Історія 36-річного командира штурмового взводу, молодшого сержанта Любомира Гулія з Отинії, який загинув 14 вересня 2024 року під час мінометного обстрілу в районі населеного пункту Новий Путь, Курської області.
Пише “Галка” з посиланням на Івано-Франківську обласну асоціацію футболу.
Любомир Гулій – Герой з Отинії
У рідному селищі Отинія Любомир Гулій був відомий своєю щирістю, працьовитістю та любов’ю до України. З ранніх років він виділявся серед однолітків активністю, добротою та прагненням допомагати іншим. Талановитий і життєрадісний хлопець мріяв стати священником, але після втрати батька взяв на себе відповідальність за родину.
Любов до громади та відповідальність за кожен крок
Навіть у найважчі часи Любомир залишався опорою для своєї родини та громади. Здобувши освіту електромонтера, а згодом і диплом університету нафти й газу, він працював, аби забезпечити близьких. У 2020 році Любомир став депутатом селищної ради, де відзначався своєю принциповістю та прагненням змінити життя громади на краще. Він планував створити у селищі Центр дозвілля для дітей та молоді, але війна перекреслила ці задуми.
“Любомир завжди долучався до життя громади, дуже відповідально і виважено підходив до всіх депутатських рішень. Ми хотіли створити у селищі Центр дозвілля, де б працювали різноманітні гуртки для дітей, то Любомир горів цією ідеєю. Війна змусила нас відкласти цей проєкт”, – каже голова Отинійської ТГ Олег Савчук.
Служба на фронті: позивний “Папік” і “70 днів пекла”
Любомир вступив до лав Збройних Сил України у лютому 2024 року.
Коли Любомир приходив додому, то завжди казав: “Тато прийшов, тато вдома”, а коли діти йому дзвонили, то відповідав: “Тато на роботі”. Хлопці чули це та дали йому позивний “папік”. Мовляв, якщо ти вдома “татко” для дітей, то для нас будеш “папік”.
Бої за Донеччину та героїчна оборона під Рубіжним, яку прозвали “70 днів пекла” стали частиною його життєвого шляху.
“Пам’ятаю, як він зайшов до хати, я міцно його обійняла. На його обличчі була усмішка, але дуже сумна. Нічого не розповідав, змінився. Мама все його кропила свяченою водою, у храмі йому подарували вервичку… Ми до останнього думали, що Бог його вбереже”, – розповідає сестра воїна Світлана.
Після відпустки Любомир Гулій повернувся на Донецький напрямок. За проявлений героїзм отримав звання молодшого сержанта і нове призначення – командир штурмового взводу. Службу продовжив на Сумщині. У серпні підрозділ Любомира Гулія брав участь у Курській операції ЗСУ.
“Востаннє ми говорили 12 вересня. Тоді він був дуже веселий і позитивний. Казав, що скоро йому знову дадуть відпустку, або я зможу до нього приїхати. У нього був такий піднесений настрій, що я навіть подумати не могла про погане…”, – каже дружина Любомира Марта.
Герой назавжди
Командир штурмового взводу, молодший сержант Любомир Гулій загинув 14 вересня 2024 року під час мінометного обстрілу в районі населеного пункту Новий Путь, Курської області. Там він отримав поранення, несумісне з життям. Пізніше побратими розкажуть рідним Любомира, що коли військовий підрозділ виїхав на позицію, їх вистежив ворожий дрон. Любомир наказав усім бійцям негайно перейти у сховок. Під обстрілами командир заходив останнім. Тоді вижили всі, окрім нього.
Командира-штурмовика поховали у рідному селищі Отинія. Він так і не побачив свій орден “За мужність” III ступеню, яким нагороджений за бойові заслуги. Любомиру Гулію назавжди буде 36 років.
Як писала “Галка”, Любомир Гулій загинув 14 вересня. 21 вересня Отинійська громада зустріла тіло загиблого Захисника.
