення, і держава-агресор, яка виставляє ультиматуми.

Коли американський підхід зводить це протистояння до питання «скільки території віддати», він фактично приймає рамку, нав’язану Кремлем: ніби територіальні захоплення — це предмет торгу, а не наслідок злочину, який можна і треба скасувати.

Що насправді хоче Путін

Годжес наголошує на ключовій тезі: Путін не зацікавлений зупинитися, отримавши частину України. Це принципово інша мотивація, ніж та, яку йому приписують прибічники угоди. Якщо мета Кремля — не фіксація нових кордонів, а контроль над усією українською державністю чи принаймні позбавлення України спроможності існувати незалежно, то будь-яка територіальна поступка не закриває конфлікт, а лише дає паузу перед новим етапом тиску.

Саме тому спецпосланці, які пропонують обмін земель на мир, за оцінкою генерала, не варті довіри українців — вони вирішують не ту задачу.

Асиметрія відповідальності

Окремий сюжет — заклик Трампа припинити українські удари по російських нафтопереробних заводах через побоювання щодо цін на дизельне паливо в США. Годжес називає це економічно необґрунтованим і бачить у цьому симптом ширшої проблеми: небажання покладати відповідальність за війну на Росію.

За словами генерала, Трамп системно звинувачує українську сторону та президента Зеленського, але жодного разу публічно не вимагав від Путіна припинити вторгнення і повернутися до своїх кордонів. Ця асиметрія — не риторична дрібниця. Вона визначає, з якою позицією Вашингтон заходить у будь-які перемовини: не як арбітр, що вимагає від агресора відступити, а як посередник, який шукає компроміс між двома нібито рівними сторонами.

Санкційний тиск як контраргумент дипломатії поступок

На цьому тлі показово, що законодавча гілка влади США рухається в протилежному напрямку. Палата представників остаточно ухвалила законопроєкт про жорсткі санкції проти Росії, після чого документ вирушає на підпис президенту. Він передбачає обмеження для керівництва РФ, олігархів, банківського й енергетичного секторів, а також тіньового флоту — тобто інструментарій, спрямований на позбавлення Кремля ресурсів для ведення війни.

• Санкції проти керівництва РФ та олігархів
• Обмеження для банківського та енергетичного секторів
• Заходи проти тіньового флоту, що обходить нафтове ембарго
• Право президента вводити мита на російський експорт і товари країн-покупців російських енергоносіїв

Ця розбіжність між жорсткою лінією Конгресу і поступливою риторикою частини оточення Трампа створює внутрішню суперечність в американській політиці щодо Росії. Одна гілка влади намагається посилити тиск на Кремль, інша — шукає формулу територіального компромісу, який фактично винагороджує агресію.

Що це означає для розстановки сил

Поки в американському політичному класі немає єдиного розуміння цілей Путіна, Кремль отримує простір для маневру: можна одночасно вести перемовини про «угоду» з одними представниками Вашингтона і продовжувати воєнний тиск, розраховуючи, що територіальні поступки з часом стануть відправною точкою для нових вимог. Годжес по суті попереджає: доки риторика «угоди з нерухомістю» домінує в частині адміністрації, українська сторона не повинна розраховувати на неї як на рамку реального миру.