У листопаді 2024 року, в Миколаєві встановили першу електронну Книгу пам’яті на знак вшанування тих, хто загинув за Україну в російсько-українській війні.
Редакція 0512 вирішила розповісти про цей проєкт більш детально та поспілкувалася з кількома родинами полеглих захисників, чиї імена вже внесені у книгу та які поділились власними спогадами про них. Цим матеріалом ми хочемо показати, що ім’я кожного героя у цій книзі більше, ніж просто інформація на сітілайті, адже кожне втрачене життя за свободу та незалежність України є безцінним.
Про створення першої електронної Книги пам’яті у Миколаєві
Сенсорний інформаційний термінал встановили біля Центру з надання адмінпослуг у Центральному районі міста. Книга пам’яті містить дані про загиблих службовців ЗСУ, МВС, СБУ та добровольців, які були народжені або зареєстровані у Миколаєві чи поховані в місті. В документі також є інформація про місце служби та нагороди загиблих.
У коментарі 0512, пресслужба Миколаївської міської ради розповіла, що у 2021 році, після створення управління у справах ветеранів війни, було започатковано ведення рубрики “Навіки вірні” у вкладенні “Видатні люди міста” на офіційному порталі ради. Там публікували інформацію про полеглих в АТО/ООС з 2014 року. Також у планах міської ради на 2025 рік є створення подібних Книг пам’яті в Інгульському та Заводському районах. Наразі вони є в Центральному районі (біля ЦНАПу) та в Корабельному районі.
“Він моє перше й справжнє кохання” – Світлана Страх про чоловіка Владислава
Світлана – дружина Владислава Страха, який загинув під Соледаром 3 січня 2023 року. Жінка розповіла, що Владислава мобілізували наприкінці літа 2022 року. Чоловік служив у лавах 61 окремої механізованої бригади, був головним сержантом – командиром ремонтного відділення.
“Він моє перше й справжнє кохання. Ми зустрілись коли мені було 15, а через два роки одружились. Влад мені дуже сподобався був мужнім, гарним, розумним, мав багато друзів та неповторне почуття гумору. У шлюбі у нас народилося двоє дітей – донька та син.Він постійно генерував якісь ідеї та був справжнім “двигуном” у нашій родині”, – говорить Світлана.
Владислав все життя важко працював на приватних підприємствах: завідувачем виробництва на пекарні, був зварювальником на суднобудівництві, електромонтажником та водієм. Перший раз чоловіка мобілізували ще у 2014 році. В АТО Владислав був водієм та ремонтував бойову техніку. Через рік після ротації, Владислав повернувся додому та запропонував дружині розпочати власну справу. Подружжя мало вдома свою невелику ферму та виготовляли м’ясні вироби. За словами Світлани, Владислав щиро любив свою справу та постійно хотів пробувати щось нове.
“Він розповідав за війну не охоче, але казав, що росіяни нас просто так не відпустять, як відчував початок повномасштабного вторгнення. Ще під час першої ротації він якось подзвонив та сказав: “Вгадай у якому місті я? Це те, що потрібно кожній людині”. Я не здогадалась, а виявилось, що це Щастя – місто під Луганськом. Рідні дуже хвилювалися, та чекали його повернення до дому. Коли його вдруге мобілізували, то він готовий до цього був, казав, що як прийде його час то він долучиться до захисту країни”, – розповідає Світлана Страх.
З початку вторгнення, родина знаходилась у місті. У квітні 2022 Владислав наполіг, щоб родина виїхала з Миколаєва до Польщі. Світлана повернулась у серпні 2022 в місто, коли Владислава вдруге мобілізували. 29 грудня Владислав останній раз подзвонив своїй родині. У січні 2023 року відбувались важкі бої за місто Соледар, що на Донеччині (окуповано рф з січня 2023 року – прим.), де загинув Владислав. Кілька місяців він вважався безвісти зниклим. Лише у березні 2023 року родині повернули тіло та вдалося з почестями поховати свого героя.
