Допомогти тим воїнам, хто вижив, впоратися з пережитим: Санич із 17-ї бригади НГУ – про роботу психологом
Олександр із позивним «Санич» розпочав службу в Слов’янську в складі одного з батальйонів Національної гвардії України. Він прийшов на війну, як і багато інших, без ілюзій, але з внутрішньою впевненістю, що зможе витримати все. Спершу був у піхоті, виконував бойові завдання, проходив обстріли, ночував у сирих окопах і ділив зі своїми побратимами щоденну рутину фронтового життя.
Якось начальник психологічної служби звернув увагу на особову справу воїна, розповіли в 17-й бригаді Національної гвардії України.
“Дивлюсь у твоїх документах – психолог за освітою. А що, якщо спробувати? Тут якраз вакансія є”, – сказав він.
Санич не одразу погодився. Він давно не працював за спеціальністю, хоча мав відповідну освіту. Але після кількох розмов зрозумів: у нього є щось більше, ніж просто знання з університету, – досвід війни.
Перехід на посаду психолога не змінив стосунків нацгвардійця з бойовими побратимами. Олександр залишився “своїм” серед них, і це було головною перевагою. Його методика роботи базувалася на принципі “рівний рівному”. Санич не часто читав лекції, не змушував говорити про емоції, а просто перебував поруч, слухав і підтримував. Його поважали за те, що він розумів страхи й біль, бо сам пройшов через це.
Бої в лісі: випробування на витривалість
Серед найбільш важких випробувань для Олександра стали бої в лісі. Вони мали свою специфіку, відмінну від боїв на відкритій місцевості.
“Ліс – це не прихисток, як може здатися. Якщо окопи ще можна викопати на полі чи серед руїн, то тут пісок осипається, дерева не рятують, бо осколки прошивають їх наскрізь. Ворог знає кожну стежку і може підійти майже впритул”, – пояснив психолог.
Якось його підрозділ зайняв оборону серед залишків спаленого лісу. Ворог підійшов уночі, використовуючи хащі як природне прикриття.
“Ліс вночі – це зовсім інша війна. Ми не могли бачити ворога, вони нас теж. Але вони чули, як хтось чхнув, як хруснула гілка. І цього було достатньо. Вони починали стріляти, ми відповідали, але нерідко бій закінчувався на відстані п’яти метрів, коли ти або встигаєш першим, або ні”, – згадує Олександр.
Ще одним випробуванням стала бронетехніка, яка могла наблизитися на критично малу відстань.
“У місті чи на відкритій місцевості танк можна зупинити, його видно здалеку, є час підготуватися. У лісі все інакше. Ворог прорубував собі проходи між поваленими деревами, розчищав їх бензопилами, і в якийсь момент просто перед тобою з’являється броньована машина. Коли чуєш гул двигуна, у тебе є лише кілька секунд, щоб щось зробити”, – розповів Санич.
Одного разу вони займали оборону в лісовій смузі, коли почули характерний звук наближення гусениць.
“Танк з’явився раптово, буквально в 100 метрах від нас. Ми навіть не встигли відреагувати, як він почав бити прямою наводкою. Окопи, які ми копали два дні, зникли за 30 хвилин. Пісок осипався, дерева розліталися, а земля тремтіла від вибухів”, – пригадав психолог.
Вийти з-під удару було майже неможливо, але вони змогли перебратися на сусідні позиції та зрештою підбили ворожу бронетехніку.
“Після такого бійці змінюються. Ніхто не говорить, просто сидять, курять, мовчать. Я знаю, що не треба одразу нічого питати. Просто треба бути поруч, дати їм переварити те, що сталося”, – зазначив Олександр.
Поранення та повернення в стрій
Психолог добре знає, що таке біль і страх. Під час одного з обстрілів він отримав поранення.
“Ми тільки вивантажилися з техніки, минуло хвилин 20, і тут – “прихід”. Спершу не зрозумів, що сталося. Відчув тільки сильний удар, наче хтось гепнув цеглиною по нозі. Дивлюсь – кров”, – пригадав Санич.
Побратими швидко наклали турнікет і відтягли його до медиків.
“У шпиталі сказали: “Можеш їхати на реабілітацію”. Я подумав, що пару тижнів – і повернусь. Але коли лежиш у лікарні й бачиш, як привозять воїнів із набагато серйознішими пораненнями, розумієш, що тобі ще пощастило”, – зізнався Олександр.
Після лікування його відправили на відпочинок, але майже одразу чоловік почав проситися назад.
“У тилу почуваєшся непотрібним. Усі твої там, а ти тут. Я просто чекав моменту, коли зможу знову повернутися”, – додав психолог.
Робота з бійцями після боїв
Після важких боїв головне завдання Санича – допомогти тим, хто вижив, впоратися з тим, що вони пережили.
“У кожного є межа. Після втрат, після страху, після тижнів без сну вона стирається. Дехто закривається, дехто просто мовчки сидить і палить годинами. Я не лізу з питаннями. Просто сідаю поруч і чекаю. Колись вони заговорять самі. І так це завжди й відбувається”, – пояснив психолог.
Зараз Олександр служить у 17-й бригаді Національної гвардії України. Його робота не обмежується тільки фронтом. Вона продовжується й після боїв, коли треба допомогти людям адаптуватися до життя після пережитого.
“Мені не треба, щоб люди ставали бездушними машинами. Треба, щоб вони могли повноцінно жити після цього всього”, – підсумував Олександр.
