Дії Київради, яку обрали демократичним шляхом 35 років тому, компартійна газета назвала «злоупотрєблєнієм демократієй»
У неділю, 26 жовтня, в Україні мали б відбутися місцеві вибори, але в умовах війни вони відтерміновані. Українці вперше обирали владу у демократичний спосіб 35 років тому. Це сталося за півтора року до проголошення незалежності України. Саме 1990-го одночасно відбувалися вибори до Верховної Ради і до Київради.
Тоді агенти Кремля блокували діяльність проукраїнських сил, які не змогли на місцевих виборах столиці здобути більшість. Одним з найбільш впливових депутатів-комуністів у Київраді став Дмитро Табачник, який згодом очолив адміністрацію президента Кучми, працював віцепрем’єром, міністром освіти, а вже після окупації Криму та Донбасу балотувався в органи окупаційної влади в Криму. Знаково, що Табачник одержав перемогу на окрузі в місті-мільйоннику з перевагою лише в 11 голосів.
Проте навіть в таких умовах депутати столиці змогли не лише підняти над Києвом синьо-жовтий прапор, а й демонтували монумент Леніну, скасували військовий парад на річницю жовтневої революції на Хрещатику і навіть перевели навчання в школах столиці на українську мову. Українізувати освіту в Києві допомогла українка корейського походження Світлані Лі. Події 1990 року довели, що для української державності критично важливо, хто контролює владу в столиці і чи може вона опиратися центральній владі.
Громадська ініціатива «Голка» підготувала спецвипуск програми «Києве мій» і поспілкувалася із тим, хто ще до проголошення незалежності підняв над Києвом синьо-жовтий прапор, – в. о. голови Київради Олександром Мосіюком.
Київ без виборів
Цими вихідними мали б відбутися місцеві вибори, але триває війна. Київ потерпає від скандалів з туалетними схемами, але і Банкова у свою чергу намагається впливати на місцеве самоврядування столиці. Як впливати на місцеву та центральну владу за відсутності виборів?
Коли ми в 1990 році піднімали синьо-жовтий прапор над Києвом, то вважали, що ми піднімаємо його над всією Україною. Завжди мало значення, яка влада в Києві. Мешканці столиці задають напрям і рухають державність.
Конфлікт між центральною та місцевою владою він був завжди. Центральна влада за всіх президентів намагалася контролювати Київ. Пригадайте Революцію Гідності, коли містом керував ставленик Януковича – Олександр Попов. Якби в Києвом керувала обрана громадою влада, то, ймовірно, не було б «йолки» і кровопролиття.
Коли була Помаранчева революція, то міський голова Омельченко, якого я ніколи не вважав демократом і не ідеалізував, швидко став на бік киян і революція перетворилася на фестиваль. Чому? Бо він був обраний киянами. Дуже велике значення має, щоб у столиці була влада обрана киянами. Зі своїми негідниками кияни розберуться самі.
Тут не має бути впливу центральної влади чи адміністрацій. Тут питання, до речі, не лише в політичному контролі. У Києва чималий бюджет і це завжди ласий шматок.
Зважте, що кияни можуть контролювати не лише місцеву владу, а й центральну і мова не лише про петиції. За потреби кияни швидко нагадають Банковій, що джерелом влади є люди з картонками.
Але ми бачили, що на місцевих виборах кияни віддали сумарно майже 15% голосів за проросійські сили. І ядро підтримки ОПЗЖ було на Печерську. Попри те, що багато хто очікував, що на друге місце вийде Сергій Притула, кияни вивели на друге місце того, хто ставив «йолку» – Олександра Попова. Коли вас обрали в 1990 році до Київради, то кияни так само обрали депутатом і Дмитра Табачника. Він переміг на окрузі з відривом всього в 11 голосів. Що робити, аби, коли зрештою будуть вибори, ми не повторили цих помилок?
