Юрій Коваль. Фото з особистого архіву
До навали росіян та проросійських бойовиків на Донбас Юрій Коваль працював викладачем у стінах своєї альма-матер — Донецькому національному університеті, а восени 2014 року разом з нею переїхав до Вінниці. До повномасштабної війни він завідував сектором ІТ у Покровській міській раді. Навіть знаючись на політології Юрій не міг уявити собі, що Росія здатна на повномасштабне вторгнення в Україну. А коли це відбулось, приєднався до Збройних сил України.
Хвилі революцій Донецька майже не торкались
Він народився у місті, до якого вже більше року прикута увага всіх, кого хвилює доля України. Зараз воно відоме як Покровськ, а колись називалось Красноармійськом. Юрій каже, що має доволі стандартну біографію: народився в звичайній робочій родині, після школи закінчив Донецький національний університет за спеціальністю «Політологія», яка на той момент тільки з’явилася на Історичному факультеті.
«Це був 2004 рік. Тож, коли відбувалася Помаранчева революція, я навчався на першому курсі. Більшість студентів сприймала події в Києві позитивно-нейтрально. Тих, що займали чітку позицію, негативну або схвальну, було небагато, — розповідає Юрій Коваль. — По закінченню навчання в університеті вступив до аспірантури, писав кандидатську дисертацію, наукові статті, паралельно вчився викладати. Перевагу надавав предметам, які мені здавались цікавими та нескладними: Соціологія, Історія і теорія політичних партій, Політична конфліктологія. Дуже часто відвідував бібліотеку імені Крупської, опрацьовував літературу, готував лекції. У мене була велика канцелярська книга, в якій я збирав матеріал для викладання. Потім з’явився планшет і якось воно пішло легше».
Навчаючись в аспірантурі, Юрій паралельно пробував себе в інших сферах, в тому числі в бізнесі. Але коли в 2012 році захистив кандидатську дисертацію, все ж таки вирішив залишитись працювати на кафедрі.
За два роки потому почався Євромайдан. Юрій ставився до тих подій здебільшого нейтрально, бо сприймав їх як звичайну акцію протесту, і навіть гадки не мав, в яку масштабну подію вона переросте.
«Гасла Євромайдану я розумів, мені цікава була і євроінтеграція, і підпис Асоціації з Євросоюзом. Але, коли уважно вивчив умови та економічні ризики для України, то в душі своїй не підтримував підписання цього документу», — пояснює він.
За словами Юрія, в грудні 2013 року, січні та лютому 2014-го події Євромайдану в Донецьку проходили дуже спокійно, київські хвилі тут майже не відчувалися. Прихильники Євромайдану виходили на акції до пам’ятника Тарасу Шевченку, іноді траплялись певні провокації, але міліція вчасно втручалася і до важких конфліктів справа не доходила. Різко все змінилося після подій в Криму.
Чужі люди створили нову реальність
В Донецьку стали з’являтися люди з яскраво вираженим російським акцентом, які немов по шаблону запитували: «Скажите, а как пройти на площадь Ленина?»
1 березня почався мітинг, який переріс в проросійську акцію, на якій мов би протестувальники підтримували дії Росії в Криму.
«Справа в тому, що Донецьк на вихідні зазвичай порожній, бо дуже багато мешканців з міста виїжджають, хтось на відпочинок, хтось після роботи повертається додому, наприклад, до Горлівки. Аж раптом десь взялося багато людей, більшість них повиходили з автобусів, було помітно, що вони точно не місцеві, бо не орієнтуються ані в географії Донецька, ані в його народних топографічних назвах. Місто об’єднує в себе 17 поселень — Гладківка, Вєтка, Мар’їна Роща та інші. І людина, яка живе в Київському районі, ніколи так не скаже, бо прийнято: “Я на Вєткє або я на Гладковкє”. І ти розумієш, що коли мітингувальники тримають плакати “Ми — Київський район”, зрозуміло, що вони не місцеві. Тим часом, таких людей ставало все більше і з часом вони почали захоплювати адмінбудівлі, і дуже “кочегарити” всю цю ситуацію», — згадує ті події Юрій.
З того періоду йому найбільше запам’яталося декілька дат. Перша — 13 березня 2014 року, проукраїнський мітинг, на який прийшов він сам і багато його знайомих. Через те що ввечері Юрію потрібно було терміново завершити роботу над науковою статтею, він пішов з мітингу раніше і не застав головної бійки з убивством проукраїнського активіста Дмитра Чернявського.
