Ілюстрація створена автором за допомогою ШІ
Весна 2014 року прийшла на Донбас не з теплом, а із запахом згарищ і тривогою. Після втечі Віктора Януковича та перемоги Майдану в Києві повітря на сході України буквально бриніло від напруги. Цьому передувала швидка й майже безкровна анексія Криму Росією — подія, яка шокувала Україну та світ, засвідчила готовність Москви до силових дій і створила небезпечний прецедент.
На площах Донецька, Луганська, Слов’янська поруч з українськими прапорами дедалі частіше стали з’являтися російські триколори. Лунали заклики до федералізації, до незалежності, приєднання до Росії. Російські офіційні особи та ЗМІ малювали картину стихійного народного повстання російськомовного населення, яке нібито рятується від «державного перевороту» та загрози «насильницької українізації» з боку «нелегітимної київської хунти». Їм підспівувала частина представників проросійських партій та медіа всередині України.
Але чи був це спалах народного гніву, чи добре зрежисований спектакль, фінал якого — війна? Щоб наблизитися до відповіді, треба розплутати складний клубок із давніх образ, реальних страхів, політичних маніпуляцій та зовнішнього втручання, спираючись на факти та свідчення очевидців.
Міф про «особливу ідентичність» та реальні настрої
Часто говорять про «особливу ідентичність» Донбасу як першопричину конфлікту. Однак чи так це? Так, цей край, викуваний у вогні індустріалізації, мав свою специфіку: складний етнічний склад, сформований міграціями, переважання російської мови у повсякденному спілкуванні, культ важкої праці, сильна регіональна гордість.
Як показують дослідження методів пропаганди, багато елементів цієї «особливості» активно культивувалися та підтримувалися. Спочатку радянською ідеологією, потім місцевими елітами та російським інформаційним впливом — для мобілізації свого електорату та виправдання регіонального відокремлення. «Звісно, там є своя ідентичність, — визнає політолог Олег Саакян, — …Але чи виступають відмінності ідентичності причиною війни? Звісно ж, ні. Росія ними прикривалася».
Володимир Кіпень, доцент кафедри політології Донецького національного університету, ще категоричніший, називаючи ідею про «окремий народ Донбасу» очевидною «дурницею». Справді, регіональні особливості є в кожній області України, але перетворення їх на прапор сепаратизму — результат багаторічної роботи.
Цю «особливість» активно культивували — спочатку радянська ідеологія, потім місцеві еліти та російський інформаційний вплив. Аналітик Ендрю Вілсон зазначав, що регіоналізм Донбасу був радше «інструментальним», використовуваним елітами для торгу з Києвом, аніж глибоко вкоріненим сепаратистським почуттям. Економічні труднощі 90-х та 2000-х — закриття шахт, занепад заводів — створювали підґрунтя для ностальгії за «сильною рукою» та підживлювали популярний міф «Донбас годує всю Україну», хоча економічні реалії були значно складнішими. Місцеві політичні сили, так званий «донецький клан», роками будували свою владу на протиставленні регіону решті України, спекулюючи мовою та «близькістю до Росії».
Ілюстрація створена автором за допомогою ШІ
Перемога Майдану та втеча Віктора Януковича в лютому 2014 року стали для частини цих еліт катастрофою, а для багатьох мешканців — шоком. Але чи породило це масове бажання відокремитися? Соціологічні дані свідчать про протилежне. Більшість жителів, згідно з опитуваннями, хотіли більшої автономії у складі єдиної України. Опитування, проведене в Донецьку та околицях у березні 2014 року Інститутом соціальних досліджень і політичного аналізу, показало: 67% мешканців хотіли залишитися у складі України, хай і з більшими правами для регіону. Лише 21% були готові підтримати введення російських військ, тоді як 20% заявили, що воюватимуть за Україну, сприймаючи це як агресію.
«Ми отримали якраз підтвердження тим маніпуляціям, які робила російська і проросійська пропаганда щодо Донбасу», — коментує результати Володимир Кіпень, який керував дослідженням.
Страхи, еліти, «м’яка сила» та параліч влади на місцях
Проте, страхи перед «невизначеністю», «націоналістами», втратою статусу російської мови були присутні у частини суспільства регіону. І їх активно підігрівали. Замість того щоб заспокоїти людей, деякі представники місцевої влади — від мера Донецька Олександра Лук’янченка та секретаря міськради Сергія Богачова до голови обласної адміністрації Андрія Шишацького та керівництва обласної міліції на чолі з Костянтином Пожидаєвим — фактично самоусунулися або навіть підігравали нагнітанню паніки.