Печерськ був і є «червоний». Там жила партійна номенклатура – ветерани КПСС. На щастя, цей район не вирішує долю міста чи держави. Пам’ятаю, перший секретар Печерського райкому навіть став потім мером – для мене це був справжній когнітивний дисонанс (мова про Леоніда Косаківського – прим ред.). Тому не дивно, що Печерськ у 2020 році був за Попова.
Ставку в Києві треба робити на молодь і на Голосіївський та Святошинський райони, які завжди підтримували демократичні сили. Але справа не лише в районах, а й в явці.
Те, що Табачник переміг завдяки голосам 11 киян у 1990 році, це ще один доказ важливості явки. Це був розумний російський шпигун, агент, шовініст і українофоб. Тоді він був молодим, амбітним і де-факто керував комуністичним блоком. Якби не потрапив тоді в Київраду, можливо, не виріс би так в політичній системі і на одного ворога держава мала б менше. Явка вирішувала і вирішує дуже багато. Тому треба зробити все, щоб молодь йшла на вибори.
Результати виборів до Київради (105 округ), де переміг Табачник з перевагою у 11 голосів у 1990 році
Подивіться, що було в Молдові, і як вони мінімізували явку Придністров’я і піднімали явку за кордоном. Ставка була на діаспору. Для Києва явка молоді надважлива. Старші на вибори ходять регулярно. Молодь, яка виходить зараз на акції, Черновецькому за продуктовий набір не продалася б. Знаково, що зараз центральна влада прийняла рішення відкрити кордон саме для молоді. Сталося це після того, як молодь вийшла пікетувати Банкову з картонками. Так от, нам цю молодь треба втримати в країні, бо без такої молоді, яка переживає війну та має вибудувану українську ідентичність, не буде мати держава демократичного майбутнього.
Знаково, що зараз центральна влада прийняла рішення відкрити кордон саме для молоді
У нас зараз, по суті, немає партійної роботи в осередках. Молодь не навчають. А цим треба займатися, бо в політику мають іти навчені фахівці. І з виборцями теж треба вміти працювати по-новому. Класичні методи ведення кампаній – гречка, газети, борди – залишаються вже в історії. Поїзд пішов. Треба опановувати нейромережі, штучний інтелект і соцмережі, інстаграм та тікток, від яких молодь сходить з розуму.
Перші демократичні вибори
Як в радянський час до Київради вдалося пройти патріотично налаштованим політикам?
У 1990-му році це була рада, якої раніше не бувало, яку обрали, на мою думку, на найдемократичніших виборах в історії України.
4 березня 1990 року в Україні пройшли перші демократичні вибори архівне фото
У Київраді було на той час приблизно 280 депутатів, а зараз – 120. Тоді діяла виключно мажоритарна система – кандидат мав один округ і не було списків. Щоб стати депутатом, треба було набрати не менше 50% голосів. Вибори проходили у два тури.
Тоді гроші були не важливі – великого бізнесу ще не існувало. Увесь мій виборчий бюджет становив приблизно $200 за тогочасним курсом. Я робив ставку на кампанію від дверей до дверей на Новобіличах (Святошинський район). Майже ніхто тоді так не робив. Але це був певний драйв, тому що ти маєш думати, відповідати на різні запитання, а головне – не брехати.
Мене висунули кілька організацій, але першою була «Зелений Світ». Після Чорнобиля екологічна тема була надзвичайно болючою. Люди остерігалися за майбутнє дітей. Тож моя програма мала сильний екологічний акцент. Другий пункт – розвиток Києва за генпланом. Я наголошував, що місто повинно розвиватися системно, з урахуванням думки мешканців. На жаль, і досі цього немає.
І, звісно, питання суверенності України. Тоді я відкрито говорив: українські хлопці мають служити в українській армії, захищати Україну, а не Радянський Союз. Люди це дуже добре сприймали.
