Перше фото з волі Станіслав Панченко разом із котом Мишко зробив у шпиталі
Разом із 84 полоненими, що звільнилися під час обміну 14 серпня 2025 року, з колонії №32 в окупованій Макіївці Донецької області звільнився і кіт Мишко, який «відсидів» разом зі своїми господарями 4,5 роки. Кіт прибув на волю разом із одним зі своїх власників, 26-річним бійцем ЗСУ Станіславом Панченком, який пробув у полоні на окупованій території України понад 6,5 років. Другий «батько» кота, цивільний полонений, який вже понад 7 років перебуває в ув’язненні, на жаль, все ще чекає на черговий обмін.
За словами Станіслава, кіт Мишко дуже розумний і лагідний. А оскільки самостійно розповісти про себе, кіт, звісно, не може, Станіслав вирішив зробити це за нього. До того ж Мишко проходить непросту адаптацію. Він разом із Стасом пройшов важкий шлях до місця обміну. А ось реабілітація у кота була короткостроковою — у шпиталі він пробув лише три дні. І психолог із ним не працював — у шпиталі психолога для тварин не передбачили — це ж перший «хвостик», який прибув на волю з обміну. Потім Стаса відвідала його мама, яка й відвезла Мишка з собою.
Стас каже, що вони з його мамою вже дружать. Коту в новому житлі подобається. Він навіть почав набирати вагу.
Мишко за новим місцем прописки. Фото надане героєм публікації
Коту належить звикнути не лише до нових умов проживання, а й навчитися слухняно сидіти з новою сім’єю у бомбосховищі, коли виє повітряна тривога, якої він ще ніколи у своєму житті не чув. На жаль, у новому ареалі проживання Мишка неспокійно — там війна гримить ракетами та «Шахедами» майже щодня.
«Я не міг залишити Мишка — у колонії йому загрожувала доля бомжа»
Ми попросили розповісти про Мишка та про себе його рятівника. А Стасові є про що розповісти — він із 2017 року захищав український Донбас, де у січні 2019 року і потрапив у полон. Стас разом зі своїм товаришем по нещастю, цивільним полоненим (щоб не називати його прізвище, скажімо так: котячим «Папою-2» — авт.), виховували Мишка з його маленьких кігтів.
«Я не міг залишити Мишка — у колонії йому загрожувала доля бомжа, — розповідає Стас. — А це вже був наш, можна сказати, домашній кіт. Це кошеня наш «завгосп» — теж засуджений, котрий за завданням адміністрації колонії виконує різні господарські функції, приніс до нас у барак зовсім крихітним. На вигляд кошеняті було тижнів зо два. То був не перший хвостатий у бараку. А ось усіх безхазяйних котів, коли їхня популяція в колонії починає стрімко зростати, за наказом адміністрації «завгоспи» збирають у мішок і викидають за територію зони. Якби це кошеня «депортували» за паркан, як це періодично роблять із його родичами, він би там самостійно не вижив. Загалом «завгосп» його пожалів. А ми його виходили — вигодували, він разом із нами спав…»
Спочатку хлопці вирішили, що це кішка і назвали її Мишкою. Але стало очевидним, що це кіт — Мишко. Коли стартувала серія великих обмінів між Україною та РФ то кожен «старожил» Макіївської колонії №32, зрозуміло, почав сподіватися на те, що ось-ось підійде і його черга вийти на волю. А в цій колонії, що військовополонені, що «політичні» старожили, скажімо, вже «засиділися» — кожен відбув за ґратами мінімум, по 6-8 років.
«Я сподіваюсь, що і мій товариш по нещастю, з яким ми разом виховували Мишка, теж незабаром потрапить на обмін», — міркує Стас.
Співрозмовник розповідає, що вони з товаришем почали замислюватися про подальшу долю кота. Котячий «Тато-2» сподівався, що якщо йому пощастить потрапити на обмін, то його родина забере Мишка до себе. Він став кота до цього готувати. Навіть фото своєї мами поставив у бараку так, щоб Мишко постійно її бачив та звикав. Але родина «Тата-2» брати кота відмовилися. Сказали так: мовляв, якщо тебе тут уже не буде, то й ми підшукуватимемо собі новий регіон проживання. Мовляв, ти ж знаєш, які тепер проблеми із водою на Донбасі.
«Так, на Донбасі зараз, і справді, всі живуть у режимі очікування підвозу води — про це скрізь зараз пишуть, — каже Стас. — У колонії теж почала відчуватися її нестача. Загалом ми почали подумувати про евакуацію кота. Вирішили так: хто перший звільнитися, той кота з собою візьме. Тому взимку тим засудженим, які працюють на швейному виробництві, ми замовили спеціальну сумку: із ущільненими стінками та дном — щоб доставити Мишка на волю з комфортом. У нас цю сумку наглядачі тричі вилучали. Але, на щастя, нам постійно вдавалося повертати».
Напис на сумці: «Будинок кота Мишко. Кіт хоче свободи». Фото надане героєм публікації
І ось, 25 липня, коли ті, кого збиралися «депортувати» з території так званої «республіки», заповнили спеціальні бланки, зрозуміли, що евакуювати кота доведеться Стасові.
«Який ще кіт? Живий?!
Проти вивезення кота за межі так званої «республіки» адміністрація колонії не заперечувала — у списку предметів, які становлять історичну та культурну цінність для угрупування «ДНР», а також заборонених до провезення, кішок немає. І навіть спеціального дозволу на його вивезення не потрібно. Однак ні Мишко, ні Стас і уявити не могли, яка важка дорога на них чекає. Коли тих, хто звільнявся, везли в автозаках (машини для перевезення ув’язнених — авт.) до Ростова — проблем не було. У ось далі, коли їх вантажили у військово-транспортний літак, де довелося сидіти прямо на підлозі із заклеєними скотчем очима і стягнутими за спиною пластиковою стрічкою руками, Стасові довелося за свого улюбленця похвилюватися.