“Коли я його шукала, то мені доводилось переглядати фото загиблих воїнів у закритих чатах. Я до останнього мала надію, що він потрапив у полон та живий. Влад загинув від травм, які отримав у стрілецькому бою і які були несумісні з життям. Я маю певний спокій, хоча за те, що є місце, куди я можу приходити до нього, а деякі родини досі шукають своїх воїнів. Нам дуже його не вистачає, важко прийняти, що його не стало. У нас у родині скоро зʼявиться немовля і, на жаль він вже ніколи цього не дізнається, що таке мати онуків. Син також служив, але його відпустили у зв’язку зі смертю батька. Тільки діти – дають сили жити далі, а також підтримка дівчат, які також втратили своїх захисників на передовій, – резюмувала дружина загиблого воїна.
“Нашому сину тоді було всього 13 років, коли загинув його батько” – Олена Кравченко про чоловіка Олександра
Олена втратила свого чоловіка, Олександра Кравченка, у лютому 2015 року під час боїв у районі Дебальцевого. Коли на сході України розпочалася Антитерористична операція, він, попри пенсійний вік, добровільно став на захист Батьківщини. Олена та Олександр познайомилися через спільних друзів. Вона працювала вчителькою у школі, а чоловік служив у лавах ДСНС. У подружжя народився син Михайло. Крім нього, Олександр мав ще двох дітей від першого шлюбу.
“Тоді в Олександра загинув племінник. Його зачепило те, що війна забрала життя молодого хлопця. Коли він отримав повістку, то його закріпили за 30 окремою механізованою бригадою. У січні 2015 року чоловік встиг побувати вдома. У відпустці, а потім знову вирушив на фронт. Тоді ми бачилися з ним востаннє”, – розповіла Олена.
Коли Олександр пішов служити, його синові було майже 13 років. У лютому 2015 року бригада Олениного чоловіка перебувала в селі Чорнухине. Під час дзвінків Олександр мало розповідав про війну, адже не хотів, щоб дружина зайвий раз хвилювалася. Одного разу Олені зателефонував його побратим і повідомив, що Олександр отримав поранення та був евакуйований. Однак більше жодної інформації їй не надали. Чоловік вважався безвісти зниклим понад рік.
“Від побратима я дізналася, що чоловік отримав поранення і його мали відвезти до лікарні міста Бахмут (тоді місто називалось ще Артемівськ – прим.). Це було справжнє пекло. Я дзвонила, писала, їздила всюди, аби хоч щось дізнатися. Сказати, скільки разів я плакала і скільки нервів мені це коштувало перед тим, як встановити обставини загибелі чоловіка, – це просто жах”, – ділиться Олена.
23 лютого Олександра Кравченка було привезено до дніпропетровського моргу. У Дніпрі він був тимчасово похований на Краснопільському цвинтарі як невпізнаний герой. За словами Олени, влітку їй повідомили, що ДНК-екпертиза показала, що це був її чоловік. Проте жінка не могла змиритись з думкою про загибель коханого ще пів року. Лише у лютому 2016 року героя з почестями поховали у рідному Миколаєві.
“Олександр тісно спілкувався зі своєю сестрою з Херсонщини, і я також підтримувала з нею зв’язок. Вона казала, що якщо Сашу ідентифікували за тестами ДНК, то, можливо, настав час змиритися та поховати його. Але тіло було сильно обгорілим, його неможливо було впізнати, тому я до останнього вірила, що це не він. Нашому сину тоді було всього 13 років, коли загинув його батько. Коханий був моєю опорою – постійно щось вигадував, був дуже творчим, робив різні вироби з дерева, реставрував старовинні ікони”, – згадує Олена.
Молодший сержант Олександр Кравченко був відзначений президентом України орденом “За мужність” III ступеня посмертно. Також полеглий захисник нагороджений почесною відзнакою “Герой Миколаївщини”.