Я паралельно балотувався і до Верховної Ради. Але знявся на користь політв’язня Олеся Шевченка, який тоді керував Українською Гельсінською спілкою в Києві. Тоді я був єдиним представником демократичного табору в столиці, хто добровільно знявся з виборів. Це мені навіть допомогло згодом – мене обрали головою демократичного блоку у Київраді.
Зі своїми негідниками кияни розберуться самі
За результатами виборів комуністи де-факто мали половину місць в Київраді. Як тривали перемовини за крісло голови столиці?
Міськрада тоді була віддзеркаленням настроїв киян. Комуністи, звісно, мали величезний медійний ресурс, тоді як у нас його не було. Працювали лише самвидав і «сарафанне радіо». Розумієте, що це означало? Газети з малими тиражами, листівки – друкували вже офіційно, але це був одноразовий матеріал, не медіа. З друком нам допомагали партнери у Литві.
Ми довго шукали з протилежним табором компроміс, бо ні їхні, ні наші кандидати не отримали достатньої підтримки. І коли стало зрозуміло, що розпускати раду ніхто не хоче, ми домовилися: я – як лідер Демблоку, а від них – директор заводу «Електромаш» Арнольд Назарчук. Комуністи запропонували його, бо він мав добру репутацію серед людей, не був типовим партійним функціонером. Частина, зокрема група Дмитра Табачника, все одно не дотрималася домовленостей і не голосувала за мене. Але в результаті наш «пакет» Мосіюк плюс Назарчук пройшов.
Ми тоді створили спеціальну комісію з утвердження української мови. Засідання вели українською мовою. Хоча депутати виступали тоді ще різними мовами.
Синьо-жовтий прапор підняли спершу над Київрадою, а потім – над парламентом
Після цих виборів, 35 років, тому підняли прапор України. Як вдалося це зробити?
Це було перше політичне рішення. Верховна Рада тоді ухвалила Декларацію про державний суверенітет. Але Радянський Союз після підняття прапора існував ще тринадцять місяців.
Піднятий прапор над Київрадою. 24 липня 1990 рік фото з газети
Рішення про підняття прапора назрівало не спонтанно. Ми розуміли, що не будемо першими: раніше синьо-жовтий стяг уже підняли в Стрию – це було перше місто, яке наважилося на такий крок. Навіть не Львів, а саме Стрий. Потім прапори з’являлися й в інших містечках і селах Західної України, на Закарпатті, у Львові. І ось тоді ми відчули, що черга дійшла й до нас. Що Київ теж має зробити свій крок.
Фото газети «Правда Украины» 1990 року, яка була органом ЦК Комуністичної партії України. У статті йшлося про те, підняття синьо-жовтого прапора це «злоупотребление демократией»
Ми створили спецкомісію, яка готувала рішення про прапор і залучили історика Володимира Сергійчука. Виносити питання на сесію не було сенсу. Взагалі багато важливих рішень у ті часи приймала саме президія Київради. Виконком залишався комуністичним і ми в багатьох питаннях його просто ігнорували.
Щодо прапора – ми підготували рішення, збиралися винести його на голосування. Звісно, комуністи одразу відреагували: проводили спеціальні засідання міськкому партії, категорично заперечували, намагалися влаштовувати дискусії: мовляв, навіщо вам синьо-жовтий, давайте, може, малиновий, «козацький» прапор. Словом, намагалися заплутати й загальмувати процес. Але, ми все ж визначились з днем підняття прапору.
Завжди важливо, щоб міліція була з народом. Як себе тоді поводили правоохоронці?
Була попередня домовленість із виконуючим обов’язки начальника міліції Києва Володимиром Шапошником. Він був відповідальним і не хотів, щоб його працівники втягувалися у спровоковані сутички. Полковник не демонстрував відкрито патріотичної позиції, але прагнув спокою та безпеки. Він порадив: «Не робіть цього рано, не раніше 19:00 години. Люди повертатимуться з роботи, і ви можете перекрити рух транспорту». Я це запам’ятав і затягував засідання, щоб дочекатися рекомендованого часу.
