Артем Філенко під час виступу. Фото: особистий архів
Артем Філенко пережив окупацію двічі — у 2014 і 2022 роках. Спершу йому довелося тікати з окупованого Луганська разом із родиною до Херсона. Вдруге втекти не вдалося — 9 місяців він переховувався від російських військових. «Новини Донбасу» розповідають історію диригента, який після деокупації зіграв гімн України на головній площі Херсона.
«Я поклав у кишеню кілька камінців — гірський кришталь і природне вугілля із золотою жилкою»
Майбутній диригент приїхав до Луганська з рідної Донецької області у 2003 році, щоб продовжити музичну освіту. На той момент він уже закінчив музичну школу у Христівці та Торецьке музичне училище. Ще студентом Артем почав працювати в Муніципальному театрі естрадної музики та пісні Луганська — асистентом диригента і солістом оркестру. Після закінчення університету він став диригентом Луганського обласного академічного українського музично-драматичного театру.
Артем згадує, що життя в Луганську у другій половині нульових і на початку десятих відрізнялося від того, що він бачив у Донецькій області. За його словами, у місті було два популярних нічних клуби — STALIN і Путь In. У першому висів плакат зі Сталіним на коні, у другому — з Путіним у космічному костюмі. У той самий час вулицями ходили молоді люди у футболках із зображенням Сталіна:
Артем Філенко виконує соло на трубі під час концерту. Фото: особистий архів
«Я дивився на це й думав: чому? Що тобі особисто зробив Сталін, що ти футболку з ним надів? Було багато пропаганди. Луганськ залишався тим місцем, звідки так і не змогли вимести все це радянське сміття».
У репертуарі театру, де працював Артем, було багато українських творів. За його словами, це заслуга директора Георгія Снаговського — він сам збільшував частку української музики на концертах і давав Артему та його колегам можливість грати рідною мовою. Оркестр їздив по всій області, щоб люди могли почути українські мелодії. Але деяким колегам Артема було зручно, що російських композицій було багато, і вони не хотіли нічого змінювати:
«Були такі, хто був готовий душу продати за можливість виступати в Росії. Ми з ними сперечалися, казали, що в Європі можна грати більше — там і зали кращі, і публіка. Але їм хотілося тільки в Росію. У підсумку вони там і опинилися».
Під час роботи в Луганську Артем познайомився зі скрипалькою Ольгою з Херсона, яка згодом стала його дружиною. У 2010 році в них народилася донька. У мирний час вона встигла пожити лише чотири роки. Коли почалася війна, директор театру, де працювало подружжя, дав усім місяць відпустки, щоб кожен вирішив, що робити далі. Родина поїхала до Херсона й одразу вирішила звільнитися та переїхати туди назавжди.
Артем Філенко з донькою. Фото: особистий архів
«Ми бачили цих “ополченців”, вони почали збиратися в місті, нам було абсолютно ясно, що це все проросійська пропаганда. Ми з дружиною вирішили, що наша донька не буде рости в цьому жахітті».
До Луганська Артем із дружиною повернувся в жовтні 2014 року — забрати речі та документи про звільнення. Двері їхнього театру були обстріляні з автомата. Як з’ясувалося, якось уночі окупанти хотіли використати будівлю як укриття, але сторож їх не пустив — це й стало причиною обстрілу. Дивом ніхто не постраждав. Артем встиг побувати на одному з мітингів у місті:
«Я бачу — стоїть апаратура, когось усі чекають. Прийшли люди, дістали прапори. А я дивлюся на цих людей і розумію, що вони не з Луганська, я це точно можу визначити. Тобто, нагнали людей звідкись, було багато жінок із дітьми. Постійно хтось щось розповідав про прекрасне майбутнє, величезні зарплати і все таке».
За чотири місяці з полиць магазинів зникли найзвичніші товари. Артем віддав знайомому продукти, які залишилися у квартирі, і той заплакав, побачивши цукор. Диригент вирішив якнайшвидше зібратися й виїжджати — на це з дружиною їм знадобилося два дні. Щоб перевезти все нажите за 11 років, найняли вантажівку. Виїжджати довелося вже через лінію фронту.
Музика в ім’я життя: диригент Артем Філенко грає на трубі для тих, хто живе під обстрілами. Фото: особистий архів.
«На шляху було дуже багато блокпостів — штук 40. Ту дорогу, яку зазвичай можна проїхати за 5 годин, ми подолали за 15. Нас постійно зупиняли і погрожували, що стрілятимуть, якщо поїдемо територією, підконтрольною Україні. Щоб пройти блокпости, довелося роздати всю консервацію, яку ми забрали з дому».
