Ілюстрацію згенеровано автором за допомогою штучного інтелекту
Публікація «Плану з 28 пунктів» припинила період спекуляцій, перевівши дискусію про завершення війни на мову жорстких цифр і юридичних формулювань. Геополітична логіка неминуче рухалася до цієї точки, проте поява конкретного проєкта угоди стала шоком для українського суспільства.
Події розвиваються стрімко. Документ змінюється на ходу, але коригування окремих пунктів не скасовує ультиматуму. Команда Дональда Трампа дотримується простого і цинічного підходу. Ситуація в Україні потребує термінового вирішення, а затяжний конфлікт породжує видатки для американського платника податків і ризики для глобальної стабільності.
Ситуацію для Києва погіршує момент, у який прийшов цей ультиматум. Публікації НАБУ та корупційні скандали у вищих ешелонах влади б’ють по фундаменту оборони — суспільній довірі. У той момент, коли Україні життєво необхідна консолідація для відстоювання своїх інтересів, тінь корупції вибиває головний дипломатичний козир — моральне право вимагати від партнерів безумовної підтримки та солідарності.
Поділитися з ChatGPT Поділитися з Google AI
Чому це не «Стамбул-2»
При первинному аналізі опублікованого документа багато спостерігачів поспішили наклеїти на нього ярлик «капітуляції» або «другого Стамбула». Однак при детальному порівнянні поточної пропозиції з ультиматумами Кремля зразка весни 2022 року стає очевидно: перед нами принципово інша конструкція. Якщо в Стамбулі йшлося про фактичне роззброєння жертви агресії, то «План Трампа» пропонує модель «озброєного стримування», але з вкрай небезпечними геополітичними застереженнями.
У 2022 році Росія вимагала скорочення Збройних сил України до 85 тисяч осіб і лімітування важкої техніки до рівня поліцейської місії. Це фактично позбавляло Київ можливості фізичної самооборони в майбутньому. Нинішній проєкт передбачає ліміт у 600 тисяч осіб. Хоча це й менше поточної мобілізованої чисельності, така армія залишається однією з найпотужніших і найбоєздатніших у Європі, здатною оборонятися та завдати шкоди будь-якому агресорові. Таким чином, теза про демілітаризацію, яка була наріжним каменем російської пропаганди, у цьому документі де-факто відсутня.
Але економічна проєкція цієї цифри на мирний час розкриває колосальні виклики для українського бюджету. Для порівняння: Польща, що проводить зараз найагресивнішу мілітаризацію в Європі, має 200 тисяч військових і прагне до 300 тисяч. Утримання постійної професійної армії в 600 тисяч осіб — це фінансове навантаження рівня наддержави, яке економіка зруйнованої війною України самостійно не витягне.
Раніше заступник міністра оборони України Юрій Джигир заявив Bloomberg, що утримання одного солдата коштує приблизно $30 000 на рік. Перехід до стандартів НАТО лише збільшить цю суму. Помноживши це на 600 тисяч і додавши витрати на обслуговування техніки, ми отримуємо оборонний бюджет у розмірі $30–40 мільярдів щорічно — більше, ніж весь довоєнний бюджет країни. Це може означати радикальне скорочення соціальних програм та інфраструктурних проєктів. Армія такої чисельності може існувати лише за умови довгострокового фінансового патронажу з боку США та ЄС.
Фото з офіційного сайту Офісу Президента України
Але умовний Захід може бути готовий фінансувати «форпост демократії», а не «чорну діру», де кошти зникають у схемах. Без прозорості західні платники податків просто відмовляться оплачувати цей рахунок, і тоді 600-тисячна армія залишиться лише на папері. Фактично це може стати стратегічною пасткою. Взявши на себе зобов’язання, які неможливо виконати без зовнішньої допомоги, держава опиниться в становищі, де вона не здатна ні скорочувати армію, ні утримувати її.
Диявол ховається не лише у цифрах, а й в архітектурі безпеки. Формально запропоновані гарантії безпеки (що описуються як модель, наближена до 5-ї статті, за участі США) виглядають надійніше, ніж стамбульський механізм, де Росія вимагала права вето на будь-яку допомогу Україні. Але на практиці відмова від членства в НАТО залишає Київ у «сірій зоні».
Експерти Chatham House у своєму аналізі вкрай скептичні щодо життєздатності такої конструкції. Старший науковий співробітник програми з Росії та Євразії Кейр Джайлз звертає увагу на кричущу однобічність документа. Наприклад, текст забороняє Україні наносити удари по Москві чи Санкт-Петербургу, але не містить аналогічної заборони для Росії щодо українських міст.