Попри це, спецпідрозділ міліції стояв у дворі Київради в повному спорядженні: шоломи, щити, балончики – готові до будь-якої провокації. Основна загроза полягала в потенційній провокації серед зібраних людей: будь-хто міг кинути камінь або розбити скло, і тоді ситуація могла перерости у сутичку. Такі сценарії вже траплялися в інших містах, як у Тбілісі чи Баку, де провокатори часто діяли за підтримки КГБ.
Разом із представником Народного Руху Богданом Тернопільським ми координували залучення людей. Члени Руху роздавали листівки біля великих підприємств, запрошуючи киян на подію, а міліція гарантувала, що ситуація залишається під контролем.
До цього урочистого моменту в приміщенні самої Київради майже весь день вирували гарячі суперечки й пристрасті. Ви запрошували киян, як групу підтримки для цього рішення?
Тоді до голосування справа не дійшла: частина комуністів залишила засідання. Близько 7-ї вечора до зали заходить полковник Шапошник і каже: «У Києві зараз влади немає. Я не отримую розпоряджень з центру, але готовий виконувати ваші рішення».
Це було сказано публічно і ми зрозуміли, що можемо діяти самостійно.
Прапор уже був прикріплений до щогли, і повний Хрещатик людей очікував урочистості. Ми порадилися і формально прийняли «протокольне рішення» – бюрократичний трюк, щоб зафіксувати дію без повноцінного голосування. Потім я оголосив: «Йдемо піднімати прапор». Незважаючи на погрози та крики супротивників «Що ви робите? Для чого ви це робите?» ми рушили вперед.
Я вистрибнув на постамент перед флагштоком і підняв прапор. Перед цим прозвучала молитва, поруч стояли Патріарх Володимир і греко-католицький священник, які освячували стяг. Прапор, який шили на Заході України принесли люди від Святої Софії до Київради і закріпили для підняття.
У 1990 році біля будівлі Київради – момент підняття прапора, в якому бере участь духовенство, зокрема патріарх Володимир архівне фото
Скільки киян тоді прийшло?
Думаю, близько 200 тисяч. Працювало так зване «сарафанне радіо» – усні повідомлення та оголошення по радіо. Журналіст Толя Тарасенко того ранку зробив звернення в ефір, і люди почули. Крім того, Народний Рух друкував листівки й роздавав їх біля прохідних великих підприємств. Тоді ще працювали заводи з тисячами працівників, і саме там збирали прихильників. Усе це спрацювало разом: радіо, листівки, особисті запрошення і люди прийшли. Це була справжня маніфестація, яка залишилася в пам’яті киян як історичний момент.
Верховна Рада визнала Днем прапора 23 серпня. Але ж прапор підняли 24 липня. Чому так?
Питання до парламенту. Коли Інститут національної пам’яті готував комплексні пропозиції щодо свят, у тому числі й перенесення Дня прапора на 24 липня, парламент не включив це до остаточного рішення. Історично 23 серпня теж має свої асоціації (дата підписання пакту Молотова-Ріббентропа). На скільки мені відомо, це Медведчук підсунув цю дату Кучмі. Пізніше День прапора з’явився в указі президента Леоніда Кучми, але значно пізніше, уже в 2000‑х роках.
Вирізка з газети про те, що через 10 років після підняття прапора Київрада оголосила 24 липня днем прапора
Кияни ж святкували день прапора 24 липня і це важливо, бо саме тут він над містом замайорів уперше. Це треба пам’ятати. Інститут національної пам’яті пропонував визнати днем прапора 4 вересня – коли прапор замайорів над Верховною Радою.
Ленінопад, зрив параду на честь жовтневої «революції» та українізація столичних шкіл
А коли в Києві стартував «ленінопад»?