Під час виїзду Артем заїхав до батьків у Донецьку область. Він звик, що вони завжди поруч. У той момент чоловік і не уявляв, що не побачить батьків три роки. Майже не було навіть зв’язку — не працювали мобільні оператори й інтернет.
«Це було складно, ніби частину тебе відрізали. Коли я виїжджав зі своєї квартири в Луганську, я поклав у кишеню кілька камінців — гірський кришталь і природне вугілля із золотою жилкою. Це мені тато все приніс, він усе життя на шахті пропрацював».
«Ви що, всім Луганськом приїхали Херсон окупувати?»
Адаптація в Херсоні для родини пройшла відносно легко — завдяки тому, що це рідне місто дружини Артема. Вона відразу почала через знайомих дізнаватися про роботу в культурних установах. Досить швидко вони знайшли нове місце — Херсонський обласний академічний музично-драматичний театр ім. Миколи Куліша. Артем знову почав працювати головним диригентом.
«Іноді в тоді ще мирному Херсоні доводилося сваритися, щоб ставити українські програми. Тут не розуміли, що йде війна, і що наша культура, наша мова — це важлива частина протистояння Росії. Наш директор, Олександр Книга, завжди був на боці України. Не всі з цим погоджувалися. Але ми все одно робили по-своєму — моя дружина зробила програму, засновану на українській фольклорній музиці».
Диригент Артем Філенко з Олександром Книгою, директором театру ім. Куліша. Фото: особистий архів
Із житлом у родини також не було проблем — вони оселилися у батьків дружини. Артем тоді добре розумів, що далеко не всім так щастить, тож почав пропонувати друзям і знайомим виїжджати з окупації та зупинятися у них вдома на якийсь час:
«Було кілька людей, які приїжджали з-під обстрілів, у них увесь цей час не було зв’язку. Вони зупинялися у нас на тиждень, відходили й починали думати, куди їхати далі, що робити, де шукати роботу».
Але більшість друзів Артема, які виїхали, теж вирішили залишитися в Херсоні. Вони стикнулися з тим, що їм або не хотіли здавати квартири, або називали завищені ціни. Усе через луганську прописку. Тоді ще не було хабів, де могли б тимчасово пожити внутрішньо переміщені особи. Артем намагався прихистити всіх на період пошуку житла та допомогти з роботою — багато його друзів також були музикантами:
«Ми пройшли всі труднощі переселенців через наших друзів. Кожен, хто приїжджав, кілька тижнів жив у нас, потім десь місяць у театрі, і лише потім вдавалося знайти якусь квартиру. Ми намагалися триматися разом і допомагати одне одному, бо від херсонців могли почути таке: “Ви що, всім Луганськом приїхали Херсон окупувати?”».
У 2017 році з окупації вдалося виїхати батькам Артема, а трохи згодом до Херсона приїхала й його сестра з дітьми. Батьки зупинилися у родині дружини Артема, а потім купили дачу в Голій Пристані. Батькові Артема дуже подобалося свіже повітря й простір Херсонщини — особливо після довгих років у шахтах. Але життя в окупації далося йому важко — через рік він помер від серцевого нападу, йому було лише 60 років. У матері Артема був сильний ПТСР, на цьому тлі розвинулося неврологічне захворювання:
«Ми ходили до лікарів, але вони не звертали уваги на її ПТСР і загальний стан. Вона приїхала дуже злою на всіх — на російську владу, на українську. Цей гнів роз’їдав її зсередини. Її не стало у 2020 році. Їй довелося багато витерпіти в окупації. Вони жили в такому місці, як у фільмі “Весілля в Малинівці” — влада змінювалася постійно. То виходили “ополченці”, і поверталася Україна, то навпаки. І щоразу і ті, й інші ставали все злішими».
У 2018–2019 роках з окупації знову почали виїжджати люди. За чотири роки багатьом стало зрозуміло, що ситуація не лише не змінюється, а погіршується. Артем із родиною знову відчинили двері своєї квартири, батьки дружини також не стояли осторонь. Хтось жив у родині місяць, хтось тиждень.
«У нас був такий міні-хаб. В один момент у нашій трикімнатній квартирі жило дев’ятеро людей».
Так тривало кілька років, поки не почалася повномасштабна війна.
