Верховна Рада України ухвалила у другому читанні законопроєкт №12377, який фактично зупиняє дію застарілого Житлового кодексу УРСР 1983 року.
Цей документ відкриває нові горизонти для формування сучасної житлової політики, що відповідає реаліям ринкової економіки, масовій приватній власності та викликам, які виникли внаслідок повномасштабної війни. Про це розповіла юристка з практики нерухомості та будівництва юридичної компанії «Приходько та партнери» Тетяна Тернавська.
Вона зазначила, що радянський кодекс давно втратив свою актуальність і не враховував ані внутрішнє переміщення мільйонів українців, ані потребу в розвитку сучасного ринку житла. Новий законопроєкт пропонує комплексний підхід до житлової політики.
Серед основних напрямків — розвиток соціального та орендного житла, впровадження державних і муніципальних житлових програм, створення прозорих реєстрів, а також перегляд ролі держави. Вона поступово переходить від прямого управління житлом до регулятора та гаранта базових житлових стандартів.
Експерти особливо акцентують увагу на питанні безкоштовної приватизації державного та комунального житла. Хоча новий закон не скасовує цю практику одразу, він закладає правові основи для поступового відмовлення від неї після завершення воєнного стану та перехідного періоду.
За словами Тернавської, це означає, що громадяни, які роками живуть у неприватизованих квартирах, фактично отримують обмежений у часі шанс скористатися своїм правом. Будь-які проблеми з документами, реєстрацією або складом сім’ї в майбутньому можуть ускладнити процес приватизації.
«Ризик правової невизначеності частково перекладається з держави на громадян. Це може призвести до збільшення кількості судових спорів», — застерігає юристка.
Серед можливих переваг реформи фахівці відзначають:
- формування єдиної та логічної житлової політики,
- розвиток цивілізованого ринку оренди,
- зменшення корупційних ризиків
- поступову інтеграцію європейських стандартів у житлове право України.
Водночас експерти застерігають про можливі ризики. Це стосується потенційного зростання соціальної напруги, особливо серед вразливих груп населення, а також загрози, що держава може швидше відмовитися від своїх старих зобов’язань, ніж запровадити ефективні альтернативні механізми для забезпечення житлом.
