Заява міністра молоді та спорту Матвія Бідного про можливу спільну заявку України та Польщі на проведення чемпіонату світу з футболу — це не просто декларація про наміри. Це сигнал про те, що українська спортивна дипломатія вже зараз рахує роки наперед, розуміючи, наскільки довгим є цикл підготовки до організації турніру такого масштабу.
Чому мова йде саме про 2040-ві
Календар чемпіонатів світу розписаний на десятиліття вперед. Наступний Мундіаль 2030 року приймуть одразу три країни — Іспанія, Португалія та Марокко, а через чотири роки, 2034-го, турнір відбудеться в Саудівській Аравії. Тобто найближче реалістичне вікно для нової заявки — це саме 2040-ті роки, про які й говорив міністр. Готуватися до нього треба вже сьогодні, оскільки процес подання заявки, лобіювання та узгодження інфраструктурних вимог триває роками.
Показово, що Україна вже мала дотичність до заявочної кампанії на ЧС-2030 — у жовтні 2022 року вона доєдналася до спільного проєкту Іспанії та Португалії. Однак через триваючу війну українську частину заявки замінили на Марокко. Цей епізод — важливий контекст: він показує, що міжнародні футбольні структури готові розглядати участь України в масштабних проєктах, але воєнний стан залишається визначальним фактором, який впливає на остаточні рішення.
Досвід Євро-2012 як аргумент
Головний козир спільної заявки — вже реалізований прецедент. У 2012 році Україна та Польща спільно прийняли чемпіонат Європи з футболу. Матчі в Україні проходили в Києві, Донецьку, Харкові та Львові, у Польщі — у Варшаві, Познані, Гданську та Вроцлаві. Той турнір довів, що дві країни здатні синхронізувати організаційні процеси, інфраструктуру та логістику на рівні, який задовольняє вимоги континентальної першості. Логіка міністра проста: якщо модель спрацювала на рівні Євро, її можна масштабувати до рівня чемпіонату світу — турніру з набагато більшою кількістю учасників, стадіонів і глядацьких потоків.
Читайте нас у Telegram
Підписатися
Спортивний бекграунд України на світовій арені
У контексті амбіцій щодо організації Мундіалю варто згадати і власне ігровий досвід збірної України на цьому турнірі. Фінальна частина чемпіонату світу для української команди трапилася лише один раз — у 2006 році в Німеччині. Тоді збірна під керівництвом Олега Блохіна сенсаційно дійшла до чвертьфіналу, що й досі залишається найвищим досягненням країни на мундіалях. Цей результат часто згадують саме тоді, коли йдеться про футбольні амбіції України — він підкреслює, що потенціал у команди є, а організаційні прагнення логічно доповнюють спортивну складову.
Що потрібно для реалізації заявки
Міністр прямо зазначив: ініціатива подання заявки має йти від спортивної спільноти та футбольної федерації, а не лише від державних інституцій. Це принципова деталь — офіційний старт процесу залежить не тільки від політичної волі, а й від готовності профільних футбольних структур формально розпочати кампанію. Серед ключових факторів, які визначатимуть перспективи спільної заявки:
- відновлення повноцінних умов для проведення масштабних спортивних подій в Україні;
- узгодження позицій з польською стороною на рівні федерацій;
- інфраструктурна готовність стадіонів і супутньої логістики в обох країнах;
- формальна ініціатива від футбольних федерацій як передумова для офіційної заявки.
Сама згадка про чемпіонат світу з футболу як стратегічну ціль на найближчі два десятиліття говорить про те, що Україна не відмовляється від великих спортивних амбіцій навіть у нинішніх умовах. Міністр прямо назвав це частиною національної культури — прагнення проводити змагання найвищого рівня залишається орієнтиром попри всі поточні труднощі.