Але пізніше бачив, як висвітлювало події російське телебачення: за його версією проросійські протестувальники побили приїжджих зі Львова, причому у якості «львів’ян» показали студента ДонНУ, горлівчанина Олега Саакяна та його друзів.
Пропагандистська машина набирала обертів, а в квітні в Донецьку з’явилися перші бойовики.
«Мені вдалося потрапити до вже захопленої будівлі Донецької обласної адміністрації. Я побачив там людей з автоматами, ящики з вибухівкою і зрозумів, що готується щось недобре. А після 10-го стали прибувати перші озброєні групи Гіркіна-Стрєлкова і так звані кадирівці. Вони захоплювали військові частини, розміщали у дворах свою техніку і цілі КамАЗи з автоматниками. Дуже добре я запам’ятав дату 26 травня — початок битви за Донецький аеропорт. Якраз в той час машиною їхав з дому до Донецька і застав початок бойових дій. Не було вже сумнівів, що це вже війна, і я почав вивозити свої речі до Красноармійська. Встиг не багато, бо події дуже динамічно розвивалися і невздовзі дорогу на Донецьк закрили», — згадує Юрій.
На роботу він потрапив в червні. В університеті достроково провели сесії, спішно прийняли державні іспити. А під час захисту кандидатських дисертацій на кафедрі історії України, один з претендентів, викладач псефології (науки про вибори) Кирило Черкашин заявив: «Не заважайте нам будувати справедливу державу!». На початку вересня він прибув на кафедру в бронежилеті, з автоматом і групою підтримки, щоб змінити вивіску «Кафедра історії України» на «Кафедра історії Росії».
В той місяць університет перевів студентів на дистанційну форму навчання, створивши для цього відповідну платформу, і навіть провів невеличкий набір першокурсників, частина яких була з Донецька, частина з Вінниці. А в середині жовтня Юрій Коваль отримав звістку про те, що ДонНУ переїжджає до Вінниці. Так почалася наступна сторінка його біографії.
Ера роботи нон-стоп
Так в екзилі (тобто на виїзді) Донецькій національний університет почав наново розбудовувати роботу на гостинній вінницькій землі. Змінилися кадри, бо не всі викладачі переїхали разом зі своїм вишем, але на кафедрі політології — переважна частина.
Юрій працював без вихідних: у рідному ДонНУ, за сумісництвом — в Ніжинському держуніверситеті імені Миколи Гоголя, а ще мав години в Донецькому технікумі профавтоматики. Так пройшло два роки, а у листопаді 2015-го в Покровську (колишній Красноармійськ) відбулися місцеві вибори, на яких перемогла команда Руслана Требушкіна.
Нова влада дала оголошення про пошук претендентів на вакансію прес секретаря, Юрій подав заявку і дуже скоро став до роботи:
«Я подумав: нова команда, новий виклик, й вирішив скористатися нагодою. Так почалась нова ера в моєму житті».
Юрій Коваль працював у міськраді Покровська, де його посади регулярно мінялися, згідно зі структурними змінами в самому органі місцевого самоврядування. Внутрішня політика, організація веб-сервісів по роботі з депутатами, а в 2021 році він очолив ІТ-сектор.
2021 рік. День шахтаря. Фото з особистого архіву
Ретельно вивчаючи Мінські угоди, він, як людина й професійний політолог, з надією сприймав слова про те, що «окремі райони Донецької і Луганської областей — це частина України, де буде особливий порядок самоврядування».
Сподівався, що незабаром буде можливість повернутися в український Донецьк, де вже не буде так званої «ДНР». Щодо Росії, добре розуміючи ситуацію в її економіці та армії, він майже не сумнівався, що керівництву сусідньої держави вистачить здорового глузду не починати велику війну:
«Я вважав, там розуміють, що лізти в Україну — це політичне самогубство. Як виявилося, я був неправий».
Прокинувшись вранці 24 лютого 2022 року, Юрій відкрив в телефоні стрічку новин і був ошелешений: російські війська розпочали повномасштабне вторгнення на територію України, ракети летять на Харків, Київ та інші міста.
«З цього моменту почалося зовсім інше життя. На роботі ми відкинули звичні справи і стали займатися безпосередньо підготовкою до евакуації населення, до співпраці з різними гуманітарними місіями — всім, що стосувалося підготовки міста до активних бойових дій, — розповідає Юрій. — На мої плечі лягло формування штабу, проведення в укриття інтернету, налагодження зв’язку, комунікацій на випадок блекауту. Їздив до Дніпропетровщини, бо саме туди відбувалася евакуація наших мешканців. Мій робочий день як почався 24.02.22, так і тривав безперервно».
