Художник Андрій Єрмоленко поділився зворушливим дописом про свій нещодавній візит до Тернополя — міста, яке, за його словами, “живе на нервах”, ніби саме повітря відчуває небезпеку більше, ніж люди. Він стояв біля будинку, куди влучила російська ракета, і малював мурал — не просто прикрасу, а “криваву примітку на карті війни”, присвячену семи дітям, чиї життя обірвалися миттєво.
“Я нещодавно був у Тернополі — місті, яке живе на нервах, ніби саме повітря там знає про небезпеку більше, ніж люди,- написав Андрій Єрмоленко. Стояв біля будинку, в який прилетіла російська ракета, і малював мурал — не декоративну прикрасу, а криваву примітку на карті війни. Семеро дітей. Семеро маленьких життів, які навіть не встигли розігнатися. Маленькі люди, які мали сміятися, виростати, закохуватися, сваритися з батьками, робити домашні завдання, ламати іграшки, обирати ким стати — лікарем, космонавтом, художником. Але хтось у кремлівському бункері натиснув кнопку, і це майбутнє перетворилося на чорну діру. Під тим будинком лежало море квітів, таке густе й живе, що воно мало би проростати крізь асфальт.
Іграшки — маленькі воїни, що теж упали в цій війні. Ведмедики, ляльки, машинки. Мов мовчазна армія дитячих мрій, що стоїть на посту навіть після смерті своїх господарів. Люди приносили їх туди, бо що ще можна принести дітям, яких уже немає?
І ось завтра — Миколая. День, коли має ставати тепліше, хоча б усередині. Але перед очима знову той самий двір. Уявляю, як Святий Миколай заходить туди зі своїм мішком. З подарунками. З надією. Він ставить мішок на землю, дивиться навколо — і бачить гору іграшок, що вже ніколи не потраплять до дитячих рук. Бо діти не вийдуть. Бо їх убили. І навіть Миколай, старий чарівник, певно, не знає, що сказати в таку мить. Це не мистецтво, ЦЕ НЕ ПЛАКАТ!. Це документальний запис людського болю. Репортаж із країни, де кожна дитяча іграшка може стати надгробком.
Я стояв там, намагаючись зрозуміти, як світ ще здатен жити так, ніби цього всього не існує. Скільки ще потрібно тіней, скільки зламаних свят, щоб цивілізований світ нарешті заворушився? У цей момент сильні світу намагаються домовитися з ґвалтівником і вбивцею про долю жертви. Сідають за столи, п’ють каву, тиснуть руки, роблять вигляд, що дипломатія — це вища форма гуманності. Але яку гуманність можна знайти у переговорах із тим, хто вбиває дітей? Яке право має кат диктувати умови виживання тим, кого він сам і знищує? Це не просто абсурд — це моральна катастрофа планетарного масштабу.
І серед цієї катастрофи лунає наш крик: Save Ukrainian Children. Це не бренд, не хештег, не гарний слоган. Це прохання про життя. Про базову цивілізацію. Про те, щоб у світі знову стало можливим дитинство. Бо якщо Миколай приносить подарунки, а забрати їх нікому — значить, ми вже перейшли межу, за якою світ мусить діяти, а не домовлятися.
