Починаючи з XVII-XVIII століть, територія сучасних Донецької та Луганської областей стала місцем поселення різних етносів: українських та донських козаків, українців зі Слобожанщини та інших регіонів, росіян, греків, вірмен, німців-менонітів та інших. Кожен із цих народів додавав свої традиції та культуру, збагачуючи регіональну спадщину. Але, незважаючи на твердження російської пропаганди, і незважаючи на багатонаціональний склад населення, українська культура протягом тривалого часу залишалася домінуючою у побуті, обрядах та звичаях населення Донбасу.
У цій статті ми докладно розглянемо, чим наші предки з території сучасної Донеччини та Луганщини відрізнялися від мешканців Калуги, Ростова чи Рязані. Які традиції, страви та пісні були популярними на території сучасного Донбасу? І чому теза Путіна про «один народ» — не більш ніж пропаганда для виправдання війни.
Традиції та культура
Традиції святкування Різдва з Колядками, Щедрівками та Маланкою є невід’ємною частиною української культури. На Донбасі ці обряди були поширені серед місцевого населення, що свідчить про українське коріння регіону. Натомість на территорії Росії подібні традиції менш розвинені, або взагалі відсутні. Дослідники зазначають, що на Донеччині добре представлені світські колядки та обряд Маланки, що відрізняє регіон від інших.
Жителі Донбасу не лише зберігали колядки та щедрівки, а й писали свої. Так, особлива колядка, яка існувала в Донецькому регіоні і рідко зустрічається в інших областях України, а тим більше в Росії, — звернення до архангелів Михайла та Гаврила.
Уривок із колядки «Архангели Михаїле, Гавриїле» з книги «Донецькі колядки та щедрівки» фольклористки з Донеччини Ірини Крюченко, пише Вільне радіо:
Архангели Михаїле, Гавриїле,
В труби трубили.
В усі труби затрубили,
Людей гулом розбудили.
Уставайте від земного,
Тай підемо, аж до Бога.
Бог нас буде всіх судити ж,
Тай на різно становити.
Таким чином, збереження та поширеність українських різдвяних традицій на Донбасі наголошують на його приналежності до українського культурного простору, відрізняючи його від російських територій.
Одяг та стиль
Хоч би як росіяни намагалися примусово віднести Донецьку та Луганську області до «ісконно русских земель», вишиванка руйнує їхні плани. Адже на територіях сходу, як і по всій Україні, вишиванка була дуже поширеним елементом одягу: як повсякденним, так і святковим. На вiдмiну вiд косовороток, які побутували в Росії, українські вишиванки були частиною культури земель Донбасу. Етнологиня Олена Щербань зазначає: «Вишиванка південного сходу України, Донеччини, Луганщини — така ж широка, як пiсня цих регiонiв. Вона увібрала в себе вплив клiмату, землi, цих стихiй. Жодних сарафанiв i жодних кокошникiв. Це точно можу сказати. Я про українок говорю. Українки завжди любили сорочку, а не рубаху i не сарафан. Це сорочка двудiльна. Або така суцiльна з вишитими рукавами, і донизу, а поверх — спiдниця. Але не сарафан».
Вишивка Донеччини. Фото: Донецький обласний краєзнавчий музей
Для вишиванок Донеччини були характерні червоно-чорні кольори. На вiдмiну вiд центральноукраїнських регiонiв, де домiнували квiтковi орнаменти, тут частiше зустрiчалися восьмикутнi зiрки, ромби та хрести, що символiзували сонце, захист i родючiсть. Основним елементом декору залишалися рукави, рiдше — комiри. У Луганськiй областi для вишивок були притаманні рельєфні орнаменти. Полiхромнi узори, виконанi хрестиком грубою ниткою, це створювало об’ємний ефект. Майстрині комбінували нитки різної фактури, що надавало узорам додаткової виразності.
Вишиванка Луганщини. Луганський обласний центр народної творчості
Одяг жителів 19-го століття територій сучасного Донбасу також був особливою відзнакою приналежності до регіону. У Надазов’ї, на півдні Донецької області, був популярний вовняний одяг, оскільки греки розводили вівці. А ось святковий одяг одягали переважно на свята, до церкви чи для фотосесії. «У ті часи фотосесія — це була розкіш, яку людина могла дозволити собі часто один раз за все життя. Тому, звичайно, це буде найкраще. Це буде ікона стилю», — розповідає Наталія Михальченко. Звичайний одяг був максимально простим, переважно з бавовни, льону чи коноплі, і майже не відрізнявся від регіону до регіону.
