Полонений наречений Юлії Шахман – Олександр. Фото надане героїнею інтерв’ю
Бойова медикиня Юлія Шахман, позивний «Мала», зуміла евакуюватися з оточеного Маріуполя в березні 2022 року. Однак її наречений потрапив у полон. Жінка бореться за коханого і не збирається здаватися.
Історія кохання Юлії та Олександра дуже не проста. Спочатку їх розділяла військова служба, кілометри та різні міста. Зараз пара проходить найсерйозніше випробування — російським полоном. Про те, як це жити в постійній тривозі, тузі та надії Юлія Шахман розповіла в ексклюзивному інтерв’ю «Новинам Донбасу».
З екстримом по життю
До служби в армії Юлія працювала в Гб№1 у відділенні хірургії міста Маріуполь. Вела активний спосіб життя, подорожувала Україною, а поїздки до Львова стали звичною справою. Її завжди приваблювали екстремальні та неординарні речі: вона стрибала з парашута і ходила на футбол. Юля стала «своєю» на фанатському секторі, де й зустрілася зі своїм першим чоловіком. Від нього згодом народила двох дітей. Однак цей шлюб виявився невдалим.
У 2017 році Юлія Шахман пішла служити в Маріупольський військовий госпіталь. Там була на посаді старшого електрика, бо має ще й технічну освіту, а місць серед медиків уже не було. Так шло її життя. Але все змінила нова доленосна зустріч.
З Олександром Юлія познайомилася на другому році свого контракту наприкінці 2018 року. Як би це не було банально, але знайомство відбулося в Інтернеті.
«Я навіть не пам’ятаю, в якій групі у Фейсбуці це було. Він на той час також служив в армії. Півроку ми просто спілкувалися, а потім тільки зустрілися», — розповідає маріупольчанка. Побутові звички, світогляд і погляди на життя пари настільки збіглися, що їм не хотілося ніколи розлучатися. Але військова служба обох постійно вносила свої корективи.
Початок повномасштабного вторгнення Юлія і Саша були не разом і так і не зустрілися до цього моменту…
Повернулася до Маріуполя рятувати поранених
24 лютого 2022 року Юлія зустріла дорогою до Одеси. Але вона в одну секунду прийняла рішення повертатися в рідний Маріуполь, бо зрозуміла, що її досвід стане в пригоді при порятунку поранених.
«Я цілий день шукала як мені повернуться. Усі рейси скасовувалися. Тільки наступного дня співробітники військової прокуратури знайшли для мене за УБД резервний квиток», — згадує жінка. Їхати довелося з Пологів, Запорізької області, із пересадкою, бо залізничні колії виявилися пошкодженими під час бойових дій. Однак пізніше вона все ж знайшла перевізника і ввечері 26 лютого Юлія опинилася в Маріуполі.
Залишивши дітей зі своєю мамою і мамою колишнього чоловіка, 27 лютого маріупольчанка прийшла до Штабу ТРО, де зіткнулася з нерозумінням.
«Мене, як дівчину, брати не хотіли. Довелося там лаятися, доводити, що я їм потрібна. Потім мені тільки сказали, що добре, що вони мене прийняли», — каже вона.
Першими завданнями були ті, які медикиня поставила собі сама: роздобути перев’язувальний матеріал через волонтерів. Першому пораненому бійцю Юлія надавала допомогу 1 березня. Це було поранення середньої тяжкості. «Мала» доволі легко стабілізувала постраждалого бійця і займалася його евакуацією до шпиталю № 555, що розташовувався біля плавбасейну «Нептун». Там Юлія Паєвська «Тайра» поділилася з нею своїми медичними препаратами. Маючи запас медикаментів, виконувати свої функції стало легше, проте Юлія каже, що в ТРО з організацією були дуже великі проблеми.
Нести службу як бойова медикиня «Мала» стала при госпіталі лише з 10 березня. До цього разом із бойовими групами переміщалася містом, зупиняючись на різних командно-спостережних пунктах і всюди працюючи практично без перерви.
До «повномасштабки» Юлія пропрацювала в госпіталі майже 3 роки і тому могла допомагати буквально на будь-якій точці допомагати, зокрема й цивільним.
«Я не знаю, скільки було поранених. І військових, і цивільних. Тільки починався обстріл і в госпіталь привозили і приносили людей, часом привозили на тачках або несли на руках. Ніяких навіть приблизних цифр я не скажу», — каже Юлія.
«Мала» згадує, що в госпіталі працював злагоджений колектив і кожен чітко знав свій функціонал. Прийшли туди і цивільні медики, зокрема з Обласної лікарні на 23 мікрорайоні, яка першою в місті виявилася захопленою росіянами.
«Кожен знав, що має робити. Усі один одному допомагали. Санітарочки і навіть дівчатка зі штабу одразу вибігали і допомагали приймати поранених. Але завантаженість була просто божевільна», — каже Юлія, але відмовляється вдаватися в подробиці страждання вивчених людей.
