Від будівельника-оздоблювача до медика ДШВ: історія молодшого сержанта з Хоролу
За цивільним фахом молодший сержант В’ячеслав Сельвич із Хоролу – будівельник-оздоблювач. З 24 лютого 2022-го року він став на захист свого району – підписав контракт добровольця та долучився до ДФТГ. Стояли на блокпостах, патрулювали територію району. Тоді, у березні, його 22-річний син пішов у ДШВ – зараз служить в 46-й ОАеМБр, уже командує танковим взводом.
Джерело: Група комунікацій Полтавського обласного ТЦК та СП
На початку літа, коли стало зрозуміло, що Збройні сили змогли зупинити російську навалу подалі від Полтавщини, В’ячеслав вирішив теж стати в стрій.
– Я розумів, що все одно піду у військо. Але поворотним став момент, коли в новинах прочитав, як саме к…пи знущаються з наших полонених – у них же немає нічого людського. Зрозумів, що їх треба якомога далі тримати від свого дому. Наступного дня пішов і мобілізувався, – розповідає В’ячеслав. – Мені сказали, що я йду в ДШВ. Мені було не принципово, я просто хотів піти захищати країну від цієї навали.
Спочатку проходив відбір у 95 ОДШБр. Але здоров’я, каже, не вистачило – усе ж таки 44 роки вже було. Діагноз із серцем попросив викреслити з картки, а ось стан спини не дозволив пройти відбір. Та за пару днів почув, що створюється нова бригада – 77 ОАеМБр.
Після чотирьох місяців навчання та бойового злагодження на початку січня вирушили в зону бойових дій. Спочатку був Соледар, потім Красна Гора, Парасковіївка. В’ячеслав у складі свого підрозділу був бойовим медиком.
– Зараховували в бригаду помічником гранатометника. Під час БЗВП, коли нас почали комплектувати по батальйонах і ротах, мене зарахували стрільцем-санітаром, а потім відправили на навчання для бойових медиків. Після повернення став на посаду бойового медика взводу, а коли на бойових були і в нас мало медиків залишилося, мене поставили бойовим медиком роти, – пояснює молодший сержант.
Свою першу контузію та поранення отримав у першому ж бою. Тоді це була оборона позицій. Осколкове поранення ноги виявилося не дуже серйозним – перев’язали та лікували на місці. Серйозніші проблеми були зі ступнями – постійно перебували в окопах на снігу без можливості зняти взуття та зігрітися. Вийшли з позиції майже за три тижні – 22 січня. Але не на відпочинок, а в сусідню Парасковіївку, де ворог намагався закріпитися на околиці.
Тоді 6 днів відбивали ворожі штурми, і з групи у три десятки воїнів неушкодженими вдалося вийти сімом. Завданням В’ячеслава було врятувати життя пораненим.
– Я, як і всі наші, сидів в окопах, і в штурми ходив. Допомогу надавав, щоб поранені пережили евакуацію та доїхали до лікарні. Переважно, це були уламкові – нас постійно обстрілювали. Перша евакуація була ще на Красній Горі. Я не встиг навіть розгубитися – нас добре вчили, і руки самі знали що робити, – говорить медик.
Подробиць він не розповідає. Каже, було дійсно важко. Настільки, що намагається це забути. Не раз відчував, що дуже близький до загибелі.
– Я був на точці, де надавав допомогу й стабілізував поранених перед відправкою, щоб їх живими до стабіка довозили. Працював, пригинаючись за горбочком, стоячи на колінах. Там не можна було піднятися – стріляли. І якось повернувся після бойових, а в мене лямка від РПС-ки наполовину розрізана і в куртці в правому плечі вхід і вихід від кулі. А тіло ціле. Це просто диво – ніби кулі хтось одводив, – ділиться військовослужбовець.