Пісні та музика
Однією з найяскравіших відмінностей української культури на землях Донбасу від російської є відсутність плясових пісень. У той час як російські пісні часто супроводжувалися активними рухами та пританцьовуванням, українські пісні були більш протяжними та філософськими. Фольклорист Ілля Фетисов їздив у експедиції по Донецькій та Луганській області і записував різні пісні у виконанні корінних жителів. Каже, зустрічав і ремікси пісенних культур. У селі Райгородка Новоайдарського району виконавиці співали протяжну українську пісню «Туман яром по долині» в плясовому варіанті, у стилі донських козаків, що свідчить про вплив сусідньої культури, але зберігає українську самобутність.
«В нас був такий випадок. Ми записували село Райгородка Новоайдарського району, де виконавиці-жінки співали український репертуар, але стиль виконання — це вже був стиль донських козаків і це такий дуже цікавий мікс. Але при цьому це не є перехідна культура, тому що це чітка культура донських козаків з цими плясками, яких немає в українській культурі», — розповідає Ілля Фетисов.
Страви та кулінарія
Кулінарні традиції також відрізняли українців від росіян. Однією з найпопулярніших страв на території сучасного Донбасу був козацький куліш — походна каша з м’ясом чи рибою, приготована на відкритому вогні. А ось автентичною стравою, яка зародилася на території сучасної Донецької області, була «Авдіївська каша». «Авдіївська каша — це традиційна страва, яка схожа певною мірою на кутю. Але, на відміну від куті, вона не є чисто ритуальною. Вона могла бути і повсякденною, але ця страва – вона багата. В ній використовували багато яєць, родзинки, сушені ягоди», — розповідає історикиня, дослідниця та амбасадорка українського сходу Наталія Михальченко.
Ще один унікальний продукт на столі наших пращурів, які жили на територіях, де зараз Донбас — солонець. Це доволі рідка рослина, на вигляд трохи марсіанська, яскраво-зеленого кольору, розповідає Наталія Михальченко. Росте солонець в районах з покладами кам’яної солі: в Бахмуті, Соледарі, Словʼянську, на Приазовʼї. Цю рослину використовували для приготування страв ще з часів чумаків.
«Я знаю, що вона подавалася, я сама її бачила в закладах, наприклад, Бахмута останніми роками. Схоже на малосольні огірки, щось такого типу. І зараз цю рослину частіше за все можна зустріти в закладах Середземномор’я, Італії, Греції», — ділиться довоєнними спогадами Наталія Михальченко. Етнологиня Олена Щербань досліджувала культуру харчування українців Донбасу. І у селі Миколаївка Новоайдарського району Луганської області їй вдалося записати унікальний старовинний рецепт із перших вуст. Страва проста, але незвичайна: «Отже, – “Латаний коржик”! І не просто коржик, це коржі на основі білого борошна пшеничного з Луганських степів. Це кисле молоко, сода, цукор, сіль і м’яко замішані коржики, розкочені, перекладені, увага, смальцем або олією, ну, це якщо бідніше. Формується за принципом Полтавського пундика пряженого: робляться такі прорізи по коржику, і тоді смажаться вони, пряжуться в маслі. Хто не смакував, я вам рекомендую знайти можливість і приготувати. Тому що основна страва українців — хліб та похідні, все, що готується з зерна та борошна».
Латаний коржик. Фото: Instagram Олени Щербань
Побутові традиції
Побутові традиції формувалися під впливом переселенців з інших регіонів України чи з Європи. Наприклад, на півдні Донецької області, у Приазов’ї, територію населяли переважно греки. «Але це не ті греки, які нам можуть приходити одразу на думку, новогрецькі, тобто мешканці сучасної Греції. Це люди, які були депортовані з Криму за часи Катерини II і селилися на територіях колишнього Війська Запорізького Кальміуської паланки. Це Надазов´я, Маріуполь і Волноваський район», — додає Наталія Михальченко.
Музей історії румеїв та урумів – греків Приазов’я у селищі Сартана біля Маріуполя. 2021 рік. Фото: Новини Донбасу
У степовій частині Донбасу проводили незвичайний обряд з гоніння гадюк. Нещодавно його внесли до списку нематеріальної культурної спадщини. Особливо популярний він був у Волноваському та Сватівському районах. Зараз він там був би особливо актуальний. «Напередодні Великодня хлопці, парубки, молоді чоловіки ходили по хатах з палицями і пропонували вигнати гадів, це таке уособлення нечистої сили, перед Великоднем дуже допоміжне. Їх приймали, вони робили символічний обряд: наче палицями виганяють нечисту силу з хати. Після цього їх, звичайно, пригощав господар. А після того, як вони пройшли по селу, вони ці палиці спалювали на вогнищі. Це такий обряд очищення», — розповідає Наталія Михальченко.
