Жінка в хабі у Павлограді, куди евакуюються люди з прифронтових та окупованих міст. Фото: «Новини Донбасу»
Маріупольці вимагають від держави справедливості, бо на четвертому році повномасштабної війни вони мають невідповідний дійсності статус й позбавлені реальної допомоги.
Все частіше українці, які вижили в окупації та під час бойових дій, питають, чи потрібні вони своїй державі?
«Тавро» замість захисту: що означає статус переселенця сьогодні
Деякий час мені, ВПО з Маріуполя, здавалось, що, мабуть, тільки я дратуюся тим статусом, який, як бирку, на мені повісили у ЦНАПі. Куди б не пішла, він своєрідним клеймом прикрашає мій лоб та папірець з печаткою. У перший рік-півтора від цього статусу була хоч якась користь: «щедра» допомога від держави в дві тисячі гривень на проживання та гуманітарні набори від різних організацій та фондів. А що тепер? Двох тисяч більшість ВПО позбавили. За даними які озвучив голова ТСК ВРУ з питань ВПО Павла Фролов наразі тільки чверть ВПО отримують хоч якусь допомогу від держави.
«Це програми “Прихисток”, 2-3 тисячі гривень допомога на проживання, це єВідновлення, це проживання в МТП, пільгова іпотека, компенсація комуналки, тощо. А решта 3,5 мільйона виживають як можуть. Чи справедливо це, питання риторичне. Забезпечити житлом всіх, хто його втратив через війну — вже надскладне завдання, з яким держава поки, нажаль, не справляється», — зазначив Фролов.
А що стосується допомоги від фондів та організацій, вона доволі швидко зіщулилася і майже повністю звелася до продуктових наборів, які видають центри «ЯМаріуполь». Але у ВПО з інших населених пунктів таких центрів не має, тож, їм, мабуть, ще важче.
Видача гуманітарної допомоги у центрі «ЯМаріуполь». Фото: «ЯМаріуполь»
Ну і декілька слів про те, як почуваються люди, позбавлені навіть мізерної грошової допомоги від держави і як це вплинуло на їхнє життя. Чула, як одна жінка в центрі «ЯМаріуполь» голосно рахувала:
«У мене середньостатистична родина — двоє дорослих та двоє дітей. Рахуйте: 2 + 2 тисячі гривень на батьків та 3 + 3 тисячі гривень на дітей — це 10 тисяч, значна частина квартирної оренди та, можливо, ще й комуналки. Те, що заробляли, ми витрачали на їжу та хоч на якийсь одяг та взуття. А тепер що робити? Або оренда, або їжа!».
На цю тему гнівно висловлюються люди в соцмережах.
Тетяна Заровна:
«При такому соціальному “захисті» влада ще й закликає біженців повертатися з Європи та робить конкретні дипломатичні кроки задля того, щоб країни ЄС выдправляли їх додому. Що вона собі думає?!».
Денис Павленко:
«Це найбільше б’є по родинах з дітьми. Без виплат такі сім’ї вже поїхали до ЄС. Дітей в нашій країні і так замало, а їх ще й виштовхують. Через 20 років будуть лише пенсіонери».
Наталія Никифорова:
«До кого стукати, щоб достукатись?! Я все життя працювала. Пенсія мізерна. Здоров’я, щоб повноцінно працювати, вже не маю. Діти теж переселенці. Житло орендую. Що далі, як жити?».
Світлана Слюсаренко:
«Читаю коментарі, пишуть в основному за Маріуполь, а Попасна, Сіверськодонецьк, Рубіжне, Бахмут, Авдіївка та багато сіл? Давайте не забувати за ці міста також».
Своєрідною квінтесенцією цього віртуального діалогу є допис 2024 року на сторінці в Фейсбуці маріупольця Євгена Сосновського: «Ну що ж… З 1 березня можна вважати, що від статусу ВПО я, як і сотні тисяч інших маріупольців та мешканців інших окупованих міст та селищ, переходжу до статусу простого безхатченка. Бо вся різниця у цих статусах була лише у тому, що ВПО, на відміну від безхатченків, отримували від держави 2000 грн на місяць, яких їм мало вистачати і на оренду житла, і на багато інших потреб, як люди, які втратили все і фактично почали своє життя з нуля».