«Пережити ще раз контакт з окупантами було для мене найстрашнішим кошмаром»
Напередодні Великої війни в театрі почалися розмови про те, що Росія незабаром знову нападе. Багато хто був готовий захищати Херсон, але Артем одразу сказав, що тікатиме з міста, якщо зайдуть росіяни — вдруге переживати окупацію для нього було надто важко. Але захоплення Херсона сталося настільки стрімко, що Артем із родиною не встиг виїхати.
Артем Філенко з оркестром перед виходом на сцену. Фото: особистий архів
«Було дуже важко, я наче все переживав заново, мені просто не хотілося в це вірити. Але коли всю ніч військова техніка заїжджає, заїжджає і заїжджає — починаєш розуміти, що це знову окупація. Я дуже злився, і водночас було відчуття спустошеності. Ну що я можу зробити, коли вони вже під вікнами?».
З першого дня окупації росіяни поставили блокпости. Артему здавалося, що проходити через них було небезпечніше, ніж ховатися в місті — диригент мав досвід таких переходів і повторювати його не хотів. Родині Артема, як і іншим херсонцям, одразу довелося думати про виживання. З полиць магазинів зникли продукти, ліки моментально стали дефіцитними. Артем одразу зрозумів, що саме потрібно купувати — досвід попередньої окупації давався взнаки.
«Я розумів, що треба брати продукти, які не псуються. М’яса, наприклад, багато брати не можна — в будь-який момент могло зникнути світло, і все, усі запаси зіпсуються».
У перші дні деякі актори жили в театрі імені Куліша. Згодом директор Олександр Книга був змушений виїхати з міста, і театр зачинили. Окупанти з часом захопили його і перейменували на «Русский Херсонский театр».
«Вони щось там проводили, якісь концерти, але херсонців туди не пускали. Туди привозили людей з заготовленими заздалегідь прапорами. Все було один в один, як у Луганську».
Артему подзвонили і запропонували роботу, але він відмовився. Для нього було принципово не працювати з окупантами — навіть попри те, що гроші були дуже потрібні. У «Русском Херсонском театре» обіцяли зарплату, втричі вищу за українську, але диригент усе одно не погодився. Після цього родина змінила місце проживання.
Артем Філенко грає на трубі після деокупації Херсона. Фото: особистий архів
«Усю подальшу окупацію я займався лише тим, що намагався не потрапляти росіянам на очі. Пережити ще раз контакт з окупантами було для мене найстрашнішим кошмаром. До того ж у мене прописка Донецької області — для росіян це вже причина, щоб відправити людину “на підвал”».
Артем влаштувався завгоспом в готель, власники якого організували хаб для тих, хто залишився без житла, та для переселенців. У готелі була власна свердловина з водою, тому навіть під час блекаутів люди мали питну воду. Від окупантів це старанно приховували. Місяць за місяцем Артем вибудовував життя так, щоб залишатися невидимим. Донька продовжувала навчатися в українській школі онлайн — ці процеси були налагоджені ще під час пандемії COVID-19. Навчання було українською, але на людях вся родина розмовляла російською, щоб не привертати увагу і не виділятися.
Восени в Херсоні почалися перебої з електрикою, майже ніхто не міг зарядити телефон і дізнатися новини. Вранці 11 листопада хтось у готелі сказав, що бачив, як у місто заїхали машини з українськими прапорами. Артем не відреагував — був переконаний, що це провокація, за допомогою якої росіяни намагаються виявити тих, хто чекає на ЗСУ. Лише ввечері, побачивши ці машини на власні очі, диригент зрозумів, що Херсон справді звільнили.
«Наступного дня в місті була суцільна ейфорія! 13 листопада я вийшов на площу і заграв гімн України на трубі. Коли я почав грати, відчув, що знову можу вільно дихати! Я сумнівався, що зможу — за 9 місяців окупації я не брав до рук інструмент, боявся гучними звуками привернути увагу росіян».
«Це вже не вказівка згори, а їхня душа»
Першим ділом Артем із дружиною Ольгою пішли до свого театру — там їх уже чекали колеги. Разом вони зняли російську символіку з фасаду й повісили український прапор. За якийсь час їм вдалося знайти ключі й потрапити всередину.
«Все було, наче після репетиції — все розкидано, розбите. Наш рідний театр здавався покинутим, навіть зґвалтованим. Ми виявили, що чомусь зникло багато вишиванок. Було дуже багато російської символіки — і на сцені, і в гримерках у артистів. Тобто це вже не просто вказівка згори, а їхня душа».
За словами Артема, близько 10% співробітників театру з тих чи інших причин пішли на співпрацю з окупаційною владою. Наприклад, до повномасштабної війни в оркестрі було 50 людей — лише двоє з них грали в «Російському Херсонському театрі». Частина щиро хотіла до Росії — зрештою ці люди туди й виїхали.