«Привозили дуже багато дітей. При мені помер маленький хлопчик. Дату я не пам’ятаю, все зліпилося в один день. Я несла його на руках до операційної, але в хлопця не було шансів. Осколок потрапив у серце. Йому було 8 років», — каже лікарка. Юлія зізнається, що тоді в неї стався нервовий зрив і хвиля відчаю просто поглинула її.
Авіаудар по госпіталю
Юлія дуже добре пам’ятає, як російський літак скинув авіабомбу по госпіталю. Особисто їй вдалося на місці побачити трьох загиблих бійців, які на той час після операцій перебували під апаратом штучного дихання. Четвертого тяжкопораненого везли в іншу лікарню, але він загинув дорогою.
«Це був хороший хлопець з «Азова», який підстрелив одного кац…кого командира», — згадує Юлія.
Втрати зростали. Перестало вистачати місця, де складати загиблих. Їх клали на землю за шпиталем.
Пішла захищати родину
Наприкінці березня всіх поранених із госпіталю евакуювали на завод «Азовсталь» та Ілліча. Юлія тоді вирішила, що настав час іти додому і захищати свою сім’ю. Вона з рідними дійшла до торгово-розважального центру ПортСіті, там переночувала, на автобусі поїхала в Нікольське. Там довелося ховатися від окупаційної влади, яка влаштувала евакуацію населення в Росію. Вдалося знайти зв’язок і з’ясувати, що з Бердянська є можливість виїхати на підконтрольну Україні територію. Пробувши два дні в дорозі, Юлія з дітьми опинилася в Запоріжжі.
«Нас дуже довго не пропускали на останньому блокпосту. Довелося всім ночувати в полі», — каже Юлія. Російські військові оглядали всіх дуже ретельно, роздягаючи до спідньої білизни та прискіпуючись до татуювань.
Опинившись на вільній території дівчина почала шукати зв’язок із коханим. Раніше вона зв’язувалася з командуванням 55 ОАРБ де він служив. Юлії відповіли, що з Олександром усе добре, а про те, що він виконує бойові завдання в Маріуполі промовчали. Вона не розуміла, де ж її наречений, сподівалася на краще, але сталося жахливе.
«20 квітня я побачила, що він «онлайн» у телеграмі, але мені відповів уже «сепар». Після кількох смс і зателефонували, і стали кликати до Маріуполя, щоб забрати нареченого. (Про те, що я служу в ЗСУ вони вже знали). Коли їхній план не спрацював — стали погрожувати, що віддадуть його кадировцям, які відріжуть йому все, щоб він не міг мати дітей і багато інших страшних речей», — згадує Юлія. Пізніше їй дали все ж таки одну хвилину поговорити телефоном з Олександром. Це була їхня остання телефонна розмова на даний момент.
«Що я тоді відчувала? Шок, злість, думки про те, що якби я знала, що він теж у Маріуполі – все сталося б інакше. Був страх того, що «Потім виникла інша проблема. Російська сторона не підтверджувала його перебування в полоні. Я всюди писала листи, звернулася в російський Червоний хрест і там мене культурно послали. Тільки торік Ірландський Червоний хрест підтвердив його статус у полоні», — каже Юлія Шахман. Вона також активно долучилася до пошуків інших, хто перебуває в російській неволі.
Буквально перед Новим роком вона отримала від Олександра листа…
«Чекати стільки, скільки потрібно»
У листі Олександр просив зв’язатися з його рідними, передати, що з ним усе добре, і цікавився, чи в безпеці Юлія та її рідні.
«Написав, що не сподівався на те, що я все ще чекаю. Але я чекаю. І буду чекати стільки, скільки потрібно. Тому що це дорога мені людина і я хочу бути з нею до самої смерті», — каже Юлія.
Вона доповнює, що продовжує наполегливо писати листи до різних міністерств і просити військову частину Олександра, щоб вони також не були осторонь боротьби за полонених і подавали прохання на обмін.
«На жаль, ми мало на що можемо вплинути. Багато що залежить від російської сторони. Артилерія для них майже те саме, що й «Азов». Вони роблять показові суди. Але надія завжди є. Уже три роки я чекаю на мого Сашка», — говорить Юлія.
Родичі Олександра перебувають на окупованій території, тож є можливість передавати йому посилки з продуктами та речами. Однак Юлія каже, що його здоров’я дуже похитнулося.
У Юлії поки що немає чіткого розуміння, чи будуть вони проживати за кордоном (вона перебуває в Німеччині) або в Україні, коли Олександра буде обміняно.
«Усе залежатиме від його стану, захоче він служити далі чи ні. Я гадаю, що після трьох років у полоні потрібно дуже багато часу для реабілітації, як фізичної, так і психологічної. Я готова прийняти будь-яке його рішення», — каже Юлія.
Автор: Олександр Гуділін