На початку бойових дій у Юрія була бронь, бо його посада підлягала бронюванню на півроку з подальшим продовженням. Але інша справа була зі статусом офіцера запасу, який він отримав, закінчивши військову кафедру університету, бойова спеціальність — командир механізованих підрозділів. Тут про бронь, звісно, мова не йшла:
«Я подумав: не буду різні схеми малювати з цього питання, служити так служити. Тим більше і на роботі багато чого встиг підготувати, і сам морально підготувався».
«Тоді й побачив як плавиться земля»
Юрій Коваль. Фото з особистого архіву
Абсолютно мирна людина Юрій Коваль, який до повномасштабного вторгнення з усіх видів техніки мав досвід тільки в керуванні автомобілем та велосипедом, навчився управляти як командир взводу діями трьох бойових броньованих машин. А потім зі своїм взводом в складі 117-ї механізованої бригади він потрапив на полігон, щоб протягом місяця підготувати техніку до бою. На початку травня вони вже опинилися на Запорізькому напрямку, де мали взяти участь у бойових діях поблизу села Роботине.
Юрій Коваль. Фото з особистого архіву
«Танк — дуже жирна ціль для нашого ворога, як тільки ви підкачуєте його на поле боя, в нього летить все, що можна. — каже командир танкового взводу Юрій Коваль. — Росіяни не шкодують засобів, щоб його знищити. На жаль, на одному з бойових завдань 12 жовтня 2023 року загинув механік-водій з мого екіпажу Сергій Скоробреха. Пряме попадання в танк. машина згоріла, залишки тіла вдалося евакуювати…»
За весь час у війську найбільше Юрію запам’ятався день, коли росіяни знайшли позицію його взводу неподалік від населеного пункту Мала Токмачка і дуже інтенсивно її обстріляли:
«Почали вони з Урагану, потім прилетіло два Іскандера, КАБ. Вони нашу позицію обстрілювали майже тиждень безперервно. Ось тоді я й побачив як плавиться земля, і подумав, що для нас це вже все».
Юрій розповідає, що якийсь час танковий батальйон, в якому він служив, «ходив в контрнаступ» на Запорозькому напрямку, а потім стояв на обороні його рідного Покровська:
«Емоційно для мене це було дуже складно. Але треба було зібратися і виконувати задачу».
Фото з особистого архіву Юрія Коваля
«Я ще тут. І я готовий жити далі»
Військові випробування жорстко вплинули на стан здоров’я Юрія і через загострення хронічного захворювання танкіста відправила на військово-лікарську комісію. Але ж через зміни географічного розташування частини проходження ВЛК він був вимушений починати п’ять (!) разів.
«Мене з командира танкового взводу перевели в штаб. — згадує він про цей час. — Змінилося законодавство і треба було розібратися, що таке обмежена придатність в умовах постійних обстрілів. А ще й треба для себе зрозуміти цей стан, бо половину звуків чуєш, половину — ні».
Статус непридатного до військової служби Коваль отримав в грудні 2024 року, але звільнився лише 30 липня 2025 року. По-перше, морально не був готовий писати рапорт про звільнення і вирішив ще послужити, щоб підготувати собі заміну.
По-друге, документообмін в армії відбувається не завжди оперативно. Він не скаржиться, тільки констатує, що дуже довго чекав на свій військовий квиток з відповідним записом про звільнення, а без нього ні на роботу не влаштуватися, ні паспорт змінити, і навіть на блокпостах виникають проблеми, бо при перевірках не достатньо однієї ксерокопії наказу про звільнення.
Фото з особистого архіву Юрія Коваля
Ось він дембель. Але ж він став не раєм, а новим випробуванням.
«На дембелі я губився, — розповідає Юрій в соцмережі своїм побратимам, — бо там, на фронті, все зрозуміліше: хто поруч, хто ворог, куди дивитися. А тут — тиша, невідомість, невизначеність, замкнутість і хаотичний пошук себе».
Він зізнається, що понад два роки життя згідно зі Статутом помітно вплинули на його морально-психологічний стан і вже в цивільному житті військові звички продовжують керувати поведінкою навіть в побуті. Яскравий приклад: на військовій службі Юрій звик записувати все, що потрібно виконати, і якщо бойова ситуація змінювалася, в записи робились корективи.
