БЛОГ Ілюстративне фото
У TikTok шириться тренд, коли фотограф наполегливо просить людину посміхнутися «ширше, ще ширше, і ще ширше, посміхнутися із зубами». Коли той, кого фотографують, видушує із себе щось на кшталт усмішки, то по його обличчю течуть сльози. Мабуть, тренд покликаний показати стан більшості тих, хто живе в країні, де 11 років йде війна, а останні три роки триває її гаряча фаза – вимушена посмішка ззовні і нестримні сльози всередині.
Мені чомусь подумалося, що саме так ми відчуватиме настання миру – стримана посмішка крізь нестримні і гіркі сльози. У SKOFKA в «Стаємо сильнішими» є рядки: «Бо знаєш, як насправді виглядатиме та перемога? Для когось без друга, для когось безрука чи безнога».
Ці рядки можна продовжити далі: у когось без сина/доньки чи брата/сестри, яких російські окупанти вбили на фронті чи закатували у полоні, без друзів та родичів, похованих під будинками у Маріуполі, Авдіївці, Покровську, у когось без безвісті зниклих чоловіка, батька, якого шукатимуть і чекатимуть все життя, у когось без можливості повернутися додому, бо міста/ села, де вони народилися, вже не існує, а дім зруйнували вщент. А ще люди з важкими пораненнями, які потребують багаторічного лікування і не тільки від фізичного болю, 26-27-річні вдови, матері, які поховали всіх дітей, вбиті ракетами у ліжках чи на дитячих майданчиках шестирічні і ті, кому виповнилося декілька місяців, ті хто втратив не тільки все, а й себе, і не знайшов іншого виходу, крім виходу в вікно (давайте говорити і про це, бо це є і буде).
А ще десятки років розмінування території, місця, де вже ніколи не будуть жити люди, пошукові загони, які десятиріччями знаходитимуть рештки невідомих солдатів і довго їх ідентифікуватимуть. Ось так виглядатиме мир, який настане після війни. Навмисно уникаю слова «перемога», бо невідомо який формат миру буде. Чи можливо святкувати все пережите з веселими піснями, танцями, маршами, стрічками та лозунгами «можемо повторити»? Скоріше – «ніколи знову» бо ті, хто зараз переживає весь цей жах ніколи не захоче, аби це пережили їх онуки чи правнуки.
А ви помітили, що бабусі і дідусі, яким зараз більше 80 років не дуже раніше святкували 9 травня (цей день взагалі почали відзначати на державному рівні лише через 20 років після закінчення війни), принаймні без веселих пісень і лозунгів про «повторити»? А ветерани, які пройшли пекло війни, не дуже й любили ходити на паради. Вони добре пам’ятали ту війну і ціну миру. Безмірно велику ціну…
Пишу напередодні того, як країна-терорист почне свій щорічний шабаш і відкриє черговий портал в пекло, перемога – не про свято, це пам’ять про ціну.