Маріупольський фотограф Євген Сосновський. Фото: facebook
Статус є, захисту нема
З позбавленням навіть мізерної допомоги від держави більшість маріупольських переселенців скептично ставляться до самого статусу «ВПО». Є ті, що вважають себе блокадниками, бо паралельно з цілеспрямованим вбивством мирного міста, пережили й дуже жорстку блокаду — не мали ані інформації, ані їжі, ані води. Відомо багато випадків, коли люди (особливо літні), повільно вмирали в своїх квартирах, деякі викидалися з вікон.
«Я вважаю, що маріупольцям повинні дати окремий статус, як був у блокадників під час Другої світової війни», — каже маріуполька Галина Одноріг, яка тимчасово проживає в Ірландії, але дуже хоче повернутися на батьківщину.
Серед маріупольців все більше тих, хто називають себе безхатченками, бо втратили всю нерухомість і скитаються по чужих хатах майже без надії знов мати свою власну.
Але повернемось до суті статусу «Внутрішньо переміщена особа». Ось що каже про нього Вікіпедія: «В українському законодавстві це особи, які підпадають під визначення вимушені переселенці, але які, покинувши місце свого постійного проживання, залишаються в країні своєї громадянської належності та можуть користуватися її захистом».
І тут така історія — статус є, захисту нема. А особисто мене з самого початку біженської біографії дратує оте «переміщена особа», бо особисто мене та мою сім’ю ніхто нікуди не переміщав, рятувалися, як і більшість маріупольців, сподіваючись тільки на Бога та удачу. Майже всі, кому пощастило вижити в пеклі руського миру, з відчайдушністю приречених на смерть «переміщалися» до підконтрольної Україні території здебільшого самостійно: пішки або на вщент розбитих авто. І не всім судилося дістатися заповітного Запоріжжя — ви б бачили, скільки автівок разом з цілими сім’ями догоряло по узбіччях!
Лише, починаючи з квітня, із Маріуполя в Запоріжжя прибули декілька евакуаційних колонна з автобусів та приватних машин, що дозволило врятувати лише обмежену кількість людей. Маріупольці в основному тікали самі, або за допомогою родичів, друзів, волонтерів, а ще деякі церкви вивозили своїх вірян цілими родинами.
Тож, не дивно, що деякі вперто називають себе біженцями, хоч з точки зору міжнародного права це неправильно, якщо вже залишилися в своїй країні. Але й теперішній статус викликає незгоду, бо доля маріупольців, трагедія міста і все, що відбувалося впродовж облоги і 86 днів оборони, це безпрецедентне випробування! Люди, які через нього пройшли, мають підстави сподіватися, що держава це визнає і надасть їм не тільки відповідний статус, але й компенсацію. Хоче хтось пам’ятати це чи ні, але через чиїсь (?) прорахунки на самому початку повномасштабного вторгнення півмільйонне місто за лічені дні потрапило в облогу, а десятки тисяч невинних людей розрахувалися за це своїм життям.
Між тим з кожним роком, місяцем та днем тане надія на справедливість. Цієї статистики, мабуть, не ведеться, але маріупольці обмінюються новинами про те, що один за одним їхні знайомі помирають на чужині, більшість — від онкології та серцево-судинних захворювань. Про них кажуть «відмучилися». І здається, це не тільки про муки від важкої хвороби.
А ще є категорія ВПО — люди похилого віку, яка попала в сліпу зону, її ніхто, мовби, не баче і не чує.
«Нам по 60 років, ми все втратили, часто хворіємо, грошей нема, ми нікому не потрібні», — так з відчаєм в голосі казав не дуже старий чоловік, який прийшов до гуманітарного центру разом з дружиною. Та сумно кивала і втирала сльози. У відповідь на спробу підбадьорити, навіяти віру у власні сили, вони мовчки розвернулися, взяли коробку з гуманітаркою і пішли до виходу. Бо слова вже нікого не втішають!