“Наш син багато в чому схожий на свого батька”, – Вероніка Крижан про коханого Володимира
Володимир Крижан народився та проживав у Миколаєві. У місті він закінчив місцевий аграрний університет та здобув кваліфікацію інженера-механіка. Працював складальником відділу комплектації товарів аптечного складу в компанії “БаДМ”. Як пригадує кохана полеглого бійця Вероніка, чоловік захоплювався футболом, полюбляв читати й співати, а також писав вірші.
Вероніка та Володимир були разом з 2020 року. Вероніка каже, що чоловік готовий був піти служити та отримавши повістку у квітні 2022 року, долучився до фронту. З зими 2023 року служив у лавах 15-ї бригади Національної гвардії України. Там він обіймав посаду старшого механіка-водія.
“Коли почалось повномасштабне вторгнення, я була вагітна нашою першою дитиною. Вова сказав, що не буде ховатись. Ми тоді посварилися, але я прийняла його вибір. Через деякий час ми прийняли рішення тимчасово евакуювати мене до сестри у Вінницю, де й народила дитину. Це був хлопчик. Дитина мала вади серця, шанси вижити були мінімальними. Ми боролись у Києві за життя дитини майже місяць.. Ми обидва важко перенесли втрату першої дитини, але трималися разом і дуже підтримували один одного”, – згадує Вероніка.
За словами Вероніки, чоловік неохоче розповідав про важкі бої на Херсонщині та під Запоріжжям. Володимир не хотів, щоб дружина зайвий раз хвилювалась.
“Він був душею компанії, завжди приходив на допомогу кожному хто цього потребував, любив своїх рідних. Під час служби він не мав відпусток майже. Якщо його відпускали, то як правило ненадовго. Це були незабутні миті щастя. Ми розмовляли про те, що можна було б спробувати ще народити дитину. Звісно, що це був ризик та ми не покидали надію”, – каже Вероніка Крижан.
6 лютого Вероніка дізналася, що вдруге вагітна, проте Володимир тривалий час не виходив на зв’язок. Володимир Крижан загинув 12 лютого 2023 року під час виконання бойового завдання в районі села Мала Токмачка Запорізької області. Про загибель чоловіка Вероніку сповістили через кілька днів. Він так й не дізнався, що стане татом втретє (Володимир мав сина від першого шлюбу – прим.).
“Ми періодично сварились, бо війна впливає на всіх нас. Я шкодую про це. Я вагалась щодо другої дитини, враховуючи всі ризики та коли дізналася про загибель Вови, то зрозуміла, що це доля. Наш син єдине й найцінніше, що залишилось після нього”, – сказала Вероніка.
Володимир Крижан був нагороджений посмертно орденом “За мужність” lll ступеня. У вересні 2023 року, Вероніка народила хлопчика, якого назвала як й звали коханого. За словами Вероніки, син схожий на батька не тільки зовнішньо, але й характером.
“Наш син багато в чому схожий на свого батька. У них однакові смаки майже на все, схожість у звичках і в деяких рисах характеру. Такий же усміхнений, добрий, розумний, чуйний, товариський. Маленький, а вже проявляє мужність. Володимир був турботливим, дуже затишною людиною. Він оберігав нашу родину, я почувалася в безпеці поряд із ним. Я щиро пишалась ним й знаю та відчуваю, що він завжди поряд із нами”, – резюмувала Вероніка Крижан.
Наразі Книгу пам’яті продовжать наповнювати. За даними міської ради, інформацію в книзі пам’яті будуть оновлювати не рідше одного разу на три місяці.
Надіслати інформацію про полеглих миколаївських воїнів можна на електронну пошту — [email protected] або звернутися за адресою: місто Миколаїв, вулиця Адміральська, 20 кабінет №531. Слід надати такі дані про захисника:
- прізвище, ім’я, по батькові;
- військове звання, посада;
- дати і місця народження/смерті (загибелі), поховання;
- обставини загибелі, інформація щодо нагород;
- за можливості — біографічна довідка;
- світлини одного розміру, приблизно до 1080х1920рх чи 1920х1080рх формату .png або .jpg.
Фото 0512 та особистий архів родин полеглих захисників.