Демонтаж монумента Леніна – це був справжній трилер. Відбулося це вже після так званого ГКЧП, і рішення ухвалював виконком, який я тоді очолював разом із радою.
Попри бійки рішення знести Леніна Київрада таки ухвалила. Тобто Київрада пішла проти центральної влади. Виконання доручили Олександру Омельченку, який тоді був моїм заступником. Фактично я повернув його в політику. Омельченко організував усю практичну частину демонтажу: знайшов будівельну організацію та японський кран для розрізання монумента, який важив понад 100 тонн. Його розрізали на частини і вивезли.
Ось як важливо мати свою владу в Києві, яка не залежить від центральної. Ми тоді змогли і зірвати парад на Хрещатику до жовтневої «революції» і українські школи українізувати.
Як вдалося переламати ситуацію, щоб параду в 1990 році в столиці не було?
Щороку 7 жовтня проводили військовий парад «на честь Жовтневої революції» на Хрещатику. Я розумів, що за командою з Москви його планують провести знову. Так і сталося: військові заявили, що мають розпорядження Горбачова.
Кияни вийшли проти параду на Хрещатику, листопад 1990 року фото Олеся Воляника
На виступі в парламенті я наголосив, що це може призвести до сутичок у місті. Після мого виступу частина депутатів почала тупотіти ногами, кричати, засідання закрили і жодного рішення не ухвалили. А уряд зажадав рішення від Київради. Поліція зрозуміла, що може бути кров, як у Тбілісі чи Баку, і підтримала нас. Тоді це було вирішальним. Скасувати парад було нереально, і ми зробили це «візантійським способом» – прийняли Київрадою рішення про перенесення параду на площу Перемоги. Там марширували лише солдати.
До речі, Івана Плюща тоді на той захід не пустили на парад – не впізнали. Уявіть, голову парламенту не допустили.
Але вам вдалося не лише підняти прапор, скинути Леніна, зірвати парад на Хрещатику, а й українізувати освіту столиці. Як відбувався цей процес?
Я підписав розпорядження про переведення шкіл і дитсадків Києва з російської на українську мову навчання. Формально, можливо, не мав на це права, але зробив. І це рішення виконали. Велика заслуга в цьому депутатки Світлани Лі – української патріотки корейського походження. Вона працювала з управлінням освіти, фактично домоглася виконання рішення й забезпечила перехід більшості шкіл на українську.
Табачник був розумний російський шпигун, агент, шовініст і українофоб
Що зараз мала б зробити влада столиці, щоб примножити те, що було зроблено 35 років тому і як не допустити «сколіозу» центральної влади в умовах війни?
Комунальні питання в 1990 році не були питанням номер один. Ми ними займалися, але ключовим для нас було здобути державну незалежність України. Зараз у влади Києва, як і у всіх місцевих рад, немає вищої цінності, ніж нацбпезпека, бо війна надовго. Поки існує імперія зла – доти була, є і буде загроза війни.
Обороною країни має займатися держава – це її функція, але влада міста відповідальна за пасивний захист населення, бомбосховища, а також за те, щоб захистити майбутнє держави. А тут мова про нашу ментальність, ідентичність, навички населення до оборони та зв’язки з містами-побратимами.
Треба інвестувати в освіту. І це не лише історія чи українська мова. Мають бути факультативи, скажімо, як управляти безпілотниками. Загалом освіта має бути мілітаризована. Звісно, що треба дбати про Музеї. Наша історія і культура – це питання нацбезпеки. Хто там знає про те, що ми робили в Київраді, коли стояло питання боротьби за державність у 1990 році? Так от про це мають знати. А влада столиці має робити все, щоб через 35 років про неї кияни згадували з гордістю і контексті національної безпеки.
Пройти тест: «Чи добре ви знайомі з Києвом?»
Наталія Соколенко, Сергій Костянчук, «Голка»