Лікарі оглядають жінок у Сіверську. Фото: Медіа Центр України
Чула як літні жінки, виробляючи окопні свічки, гірко шуткували між собою: «Мабуть, багатьом було б ліпше, якби всі пенсіонери-ВПО депортувалися на інші планети або в кращий світ». Тож, питання: і що в цьому жарті є перебільшенням?
«Справа в тому, що в мене немає дому»
Ці рядки відомої пісні музичного гурту «Один в каное» викликають у тих хто вимушено втік з зони бойових дій та окупації сльози. Бачила їх у інших та відчувала на власному обличчі, коли молодий співак Данило Яшин дарував своїм землякам у Чернівцях черговий концерт.
«Нема дому» — це найголовніша проблема для тих, хто через війну втратив своє житло або вимушений був залишити його на окупованій території. Про це, до речі, свідчать і результати загальнонаціонального соціологічного дослідження «Актуальні проблеми ВПО», яке було проведено в Україні за підтримки Уряду Великої Британії. Згідно з цим дослідженням, для 85% переселенців критичною є проблема з житлом.
І це зрозуміло — людям потрібен дах над головою, причому не бомжацький і тимчасовий, а надійний, комфортний і постійний. Але ж ні — на різних рівнях вже четвертий рік проводяться круглі столи, дискусії та форуми, щоб зрозуміти, а що ж для переселенців є найнеобхіднішим. Хоча відповідь на поверхні.
Водночас мешканці багатьох міст — Дніпра, Києва, Одеси, Львова, домівки яких постраждали від агресивних дій окупантів, отримують від міських влад гроші на оренду, на відновлення частково зруйновано житла і навіть на придбання нового. А що тим, хто врятувався з окупованих територій?
Нам залишається тільки спостерігати, чекати і насолоджуватися інформацією з телемарафону, де розповідають про можливості українців отримати компенсації за нерухоме майно, зокрема, про вдале втілення у життя програми єВідновлення, якій в травні виповнилось два роки. Кажуть, заяву можна подати на порталі Дія. Але послуга ця доступна якщо зруйноване житло знаходиться на неокупованій території або в зоні активних бойових дій і визнане комісією непридатним для життя. Тож, це знову не про нас…
Надія з’явилася, коли 19 грудня минулого року Верховна Рада нарешті прийняла закон №11161, який вносить необхідні зміни в закон про компенсації і за яким ВПО з окупованих територій мають право подати заяву на її отримання навіть, якщо їхнє житло вціліло.
Радість в серцях переселенців і обережна надія на те, що нарешті і у них з’являться хоч якісь можливості гідно влаштуватися у житті.
Закон передали на підпис президенту Володимиру Зеленському. З цього моменту пройшло пів року, але він й досі не підписаний, хоча відповідно до статті 94 Конституції України президент повинен був це зробити протягом 15 днів після отримання або ж повернути його зі своєю мотивованою пропозицією до Верховної Ради для повторного розгляду.
З огляду на ігнорування вищезгаданого закону №11161, що є цілковитим порушенням Конституції України, дивно прозвучала промова президента Зеленського після його зустрічі 6 лютого з президенткою Європейського банку реконструкції та розвитку, яка перебувала з візитом в Україні.
«Сьогодні ми говорили з ЄБРР, зокрема, про те, що треба підтримувати українських переселенців — внутрішніх наших переселенців, усіх, хто був змушений їхати з дому через війну, хто втратив дім. Треба допомогти цим людям на новому місці отримати нормальні квартири чи будинки: саме це питання є найбільш важливим для мільйонів українських переселенців — свій дім. І в наших партнерів точно є ресурс, щоб допомогти із цим. Також сьогодні поставив відповідні завдання міністру фінансів Марченку та віцепремʼєр-міністру з відновлення Кулебі. Протягом двох тижнів має бути чітка програма — програма підтримки внутрішніх переселенців, ефективна й зрозуміла людям».
Слова дуже справедливі, а щодо дій? Хтось бачив цю програму?
В кінці травня з’явилася інформація про причини непідписання президентом законопроєкту в відсутності коштів на його імплементацію. Спочатку про це без подробиць заявила очільниця партії «Слуга народу» Олена Шуляк. Конкретні цифри назвав згодом голова парламентської ТСК з питань ВПО Павло Фролов: «Закон не підписаний. Верховна Рада зробила все що могла. Там рахують, що 3,3 трильйона гривень потрібно на його імплементацію».