Ситуація загострилася після публікації агентством Bloomberg стенограм розмов спецпредставника Трампа Стіва Віткоффа з помічником Путіна Юрієм Ушаковим і главою РФПІ Кирилом Дмитрієвим. Із записів випливає, що російська сторона брала безпосередню участь у формуванні чернетки. А фраза Дмитрієва «нехай вони роблять як свою» дала критикам Трампа залізобетонний аргумент, що план враховує інтереси Москви більше, ніж Києва.
План передбачає й зняття санкцій із поверненням Росії до клубу світових держав (G8). Ця частина угоди здається абсурдною з точки зору справедливості, але вона абсолютно логічна в системі координат Дональда Трампа. Для Вашингтона війна в Україні — це локальний конфлікт, що заважає глобальному протистоянню з Китаєм. Зняття санкцій і реабілітація Москви виглядають як подарунок Путіну. Але для Вашингтона це інструмент, покликаний відірвати Росію від Пекіна, зруйнувавши осі автократій, що формується, яку в США вважають головною загрозою XXI століття.
Однак ціна такої геополітичної гри може виявитися непомірною для міжнародного права. Британський економіст і стратег із ринків, що розвиваються, Тімоті Еш у своєму аналізі жорстко критикує цей підхід. На його думку, комбінація зі збереження окупованих територій, зняття санкцій і амністії створює найнебезпечніший прецедент, коли агресія і воєнні злочини фактично «окуповуються». Експерт справедливо вказує на ключову ваду конструкції — відсутність жорстких механізмів примусу. Без автоматичних санкцій за порушення перемир’я і без фізичної присутності сил союзників документ ризикує перетворитися на декларацію добрих намірів.
«Розпливчасті формулювання лише підштовхують Москву до подальшої дестабілізації, оскільки сигналізують про те, що Захід готовий миритися із силовою політикою Кремля заради своїх інтересів», — резюмує Еш.
Найточніше цю небезпеку сформулював колишній головнокомандувач ЗСУ Валерій Залужний. У своєму недавньому виступі, який цитує New Statesman, він заявив, що справжня перемога і безпека неможливі без зміни агресивної сутності російської політики. Будь-який компроміс, який дозволяє РФ відновити економіку і військовий потенціал, лише відкладає війну на майбутнє.
Між «заморожуванням» і втратою Донбасу
Найболючішим пунктом плану є територіальне питання. Фактично, від Києва вимагають добровільно залишити ключові форпости оборони — агломерацію Слов’янськ-Краматорськ-Покровськ.
Чому Україна взагалі може розглядати такий сценарій? Відповідь криється в жорстокій математиці війни. В умовах хронічного «снарядного голоду» і наростаючого дефіциту живої сили альтернатива організованому відступу виглядає ще страшніше. Аналіз динаміки фронту показує: російський наступ, хоч і повільний («повзучий»), але носить системний характер. Без поновлення масштабної допомоги США фронт ризикує не просто прогнутися, а обвалитися. У цій логіці, нав’язуваній Трампом, здача залишку Донбасу — це плата за збереження Дніпра, Запоріжжя і Харкова.
Сам механізм «заморожування» прописано в дусі дипломатичної казуїстики. Йдеться про визнання російського контролю «де-факто», але не «де-юре». Однак нерівноцінність обміну очевидна. Україна віддає промислові центри в обмін на деокупацію прикордонних територій. Це, по суті, ампутація заради виживання організму, яка позбавляє країну природного оборонного рубежу на сході.
Фото з офіційного акаунта Президента України в соціальній мережі Х
Як корупція стала головним союзником примусу
Якщо зовнішній тиск Вашингтона створює рамки для «угоди», то внутрішня криза в Україні наповнює їх неминучістю. Суспільний договір перших років війни тримався на вірі в «кордони 1991 року» і чесність керівництва перед обличчям екзистенційної загрози. Однак сьогодні ця тріщина перетворилася на прірву, яку неможливо ігнорувати за столом переговорів.
Синхронність появи «Плану Трампа» і корупційних розкриттів може бути невипадковою. Скандали, що вказують на розкрадання на сотні мільйонів доларів, зіграли на руку тим силам на Заході, які давно шукали привід згорнути програму «допомоги будь-якою ціною». Ключовим індикатором страху українських еліт став інсайд The Wall Street Journal. Згідно з цими даними, під час попередніх консультацій щодо мирного плану Київ зажадав виключити пункт про міжнародний аудит військової і фінансової допомоги, наполягаючи на заміні його формулюваннями про амністію.
Цей маневр став фатальною помилкою. У Вашингтоні це, ймовірно, сприйняли як явку з повинною. Логіка Трампа проста: якщо партнер блокує аудит, значить, йому є що приховувати. Це дає Білому дому моральне право на жорсткий шантаж. У контексті мирного плану це означає, що в Києва немає ресурсу для опору американському тиску. Моральний авторитет, який дозволяв Зеленському говорити зі світовими лідерами з позиції сили в 2022 році, у 2025-му виявився розмитий внутрішніми скандалами. І Трамп, як досвідчений гравець у світі угод, чудово відчуває цю слабкість.