«І ось тепер в мирному житті мій мозок продовжує працювати так само, — я нічого не зроблю, якщо не запишу. Це стосується навіть особистих питань. Людей, що мене оточують, дуже напружує необхідність постійно мене підганяти та підштовхувати», — констатує він.
Через деякий час після демобілізації Юрій влаштувався на роботу, знов займається адмініструванням сайту Покровської міської ради, впровадженням електронного документообігу. Але ж нікуди не поділися відчуття розгубленості й проблеми з концентрацією уваги, аж поки за допомогою відповідного фахівця не сталася маленька внутрішня революція.
«На одних з курсів зі мною почала працювати психолог. Ми відкривали те, що не видно зовні: виснаження, апатію, відсторонення. Крок за кроком я почав повертатися до себе справжнього, відчувати й розуміти свої потреби, в тому числі побачив, що не довготривале очікування військового квитка є проблемою — а моє ставлення до нього, як до мани небесної. Я розумію, що через війну багато в чому став інакшим і потрібен певний час, щоб адаптуватися», — говорить Юрій.
«Потрібен простір підтримки і розвитку»
Спілкуючись з таким ж як він ветеранами, Юрій Коваль розуміє, що всі проходять одні й ті самі стадії психологічної адаптації.
«Перший місяць після звільнення відчував такий ентузіазм, такий бойовий настрій: все заплануємо, все зробимо! Приходить другий місяць — накриває апатія, бо звик жити згідно бойового розпорядження, а тут потрібно самому собі ставити завдання, самому шукати, як його виконати, контролювати процес і розуміти, чому воно виходить чи не виходить. На війні навіть в чомусь було простіше. Скажімо, у мене є ідея: в місті Світловодську є дитячий центр, потрібно під нього знайти приміщення. Порожніх багато, треба тільки вийте на відповідне керівництво, щоб воно вивчило наше питання і пішло назустріч. Вже два місяці, як я (сам працівник міської ради) не знаю до кого звернутися. До місцевих підходиш, кажуть, що приміщення на балансі області. Звертаєшся в область і натикаєшся на стіну. Питання здається просте, але я не розумію, як його вирішити», — пояснює Юрій.
І таких проблем багато, тож, Юрій Коваль на своїй сторінці в Інстаграм оголосив про намір створити власний ветеранський хаб:
«Це буде простір підтримки й розвитку для тих, хто після війни шукає себе заново. Тут ми будемо об’єднуватися, ділитися контактами, ідеями, створювати бізнес-плани, просувати свої проєкти, знаходити гранти та однодумців».
Фото з особистого архіву Юрія Коваля
З ним вже зв’язалися представники деяких громадських організацій, органів влади, і було вирішено, що цей хаб здебільшого буде виконувати функції центру комунікації, як громадська організація чи певний відділ в органах соцзахисту. Тож, ідея визріває.
А сам Юрій з ще одним ветераном Володимиром захопилися проєктом створення іграшок для розвитку дітей, які роблять з деревини шляхом випилювання.
«Знаєте, хочеться знайти заняття для душі. Це може бути 3D-моделювання, виготовлення іграшок. Інструмент я вже придбав, а з паном Володимиром ми зараз на етапі вибору матеріалів. Я спостерігав за роботою дитячого центру у Світловодську, це проєкт близьких мені людей, і він мене це захопив. Спектр використання подібних іграшок достатньо широкий. Попит є, пропозиції — також, єдине, чого нема, так це досвіду, але є бажання цим займатися».
На питання, чого зараз найбільше потребують ветерани війни, Юрій Коваль, по-перше, називає психологічну підтримку, а по-друге більш ширшу грантову чи фінансову допомогу для ідей, що виникають. Він вважає, що деякі підприємства мали б брати ветеранів під своє крило, навчати нової професії, організовувати зайнятість. Ті ж оператори дронів могли б знайти себе на схожій роботі у сільському господарстві.
Фото з особистого архіву Юрія Коваля
Юрій Коваль до повномасштабної війни намагався створити для себе й майбутньої родини затишне, гарне житло. Але 2022 рік перекреслив на якийсь час його зусилля. Коли його призвали до збройних сил, Юрій не шукав можливості «відкосити» і навіть зізнався:
«В мене й думок не було, щоб бути незадоволеним долею».
Чи не скаржиться він на долю і зараз. Просто розуміє ті складнощі, які доведеться подолати, і прагне допомогти цьому іншим хлопцям. Для цього навіть завів в Інстаграмі свій блог, у якому написав:
«Історія повернення до себе — це теж фронт. І я на ньому стою. Єдина сила як здатна на позитивні зміни — це ти сам!»