«Мишко поводився тихо всю дорогу до самого обміну — з сумки не виривався і лише зрідка подавав голос, — згадує Стас. — Літак набили людьми дуже щільно. І нас посадили так, що одна людина сиділа з розсунутими ногами, між якими сиділа інша. Сумка з котом опинилась у мене за спиною. Я відчував її. Вона була тепла і трохи ворушилася. Я розумів, що Мишко живий».
Коли вночі цей літак приземлився на якийсь військовий аеродром, куди злетілися і літаки з іншими полоненими, пасажирам дозволили сходити в туалет прямо на траву. І для цього руки перев’язали пластиковою стрічкою попереду. Користуючись нагодою, Стас трохи посунув скотч з очей, щоб подивитися на свого вихованця. Вихованець був у порядку, але випустити його в туалет можливості не було. І вже наприкінці шляху бідолашний котик не витримав — трохи забруднив сумку.
Майже добу, яку тривала дорога до місця обміну, тих, хто звільнявся, не годували, давали лише воду. Стас спробував напоїти кота, але Мишка так захитало, що він навіть пити відмовився. Другий авіарейс кіт теж переніс стійко. Перед приземленням пасажирам нарешті зняли скотч із очей і звільнили руки. А вже в автобусах, які доставили людей безпосередньо до місця обміну, всім дали води та трохи їжі.
«Коли нас уже обміняли, то до шпиталю везли машинами швидкої допомоги, розповідає Стас. — При посадці в швидку я про всяк випадок попередив персонал, що в мене в сумці кіт. Вони дуже здивувалися: «Який ще кіт? Живий?!». Кажу: «Так, живий. Він також із колонії №32». Я відкрив сумку і показав. Коли нас розміщували в шпиталі, я теж попередив персонал, що в мене кіт і поселив його з собою в палаті — сусіди не заперечували, а персонал звичайно дивувався і приходив подивитися. У госпіталі їжі нам з котом, звісно, вже вистачало. Там я нарешті зміг зводити Мишко на вулицю в туалет. Моя мама знала, що зі мною приїде кіт. І тільки-но приїхала мене провідати, забрала його. Тож він тепер там у нас удома до реалій вільної України звикає».
«Мене засудили до 17 років позбавлення волі»
Про себе рятівник кота розповів небагато. Він із багатодітної сім’ї, де як у казці, у прямому розумінні цих слів: «п’ятеро синочків та лапонька-донька». Стас із братів наймолодший. Троє з них, включаючи Станіслава, стали на захист України.
«Один із моїх братів пішов добровольцем до ЗСУ ще у 2014 році і так служить досі, — розповідає Стас. — Я теж сам пішов у військкомат у липні 2017 року. Але, на жаль, у січні 2019 року я потрапив у полон. А ще один наш братик пішов захищати Україну з початком повномасштабного вторгнення та загинув 19 березня 2024 року. У нього залишилися дружина та двоє діток».
Стас служив на Донбасі. Спочатку на Луганщині, потім на Донеччині. Він був навідником «Дашки» – кулемета ДШК.
Фронтове фото Станіслава Панченка надане героєм публікації
Увечері 17 січня 2019 року, коли Станіслав вирушав на свій пост — на позиціях під окупованою Горлівкою в районі шахти «Південна» диверсійно-розвідувальна група противника захопила його в полон.
«Якраз по дорозі на свою посаду я говорив зі своєю мамою по телефону і зв’язок обірвався – мене оглушили», – згадує Стас.
Через три дні окупанти виклали у соціальні мережі фото та відео допиту Стаса. Як тільки його мати дізналася, що син потрапив у полон, негайно подала його до списків на обмін.
Скріншот відео допиту Станіслава Панченка
У полоні Стаса на допитах, звісно, били. А на відеокамеру змусили сказати, як погано йому служилося у ЗСУ. Проте, варто зазначити, українське командування ЗСУ у своїх пресрелізах про полонених обов’язково зазначало, що до всього, сказаного слід ставитися критично, бо це відбувається під тиском. Станіслав невдовзі опинився в Донецькому СІЗО (слідчому ізоляторі — авт.), де утримували ще кількох військовополонених, зокрема і танкісат Богдана Пантюшенко, який провів за ґратами окупантів п’ять років і вийшов на волю під час обміну у грудні 2019 року. Тоді всім здавалося, що це рекордно тривалий термін. Але, на жаль, деякі в’язні за минулі 11 років війни так і не побачили свободи. А от із військовослужбовцем Ігорем Мирончуком, з яким Стас теж познайомився у СІЗО, а потім разом відбував покарання у колонії №32, він разом і звільнився.
«Суд наді мною був у жовтні 2019 року, — розповідає співрозмовник. — Мене засудили до 17 років позбавлення волі за дуже оригінальною статтею «захоплення влади» та «навчання з метою захоплення влади». Я простий солдат, виявляється, рвався до влади у “Донецькій народній республіці”», — сміється Станіслав.
Мешканці колонії Стаса запам’ятали як дуже веселого, позитивного і відчайдушно сміливого хлопця. Він відмовлявся говорити з наглядачами російською мовою і відверто з них кепкував.
«Мене в колонії один бурят на ім’я Марсель — дуже таке бурятське національне ім’я, — іронізує Стас, — з яким я говорив українською, наказав вивчати російську — українську він не розумів. А я йому відповів, що я російської мови не розумію, і нехай краще він вчить українську, бо ми все одно врешті-решт їх переможемо».
Авторка: Олена Смирнова