Внутрішня легітимність влади також тріщить по швах. Прірва між тими, хто вмирає в окопах, і тими, хто «освоює потоки» в тилу, стає непереборною. Експерт Atlantic Council Сур’я Еванс-Прічард Джаянті підкреслює: нинішній скандал — ще один тест на лідерство для Володимира Зеленського. Нездатність очистити оточення делегітимізує владу не лише в очах партнерів, а й власного суспільства.
Безсилля Європи і розрахунок Кремля
У цій конфігурації Європа опиняється в ролі спостерігача, якого змушують платити. Архітектура угоди відводить ЄС роль «касира». Згідно з планом, Європа зобов’язана внести свої $100 млрд у фонд відновлення України і забезпечити фізичну військову присутність (миротворчі контингенти, розміщення винищувачів у Польщі). Однак політичні параметри (кордони, статус територій, зняття санкцій) визначаються в трикутнику Вашингтон-Москва-Київ.
Європейські лідери намагаються перехопити ініціативу, заявляючи, що архітектура безпеки континенту не може перекроюватися без їхньої участі. Але їхня позиція фатально ослаблена відсутністю єдиної стратегії, і без американської військової логістики їхній голос слабкий. Європейські яструби чудово розуміють: без американського «парасольки» і розвідувальних потужностей їхні гарантії безпеки ризикують залишитися риторичними фігурами мови. Якщо Київ погодиться на план, Європі доведеться підлаштовуватися, щоб не опинитися в економічній ізоляції.
Позиція Росії залишається ключовою змінною. У п’ятницю Володимир Путін уперше публічно прокоментував ініціативу США, назвавши її «новою версією», яка «може лягти в основу остаточного мирного врегулювання». Для Кремля поточна версія документа виглядає привабливо, оскільки виконує більшість цілей «СВО»: нейтралітет України, сухопутний коридор до Криму, зняття санкцій. Путін веде тонку гру. Заявляючи, що план «не обговорювався предметно», і звинувачуючи Україну в небажанні домовлятися, він перекладає м’яч на бік Києва. Розрахунок Кремля цинічний: якщо Зеленський під тиском США погодиться на базовий план — це перемога РФ. Якщо Зеленський відмовиться, і Трамп у гніві перекриє допомогу — фронт рухне, що також є перемогою РФ.
Обговорюючи перспективи угоди, важливо розуміти, що «ідеальної домовленості» не існує. Ми перебуваємо в ситуації «конституційного клінчу». Конституції України та РФ закріплюють суверенітет над одними й тими самими територіями. Будь-який документ, що визнає кордони де-юре, буде порушенням основного закону для однієї зі сторін. Тому може йтися лише про перемир’я з використанням «конструктивної двозначності» (де-факто контроль без юридичного визнання).
Фото: з офіційного телеграм-каналу Керівника Офісу Президента України @ermaka2022
Вибір між виживанням і невідомістю
Україна стоїть перед найскладнішим вибором. «План Трампа» (навіть у його оновленій після Женеви версії з 19 пунктів, про яку заявив Київ) безжально руйнує мрії про повну і скору справедливість, про парад у Севастополі та негайне вступ до НАТО. Він вимагає від суспільства, що поклало на вівтар перемоги десятки тисяч життів, змиритися з тим, що агресор не буде покараний повною мірою, а частина рідної землі залишиться під чужим прапором на невизначений термін. Але, будучи очищеним від емоцій, він пропонує найконкретніший із публічно обговорюваних на сьогодні відчутний алгоритм фізичного виживання держави і її економічного відродження — хай і в усічених кордонах.
Це боляче й несправедливо. Але альтернатива виглядає набагато похмурішою. Це продовження війни на виснаження проти переважаючого ресурсно противника в умовах скорочення допомоги і ризику обвалення фронту. У ситуації, коли внутрішня система управління роз’їдена корупцією, а суспільна довіра підірвана, ресурс для опору «на характері» може бути вичерпаний.
Історія не прощає тих, хто плутає бажане з дійсним. «План із 28 пунктів» створює нову реальність, у якій мир — це не фінальна крапка, а лише початок довгої і важкої роботи з трансформації держави, здатної жити поруч з агресивною імперією, не покладаючись на вічну допомогу ззовні. Питання зараз не в тому, чи справедливий план Трампа. Питання в тому, чи здатна Україна використати цю вимушену перерву, чи пауза стане лише передмовою до остаточного краху.
Прийняття цього плану вимагатиме від українського суспільства колосальної зрілості, а від влади — реальної роботи над помилками. В іншому випадку, навіть зупинка вогню не врятує країну від внутрішнього вибуху.
Позиція редакції може не збігатися з думкою автора.