Народний депутат Павло Фролов Фото: сайт партії «Слуга народу»
Якщо не впораємося, поїдемо за кордон
Наразі кінець травня, в марафоні єдиних новин продовжуються оптимістичні сюжети про досягнення програми єВідновлення, про додаткові 665 млн гривень від уряду, про щасливі історії щасливих отримувачів грошових компенсації та житлових сертифікатів, про те, що потрібно для того, щоб скористатись сервісом.
«Знову заступниця Міністра розвитку громад та територій України Наталія Козловська розповідала про те, як багато родин вже отримало державну допомогу. І нарешті згадали про компенсацію за втрачене житло на окупованій території, — коментує почуте маріуполець Євген Сосновський. — Але вона не згадала про головну проблему, яка стоїть на шляху запуску цієї програми — відсутність підпису Президента України під законом №11161. Я розумію, що не може держава прямо зараз забезпечити всіх тими сертифікатами, бо кількість людей, які залишились без нічого, дійсно вражаюча. Але дайте хоча б надію, дайте зрозуміти, що люди мають бодай якесь право на допомогу від держави. Хоча б з поступовою виплатою. Або скажіть правду про те, що Україна не в змозі жодним чином підтримати біженців з окупованих територій. Щоб хоча б не заздрили їм пересічні громадяни, слухаючи новини…».
Але ж в продовження цієї болісної теми люди з окупованих територій отримали зовсім інше — на порталі Кабінет Міністрів України з’явився бадьорий, життєстверджуючий допис: «Понад 100 тисяч українських родин вже скористалися допомогою, яка надається в межах програми єВідновлення. Про це повідомив Прем’єр-міністр України Денис Шмигаль під час засідання Кабінету Міністрів 27 травня. Він підкреслив, що КОЖНА родина, яка втратила дім або зазнала пошкоджень житла внаслідок російської агресії, може розраховувати на підтримку держави…».
Не знаю, чи багато переселенців і біженців з окупації почуло цей новий сплеск оптимізму від влади, чи вони дратуються, чи вже не звертають уваги. Знаю, що деякі починають збирати валізи, або принаймні, розмірковують, де за кордоном можна розраховувати на більш потужну підтримку.
Людмила Галбай, біженка, Німеччина:
«Аналізуючи дії української влади, здається мені, що більшість потерпілих не зможе отримати цю компенсацію. Нас же мільйони! І війна триває. Ніхто не подбав про людей перед початком вторгнення, хоча партнери нас попереджали. Результат — знищені міста, сотні тисяч загиблих. Сумніваюсь, що компенсацію отримають ті, хто пережив бомбардування, окупацію, втратив житло, майно, здоров’я. Отака зневіра!».
Марина Перешивайлова, біженка, США:
«Люди тікали хто куди міг, без нічого і без засобів для існування. А потім повинні були самостійно добувати одяг, їжу, гроші, житло, роботу… Перспектив отримати компенсацію за зруйноване/пошкоджене майно я особисто не бачу. Між тим, житло для ВПО – основне й болюче питання, яке найважче втілити у життя. Мені здається, що справедливо було би видати людям гроші, за які вони могли б придбати собі житло або відкрити власний бізнес. Але щоб це були реальні гроші, достатні для таких цілей. От якщо так було б зроблено, тоді статус ВПО мав би цінність».
Кароліна Савосіна, ВПО, Україна:
«Стосовно статусу ВПО я вважаю, що зараз він мені не надає нічого. Так само як і розмови стосовно компенсації за зруйноване/пошкоджене житло, що залишилось в окупації. Допомоги від нашої держави зараз не бачу. Жити дуже складно і я не здивована, що багато людей від безвиході повертаються на окуповані території або їдуть за кордон. Зараз людям зі статусом ВПО дуже складно стало ще й через те, що для ФОПів повернули всі податки, тож на життя майже нічого не залишається. Але ми впораємось. А якщо ні, в окупацію я не повернуся, розпродам свій маленький бізнес і поїду з донечкою за кордон, бо надо ж якось жити!».
