Колаж згенерований ІІ
13 липня в окупованому Сімферополі окупанти будуть судити українця Леоніда Малика. Він був викрадений в окупованому Бердянську у травні 2024 року. Зараз 54-річного чоловіка утримують у слідчому ізоляторі окупованого Маріуполя на Донеччині. Його звинувачують у державній зраді та незаконному обігу радіоактивних речовин. Донька в’язня побоюється, що це може бути останнє засідання суду, на якому її батьку винесуть вирок.
Леонід Малик. Фото надане дочкою героя публікації.
— Батьку загрожує від 20 років позбавлення волі, хоч він й цивільний, — розповідає київська студентка Марія Малик. — Я вважаю, що звинувачення базуються тільки на тому, що він до повномасштабного вторгнення працював у Чорнобилі. Був майстром цеху дезактивації транспорту та засобів індивідуального захисту на Державному спеціалізованому підприємстві «Центральне поводження та перероблення радіоактивних відходів». Та ще могли дізнатися про його українську позицію, бо він мешкав у селище Новотроїцькому, де майже усі знають один одного.
— Чому він залишився на окупованої території після повномасштабного вторгнення?
— Він працював вахтовим методом. Це давало йому змогу більше часу проводити у Новотроїцькому, де мешкає моя бабуся, його мати. Їй потрібна допомога — вона вже багато років майже не ходить. Тому він вже декілька років після кожної вахти тривалий час жив там. Там й зустрів велику війну.
25 лютого 2022 року він мав їхати на свою чергову вахту, але не встиг. А потім, коли район вже був окупований, зрозумів, що якщо він поїде, то росіяни його туди більше не пустять, а без нього його мамі ніяк не обійтися. Навіть не уявляю, як там зараз бабуся. Поки що догляд за нею ліг на плечі родичів, і вони цим, звичайно, не дуже задоволені.
Тому він зв’язався зі своїм керівництвом та попросив, щоб його звільнили. У селищі на нього одразу стали косо дивитися, бо він там «зайвий»: заробляти там на життя практично ніде. Він зайнявся таксуванням на своєму «Жигулі», а у цій сфері там велика конкуренція. Він сумував, писав мені: «Моя батьківщина — Україна. Подумки — я в Україні. Цей паспорт, як і ця країна мені чужі». Він вимушений був отримати російський паспорт, бо без нього там знаходитись зараз не можна. Він й так тягнув з його отриманням скільки міг. Отримав незадовго до того, як його заарештували.
— Коли ви дізналися, що вашого батька заарештовано?
— Про те, що тато зник безвісти, його родичі з Новотроїцького повідомили нас у травні 2024 року. Вони навіть у розшук подали. Але у грудні минулого року до них прийшли з поліції та сказали, щоб вони забрали свою заяву. Їм повідомили що батько ще у травні заарештований в окупованому Бердянську, куди він возив якогось чергового пасажира. Тоді родичі вже розказали нам, що трапилося. Йому дозволили один раз зателефонувати рідним. Сказав, що живий, що ні в чому не винен. Коли за тобою наглядають, багато не скажеш. А я з того часу зв’язку з ним, звісно, не маю.
— Чому ви вважаєте, що справа вашого батька «пошита білими нитками»? Бачили матеріали його справи? Та чи є у батька адвокат?
— Так, родичі з селища передали нам фото частини матеріалів, які їм вдалося взяти в адвоката. Але прямих звинувачень там немає. «…в наданих суду матеріалах є достатньо даних, які свідчать про можливу причетність Малика до скоєння злочину…», — це цитата з постанови про подовження утримання тата під вартою — до 13 липня цього року. Тобто ніяких прямих доказів. Йдеться тільки про те, що у слідства попереду ще великий обсяг роботи, тому, мовляв, залишаємо підозрюваного за ґратами. Я думаю, що це для того робиться, щоб він там зізнався у тому, у чому їм потрібно. Та я й не вірю, що батько зберігав в себе якісь радіоактивні речовини, бо, як фахівець, дуже добре знав, чим то загрожує перш за все його здоров’ю. Та й на що? І у матеріалах справи — ані слова про те, що в нього щось знайшли. Рідні б нам сказали.
А адвокат, скоріш за все, йому був наданий, бо, як сказано у тих матеріалах справи, захисник батька не заперечував проти подовження тримання мого тата під вартою. А найняти власного адвоката для захисту у такій справі, як кажуть родичі, дуже важко — всі адвокати побоюються захищати людей з політичними статтями. Та й коштувати це буда дуже дорого — десь по $300 на місяць. Та й взагалі можуть не допустити до справи власного адвоката — є там така практика.
Я вважаю, що мій батько просто чергова жертва кампанії «імпортозаміщення», яка триває на окупованих територіях. Окупанти «розчищають» ці території він місцевих мешканців, щоб було де жити їм самим та тим, кого вони із собою привезли. Ми з батьком про таке теж розмовляли. Він казав, що давно спостерігає таку тенденцію: у місцевих новинах, які він читав у Телеграм-каналах, як не затримають чергового «екстреміста», «терориста» чи «шпигуна», так то обов’язкове буде людина, яка нещодавно мала український паспорт. Так й пишуть у заголовках: «Олена не стала Лєною», або «Затримали чергового ждуна України». Батько побоювався, що за ним теж можуть колись прийти. Так і сталося.
— Ви подали у списки на обмін?
— Так, звісно. Але я побоююся, що російська сторона не захоче його віддавати — мовляв, він же тепер громадянин цієї країни. Але уряд України має чітку позицію у цьому питанні — не визнавати паспорти країни окупанта, які жителі окупованих територій біли вимушені отримати. І мій батько від свого українського громадянства ніколи не відмовлявся. Тому сподіваюся, що він все ж потрапить на обмін.
Автор: Єгор Крушилін