Коли 28 січня з Парасковіївки вийшли в пункт тимчасового розташування на короткий перепочинок, воїн зміг нарешті зняти взуття та виявив, що його ноги на межі: обморожені пальці вже почорніли й втратили чутливість.
– Мене госпіталізували в опікове відділення в Дніпрі. Тоді там якраз обстріли були, тож перевезли в іншу область. Спочатку йшла мова, що мені відріжуть пальці, але терапія таки дала свій ефект. Ноги вберегли, однак попередили: наступного разу вже не врятують, – згадує молодший сержант.
Після двох тижнів лікування та короткої реабілітації В’ячеслав повернувся до бойової роботи. Після Парасковіївки були околиці Бахмута. Доводилося і в штурми ходити, але здебільшого обороняли позиції.
– Ми стояли по два тижні, потім нас виводили на 2-4 дні, щоб поспати, помитися, попрати одяг. Зайвий раз намагалися не ходити, бо дуже важкий був захід на ту позицію. І от ми 7 липня заходили, нас вів провідник. І почала працювати арта. Провідник загинув одразу, – каже боєць.
В’ячеслава посікло осколками, перебило артерію в руці. Кровотеча критична, але не міг накласти турнікет: над головою висів дрон коригувальник, не можна було рухатися. Тому перетис артерію і лежав, а коли все стихло, зміг накласти собі турнікет, згадує воїн. Багато крові втратив. Загалом було більше ніж 20 уламків: руки, суглоб на нозі, тулуб. Вийти до дочки евакуації допомогли побратими з другої групи, яка йшла за ними на відстані.
– У Добропіллі щось прооперували, перевезли в Дружківку. Там хотіли відрізати кисть – дуже мало було кровотоку, бо артерія перебита, лікар сказав, що тканини почали відмирати. Але там була одна фельдшер на евакуації – жінка з Хорола родом. І вона відстояла, щоб не різали. Супроводжувала мене далі, до Дніпра. І руку мені таки врятували. Хоч вона й погано працює, але – ціла, – зазначає військовик.
Потім були лікарні, операції, довгі місяці реабілітації. “На згадку” про бойові дії В’ячеслав досі носить у собі 12 уламків. Намагається відновити чутливість у поранений руці. У лютому 2024-го молодший сержант повернувся до строю. Вже з висновком ВЛК про непридатність до служби в ДШВ, придатність до тилових підрозділів.
Якийсь час продовжував службу на навчальному полігоні, але вирішив перевестися ближче до дому, щоб допомагати 84-річній матері.
У вересні 2024 року був призначений на посаду стрільця-санітара роти охорони Першого відділу Лубенського районного ТЦК та СП у рідному Хоролі. Проводив навчання з тактичної медицини з особовим складом. Ходив у наряди. Декілька разів брав участь у заходах оповіщення громадян. Та відмовився. Каже, важко було бачити, до чого опускаються деякі люди, щоб уникнути виконання свого військового обов’язку.
– Якщо хтось думає, що це приємна робота, він помиляється. Скільки зустрічав таких прямо “сильних і сміливих”. А потім як випадає нагода показати свою мужність у захисті своїх рідних від загарбника, єдине, на що таких вистачає, – супротив процесу мобілізації. У жінки чи мамки вдома під спідницею зручно розмірковувати про героїзм. А захищати їх маємо ми: я, мій син, мій брат і ще тисячі чоловіків і жінок. Коли намагаєшся їм пояснювати, що з їхніми жінками зроблять окупанти, якщо дійдуть сюди, удають, що не розуміють.
На сьогодні В’ячеслав Сельвич – штаб-сержант відділу цивільно-військового співробітництва. Працює з родинами полеглих воїнів, полонених та зниклих безвісти. Здійснює супровід родин, допомагає з оформленням документів.
За бойову роботу та порятунок побратимів молодший сержант був відзначений відомчою нагородою – відзнакою командира бригади ДШВ за зразкову службу, бойову звитягу, самовідданість і внесок у зміцнення обороноздатності України.