Вони вбачали в цьому шанс зберегти вплив або виторгувати преференції в нового київського уряду. Падіння Януковича порушило крихкий олігархічний баланс сил у регіоні, створивши вакуум, який різні сили, включно з проросійськими, спробували заповнити. Як покажуть подальші події квітня, ця пасивність, а часом і пряме пособництво з боку місцевих силовиків, стали ключовим чинником успіху захоплень. «Якби, скажімо, цим двадцяти відсоткам [готовим воювати за Україну] …надала підтримку тодішня регіональна влада… тодішні, хоча б якоюсь мірою силові структури… то, я думаю, ми б змогли відстояти Донбас», — розмірковує Володимир Кіпень.
На це благодатне, але штучно розпушене підґрунтя ліг потужний інформаційний вплив з Росії. Йдеться не лише про пряму пропаганду — потік новин про «фашистів» та «розп’ятих хлопчиків» з федеральних каналів, доступних майже в кожному домі. Дослідники інформаційних воєн відзначали безпрецедентну інтенсивність та скоординованість кампанії, спрямованої на дегуманізацію української влади та створення образу екзистенційної загрози для російськомовних. Десятиліттями український, особливо східний, медіапростір був насичений російською «м’якою силою»: фільмами, серіалами, музикою, гумором («Первый канал», «Россия-1», НТВ, ТНТ, СТС тощо), що формували спільне культурне поле та позитивне сприйняття «старшого брата».
Ця культурна близькість, помножена на ностальгію за СРСР, трансльовану старшим поколінням, робила багатьох вразливими до ідей «повернення» чи захисту з боку Москви.
Мітинги, захоплення та кримська тінь
Паралельно з цим тривала підготовка до силової фази. Олег Саакян називає те, що відбувалося, «іредентичною операцією» — війною під виглядом громадянського протистояння, інфраструктура для якої готувалася заздалегідь. Вже у березні, на тлі майже безкровної анексії Криму, на Донбасі розпочалися мітинги та спроби захоплення адмінбудівель. Кримська операція створила не лише прецедент, а й, ймовірно, стала «полігоном» для відпрацювання тактик, включно з використанням сил без розпізнавальних знаків та координацією з місцевими проросійськими групами.
Ілюстрація створена автором за допомогою ШІ
Але справжня ескалація розпочалася у квітні. 6 квітня протестувальники в масках захопили будівлю Донецької ОДА та вивісили прапор Росії. Журналіст Тім Златкін, який був на місці подій, свідчить: «Міліція стояла у внутрішньому дворі обладміністрації і нічого не робила — це факт… Їм дали вказівки не втручатися… вони просто на другому і третьому поверхах поклали щити на підлогу і сиділи, коли там уже складали списки “ополчення”».
Того ж дня було захоплено будівлю СБУ в Луганську разом зі складом озброєння, знову без опору міліції. Наступного дня, 7 квітня, в захопленій Донецькій ОДА проголосили створення так званої «ДНР». Ранні звіти моніторингової місії ОБСЄ підтверджували присутність озброєних людей у формі без ознак і атмосферу страху та беззаконня у захоплених будівлях.
Російська версія — виключно «воля народу». Але картина була складнішою. Так, на площі виходили й місцеві мешканці, щиро налякані або ті, що повірили обіцянкам «кримського сценарію». Але майже одразу стали помітними ознаки організації: «туристи» з Росії (Володимир Кіпень згадує автобуси з ростовськими номерами та раптовий попит на оренду квартир «молодими людьми», що заселялися по кілька осіб), однакові прапори, координація дій, поява нікому не відомих «лідерів», часто з російським громадянством. Спостерігачі відзначали скоординованість захоплень.
Олег Саакян наголошує, що довоєнні сепаратистські групи на кшталт громадської організації «Донецька республіка» були абсолютно маргінальними, не маючи реальної підтримки та не спроможні провести жодного депутата навіть до місцевих рад.
Важливо пам’ятати і про інший бік подій, який часто не беруть до уваги: «російській весні» протистояла українська весна Донбасу. «Четверте, п’яте березня, дев’яте, тринадцяте — це все дати багатотисячних проукраїнських мітингів у Донецьку», — зазначає Олег Саакян. Він нагадує, що по-справжньому масовими були якраз мітинги за єдність України (до 10 тисяч осіб 5 березня).