«Але ці традиції рідко практикували вже за радянських та пострадянських часів. Натомість насаджували російське», — обурюється вчителька української мови та літератури з Краматорська Оксана Проселкова.
Хлопчиків пригощали яблуками та пиріжками. Фото: Міністерство культури та стратегічних комунікацій України
Обряд “гоніння гадюк”. Фото: Міністерство культури та стратегічних комунікацій України
Збереження традицій Слобожанщини
Оксана Проселкова – дослідниця Слобожанщини, родом із Краматорська. Понад двадцять років викладає українську мову та літературу у школі №11. Через повномасштабну війну поїхала до Польщі, але продовжує вести уроки онлайн. Останні два роки до цього почала досліджувати рідний край, збирала колекції костюмів, рушників, кераміки та фотографії рідного краю.
Оксана заснувала етнофундацію «Рід» та робила виставки у Краматорську. Шкодує, що через окупацію частини Донбасу, обстріли рідного міста, багато традицій, обрядів і речей втрачено.
«Коли я прийшла до того, що мені це цікаво, то часу було катастрофічно мало. Я хотіла і зібрати пісні нашого краю, я хотіла дослідити костюм традиційний, саме як вдягалися на території Краматорського району», — шкодує Оксана Проселкова.
Деякі речі передають із тимчасово окупованих територій.
«Перебуваючи в окупації, мені жінка писала і переправляла через блокпости вишиті речі, ікони, прикраси для того, щоби врятувати від окупанта, від знищення. На свій страх і ризик, і змогла це зробити. У нас є частина колекції, власне, передана із села Благодатне, яке окуповане з 2014 року», — ділиться Оксана.
Дістати повний стрій Слобожанщини, саме тієї частини, де нині розташований Краматорськ — було важко, зазначає засновниця «Етнофундації». Костюм збирала по різних населених пунктах. Сорочку Оксана придбала на барахолці у Краматорську, спідницю передали їй з Харківщини, а корсетку подарували під час експедиції у колишньому Добропільському районі.
Традиційний слобожанський устрій. Фото: етнофонд «Рід»
«Ми мали повний стрій, могли вже робити показ. Мрія збулася: як виглядала дівчина чи жінка в Краматорському районі кінця дев’ятнадцятого — початку двадцятого століття», — згадує Оксана Проселкова.
Теза Путіна про «одний народ»: Імперська концепція проти культурної відмінності
Теза Путіна про «одний народ» походить від концепції імперії, а не від однакової культури чи національності, пояснюють експерти. Ця ідея відбиває амбіції господаря Кремля відновити старі карти, незважаючи на очевидну різницю між народами.
«Якути — це теж один народ з росіянами. Ви ж ніколи ніде не почуєте, що якути — це інший народ, чи там мансі, що це інший народ. Ні, вони якраз говорять про те, що всі народи “нашої великої імперії”, ну вони не використовують слово “імперія”, але по факту, — це “один народ” (в пропаганді РФ, – ред.). То понятно, що між якутами і росіянами чи між марійцями і росіянами відмінності більші, ніж між українцями і росіянами. І вони на підставі цього зразу сюди всіх: “і білоруси — один народ”, і ще й прибалти будуть “один народ”, не сумнівайтеся», — пояснює фольклорист Ілля Фетисов.
Не «один народ»
Українці, які населяли територію сучасного Донбасу ще з XVIII століття, були носіями самобутньої культури. Відмінності в побуті, обрядах, одязі, пісенній традиції та навіть кулінарії переконливо свідчать, що їх ідентичність ніколи повною мірою не була частиною російської культурної парадигми. Навіть у випадках культурного перетину, українська основа зберігалася — як фундаментальна риса характеру цього краю.
Пропагандистське кліше про «один народ» — це політична конструкція, покликана стерти межі між народами та легітимізувати агресію РФ. Але жодні імперські наративи не здатні зруйнувати реальність, яку покоління українців Донбасу творили і зберігали століттями — через пісні, їжу, вбрання, традиції й побут. Ця культурна пам’ять — не музейний експонат, а жива тканина, яку сьогодні знову намагаються знищити. І саме тому її збереження є наріжним каменем як для вихідців та жителів Донбасу, так і всієї країни.