«Я бачив одне відео — на Червоній площі в Москві співали двоє артистів. Одна — колаборантка з Херсона, інший — з Луганська. Я з обома колись працював разом».
Йдеться про концерт 30 вересня 2022 року в Москві, що відбувся «на честь возз’єднання нових територій з Росією». Захід називався «Вибір народу: разом назавжди!». Артист із Луганська, про якого говорить Артем — це Сергій Чуйков.
З самого початку окупації він підтримав вторгнення Росії, неодноразово виступав на пропагандистських концертах, за що отримав звання «Заслуженого артиста ЛНР». Після початку повномасштабного вторгнення пішов добровольцем і брав участь у воєнних злочинах у Маріуполі, про що сам розповідав у своїх інтерв’ю. На «виборах» у Росії 2024 року був довіреною особою Путіна.
Диригент Артем Філенко, який відмовився від співпраці з росіянами під час окупації Херсона. Фото: особистий архів.
Артистка, про яку говорить Артем — це співачка Ружена Рубльова, яка багато років працювала в Херсонському обласному академічному музично-драматичному театрі імені Миколи Куліша. Після початку повномасштабної війни та окупації Херсона Ружена почала співпрацювати з загарбниками, очолила дві музичні школи, де займалася російською пропагандою. Також вона очолила Херсонський обласний російський академічний музично-драматичний театр. У 2024 році отримала звання «Заслуженого діяча мистецтв Російської Федерації» та агітувала людей брати участь у незаконному «референдумі». В Україні її позбавили звань Народної та Заслуженої артистки України. У 2023 році Ружену Рубльову заочно засудили до 10 років позбавлення волі за колабораціонізм.
«Я просто не маю права припинити грати музику»
До театру повернувся директор, і команда почала готуватися до виступів уже в грудні 2022 року. Херсон перебував під обстрілами з лівого берега, тому основну сцену вирішили не використовувати. Головним майданчиком театру стало підвальне приміщення, де раніше був ресторан. Напередодні нового 2023 року там уже провели перші вистави для маленьких херсонців. Команда театру була налаштована подарувати людям віддушину після пережитої окупації.
«У мене не було оркестру — мало хто залишився в Херсоні. Була скрипка, моя дружина, один ударник і валторна. Мені самому доводилося грати на трубі. Потім якось зібрали квінтет (музичний колектив із п’яти осіб – ред.), почали виступати. Ми створили нові програми, засновані на українській культурі та творчості. Причому не тільки класичній — ми стали використовувати композиції сучасних композиторів: і естрада, і рок-гурти. Людям це дуже подобається! Уже в 2023–2024 роках у нас з’явилася одна програма, яку ми побудували на піснях Андрія Кузьменка, гурту “Скрябін”».
Попри щоденні обстріли, яким з осені 2022 року піддається Херсон, театр продовжує працювати для місцевих жителів і постійно гастролює по Україні. Після того як театр знову запрацював, Артем навіть не думав виїжджати з Херсона. Для нього головною метою стало відновлення старої культури та побудова нової.
«Хто, якщо не я? Я — єдиний диригент у місті. Є ще кілька літніх диригентів, але вони вже не хочуть повертатися до професії. Мистецтво потрібне для того, щоб люди могли відволіктися. Наші захисники приходять на концерти — вони і сміються, і плачуть. Люди, які щодня живуть під обстрілами, хоча б на годину відчувають мирне життя. Тому я просто не маю права припинити грати музику».
Артем двічі пережив окупацію. Уже понад 10 років він не був на своїй малій батьківщині, але часто думає про людей, які там залишилися. Він знає, що під окупацією залишаються й ті, хто не може виїхати — наприклад, ті, хто доглядає за літніми батьками, яких неможливо вмовити залишити свій дім.
«Я — єдиний диригент у місті. Мистецтво дає людям, які живуть під обстрілами, відчути мир хоча б на годину» — Артем Філенко. Фото: особистий архів.
«В окупації залишається багато людей, які чекають на повернення України. Вони й досі там є. У моєму рідному місті, де я виріс, де моя школа і дитсадок, в інших місцях. Я навіть не можу описати злість на Росію за все це. Але я злюсь і на нас самих — що ми за 30 років не змогли це побачити, що ми виконували російські пісні й не розуміли, наскільки це небезпечно. Повномасштабна війна остаточно відкрила нам очі. Лише тепер ми почали усвідомлювати, що нам потрібна наша культура — і вона в нас прекрасна».