«Російські туристи», завезені автобусами, виглядали на їхньому тлі менш численно. Саме цей несподіваний для організаторів «російської весни» підйом патріотичних настроїв, на думку Саакяна, змусив їх перейти до тактики терору та прямого насильства, починаючи з убивства активіста Дмитра Чернявського на мітингу 13 березня та подальших викрадень та катувань проукраїнських діячів.
Точка неповернення
Переломним моментом стало захоплення Слов’янська 12 квітня 2014 року загоном Ігоря Гіркіна (Стрілкова). Це вже не були місцеві протестувальники. Це була добре підготовлена диверсійна група, що складалася переважно з громадян РФ із бойовим досвідом, яка проникла на територію України ззовні. Діючи організовано та рішуче, вона швидко нейтралізувала опір нечисленних місцевих сил правопорядку. Того ж дня захопили міськвідділ і у Краматорську. Саме там пролунав знаменитий діалектизм «поребрик», що став мемом і маркером присутності росіян. Сам Гіркін, громадянин РФ і колишній співробітник ФСБ, пізніше не без гордості заявляв, що «Спусковий гачок війни таки натиснув я. Якби наш загін не перейшов кордон, у результаті все скінчилося б, як у Харкові, як в Одесі».
Ілюстрація створена автором за допомогою ШІ
Російська пропаганда намагалася представити їх «ополченцями», які знайшли зброю «в шахтах», але це не витримувало критики. Важливо зазначити, що найбільший склад зберігання радянської бронетанкової техніки на Донбасі розташовувався неподалік Бахмута (тоді Артемівська). Спроби бойовиків його захопити з часом обросли міфами. Один із найпоширеніших — що бронетехніка бойовиків, яка з’явилася влітку 2014-го, нібито була захоплена саме там. Однак насправді всі спроби штурму було відбито, а техніка, опинившись у розпорядженні бойовиків, надходила зовсім з інших джерел.
Численні розслідування Bellingcat та інших OSINT-груп, засновані на аналізі фото, відео, супутникових знімків, даних із соцмереж, надали переконливі докази перетину кордону російською військовою технікою та обстрілів української території з боку РФ. Перехоплені телефонні розмови лідерів так званих «ЛДНР» із московськими кураторами, опубліковані СБУ та міжнародними слідчими, малювали картину прямого управління конфліктом із Москви.
Подальші події лише посилювали цю тенденцію. Потік «добровольців» із Росії включав як ідейних авантюристів, але і кадрових військових, і навіть найманців з бойовим досвідом. На їх озброєнні незабаром з’явилася важка техніка — танки, артилерія, системи ППО, включно із сумнозвісним «Буком», з якого згодом був збитий MH17. Міжнародне слідство зуміло відновити значну частину маршруту, яким ЗРК «Бук» було доставлено на територію України, а потім вивезено назад до Росії.
Аналіз подібних тактик демонструє класичний сценарій гібридної війни. Зовнішня сила, часто діючи «під чужим прапором», створює або захоплює плацдарм, який потім перетворюється на опорну базу для ескалації конфлікту. Одночасно відбувається мобілізація місцевих прихильників, що дозволяє представити зовнішнє втручання як «внутрішній процес» та надати йому видимість легітимності. Але називати це громадянською війною після такого обсягу доказів — означає свідомо ігнорувати факти.
Межі «Русского мира». Чому «Новоросія» не відбулася?
Амбітний проєкт «Новоросія», озвучений Володимиром Путіним і який передбачав відсічення України від Чорного моря, провалився. У Харкові, Одесі, Дніпрі сепаратистські виступи не отримали масової підтримки й були придушені — позначилися і рішучіші дії місцевих еліт (як група Ігоря Коломойського в Дніпрі), і активність проукраїнського громадянського суспільства, і штучність самого імперського конструкту «Новоросії», чужого більшості мешканців сходу та півдня України XXI століття. Історик Сергій Плохій вказує, що проєкт «Новоросія» ігнорував складну, багатошарову ідентичність жителів Півдня та Сходу України, яка не зводилася до простої російськомовності.
Провал «Новоросії» наочно продемонстрував межі ефективності російської пропаганди та реальний рівень підтримки сепаратистських ідей, навіть на територіях, які традиційно вважалися проросійськими. Кримський сценарій, що спирався на унікальні передумови — наявність російської військової бази та давню автономію, — виявився неможливим для повторення в інших умовах. У російській же подачі провал пояснювався «жорстокістю київської хунти» та «зрадою» частини місцевих еліт. На думку Олега Саакяна, це змусило Москву сконцентрувати зусилля на утриманні хоча б частини Донбасу, перейшовши до більш відкритої військової фази та відмовившись від прикриття «громадянським протистоянням» в інших регіонах.
Довга тінь «весни». Наслідки для Донбасу та України
Події весни 2014 року відкинули довгу й похмуру тінь на майбутнє України, а особливо — Донбасу. Цей період став переломним моментом, коли геополітичне протистояння перейшло зі сфери дипломатії у відкриту фазу конфлікту. Кульмінацією, в межах просунутої Москвою концепції, стала стрімка анексія Криму Російською Федерацією в березні 2014 року. Цей процес було формально обґрунтовано референдумом, результати якого не визнали Україна та більшість світової спільноти. Хоча захоплення півострова пройшло майже безкровно, воно створило надзвичайно небезпечний прецедент силового переділу кордонів у Європі, підірвавши систему міжнародної безпеки, що склалася після Холодної війни.
На Донбасі ж «весна» обернулася повноцінною війною. Тисячі загиблих з обох сторін — військових і цивільних, мільйони людей, змушених покинути свої домівки, ставши біженцями або внутрішньо переміщеними особами. Дані Управління Верховного комісара ООН з прав людини наочно демонструють масштаб трагедії. Але за сухими цифрами ховаються зруйновані життя, втрачені долі та покалічені родини. Це найочевидніша і найстрашніша ціна тих подій — ціна, яку регіон продовжує платити й сьогодні. Промисловий потенціал окупованої частини Донбасу був значною мірою зруйнований, шахти затоплені, підприємства зупинені чи пограбовані, регіон поринув у економічну депресію та повну залежність від зовнішніх дотацій.
Ілюстрація створена автором за допомогою ШІ
Мінські угоди, покликані зупинити кровопролиття, заморозили конфлікт, але не вирішили його по суті. Вони перетворили частину Донбасу на «сіру зону» під фактичним зовнішнім управлінням, залишаючись на довгі роки предметом дипломатичних баталій та взаємних звинувачень у невиконанні зобов’язань. Конфлікт низької інтенсивності жеврів, забираючи життя, не дозволяючи регіону повернутися до нормального життя.
Але, можливо, найглибша рана — невидима: розкол у свідомості, ненависть та недовіра, посіяні пропагандою та кров’ю. «Ставитись до таких речей [проросійської підривної діяльності] треба з усією серйозністю, як до спроб підривати конституційний лад в Україні», — рефлексує Володимир Кіпень про недооцінку загрози до 2014 року, згадуючи, як на прояви сепаратизму дивилися крізь пальці під приводом «свободи слова». Ця ментальна прірва, вирита навесні 2014 року, зробила перспективи реального примирення та реінтеграції надзвичайно складними, навіть якби військові дії припинилися.
Бунт чи операція?
То чим же була «російська весна» 2014 року? Чи була вона неминучим наслідком внутрішніх проблем? Або ж ці проблеми були лише використані як паливо для пожежі, роздмуханої ззовні?
З одного боку, не можна заперечувати наявність реальних страхів та невдоволення у частини місцевого населення, які були вміло використані. Без цього підґрунтя зовнішнє втручання могло б і не дати такого ефекту. З іншого боку, докази прямої російської участі — від пропагандистського накачування та фінансування до відправлення бойовиків, зброї та прямого військового командування — надто численні й переконливі, щоб їх ігнорувати. Стверджувати протилежне – означає ігнорувати величезний масив доказів. Зізнання учасників, дані розслідувань, сама логіка розвитку подій вказують на те, що без російського «спускового гачка» трагедії такого масштабу, найімовірніше, вдалося б уникнути.
Аналіз представлених фактів, аргументів та контекстів дозволяє читачеві самостійно зважити їхню значущість і сформувати власне, обґрунтоване судження про природу подій, які не лише розпалили війну на Донбасі, а й стали прологом до подальшого трагічного розвитку подій в Україні.
Автор: Дмитро Бєлік
