Святослав Вакарчук в гостях у «Вулика». Фото надане героями публікації
Вже четвертий рік в Дніпрі працює гуманітарний хаб, заснований переселенцями з Маріуполя. Вони підтримують військові підрозділи Збройних сил України, надають допомогу переселенцям, а також мешканцям прифронтових та прикордонних територій. Започаткував цей волонтерський «вулик» 3-го березня 2022 року маріупольський священик Роман Перетятько. Діяльність його підтримали представники Православної церкви України, в тому числі Митрополит Донецький та Маріупольський Сергій. Люди, які звертались сюди за допомогою, кажуть, хаб «Доброго ранку, ми з Маріуполя» — це дійсне місце сили і любові до ближніх.
Династія священиків: два шляхи до одного храму
Під час Богослужіння у каплиці отець Роман з отцом Уаром. Фото надане героями публікації
Протоієрей Роман — продовжувач священницької династії. Після навчання в Київській православній богословській академії служив в храмі Святителя Петра Могили та Соборі Успіння Пресвятої Богородиці, де настоятелем був його батько, отець Уар. Різні шляхи до священства пройшли батько та син. Отець Уар (в миру Едуард Перетятько) народився в Торецьку Донецької області, закінчив школу міліції, працював в органах внутрішніх справ. І вже в достатньо зрілому віці докорінно змінив своє життя — звільнився і поїхав до Богоявленського собору Київського патріархату в підмосковний Ногінськ. Вступив до духовного училища, був висвячений в диякони, потім — у священики.
Все складалося добре, поки в 1997 році на відреставрований українськими служителями храм не спокусився патріархат Московський. Якось вночі приїхали озброєні люди, захопили собор, а всіх, хто там був, викинули на вулицю разом з малими дітьми.
«Добре, що місцеві жителі, парафіяни, дали притулок у своїх будинках, поки ми не поїхали», — розповідав згодом отець.
Після повернення в Україну його направили до Дніпропетровської єпархії. Згодом отець Уар написав на ім’я патріарха Філарета прохання, щоб той благословив його повернутися до рідної Донеччини. Так він і опинився разом з родиною у Маріуполі, на батьківщині дружини — матінки Марини.
У місті, де на духовній ниві майже неподільно царював Московський патріархат, священик Київського не мав нічого іншого, як проводити служби в підвальній кімнаті приміщення клубу афганців. Згодом єпархія придбала в Приморському районі занедбану, напівзруйновану будівлю. За допомогою добрих людей зробили в ній ремонт, облаштували маленьку церкву, де і проводились служби, В 2005 році в будівлі почалась реконструкція, яка через нестачу коштів відбувалася повільно. Нижній храм, який діяв всі ці роки — Святителя Митрополита Петра Могили. На другому поверсі створювався верхній храм — собор Успіння Пресвятої Богородиці. На деякий час будівництво зупинили тільки в 2014 році, коли бойовики підконтрольного Росії угрупування «ДНР» захопили частину Маріуполя. Вони навіть приїздили в українську церкву лякати священиків. Але ті продовжували служити, як належить за церковним статутом.
«Часи були складні, люди, не знали чого очікувати, — згадував отець Уар. — Деякі казали: «Батюшка, я дім будую в Маріуполі. Бачу, церква споруджується, значить, все буде нормально».
У храмі Святителя Митрополита Петра Могили з ранку до вечора молились за те, щоб війна закінчилася і в Україні настав мир і порядок. Уповали на Бога та вірили, що Україна вистоїть, а згодом повернуться і території, що захопила Росія…
Син отця Уара Роман з дитинства був при церкві, допомагав служити при вівтарі. А ще навчався в художній школі і займався в танцювальному колективі. За щільний графік життя він вдячний своїм батькам: «Розвивали мене всебічно. Про те, що я син священика, усі знали ще з дитячого садочка і нормально до цього ставилися. Не було ні стьобу, ні жартів, ні знущань. Просто однолітки часто запитували мене про церкву та Бога. І я розповідав, що знав на той час. Сподіваюся, їм це допомогло».
Молодший Перетятько мріяв навчатися на архітектора, але глава сім’ї знайшов переконливі аргументи, щоб син закінчив Київську духовну семінарію.
«Під час навчання я познайомився з Анастасією — майбутньою матінкою-дружиною. Одружився і, закінчивши семінарію, став священиком», — додає він.
У отця Романа двоє дітей — син і донька. Як і батько, він був би радий, якби вже його син продовжив сімейну справу, але запевняє, що змушувати не стане.
Настоятель маріупольського храму Святителя Петра Могили. Фото надане героями публікації
І словами, і справами
Час йшов: церква ставала в Маріуполі все більш впливовою, збільшувалась кількість парафіян, патріотично налаштовані активісти прагнули розбудувати в її стінах український культурний центр. Забігаючи наперед, зазначимо, що з роками тут було створено українську бібліотеку, Школу бандури та живопису імені Василя Сліпака, освітні курси іноземних мов, постійну експозицію старовинних вишиванок та музичних інструментів. Стіни храму були прикрашені традиційним петриківським розписом, який внесли в Книгу рекордів України.
Але не менш важливим є й інше — з 2014 року церква стала активніша, в тому числі в спілкуванні з парафіянами, волонтерами, військовими. У Донецькій єпархії УПЦ КП був відділ соціального служіння, який опікувався верствами, що потребували допомоги — багатодітними родинами та притулками сімейного типу, переселенцям, біженцями, ветеранами. З 1998 року при маріупольському храмі працювала соціальна їдальня, в якій щодня готувались гарячі обіди для безхатьків та малозабезпечених. У цій справі була задіяна вся священицька родина: від бабусі — мами настоятеля до його доньки. А ще діяла організація «Еліос Україна» з центром в Києві, членом правління якої став отець Роман. Молодий активний панотець увійшов до Донецької обласної ради з питань протидії туберкульозу, ВІЛ, СНІДу. З лекціями про профілактику цих захворювань відвідував школи, виші, військові підрозділи. Щосерпня наставав час акції «Ранець доброти»: за допомогою вірян збирали для молодших школярів портфелі і вручали тим, хто не має змоги підготувати дітей до школи.
Церковна благодійність в чомусь схожа на волонтерство, може, тому ще з 2014 року, у священнослужителів Перетятько з волонтерами налагоджена тісна співпраця.
«Вони нас завжди знаходили. Завдяки соцмережам, приїжджаючи до Маріуполя, вже знали, до кого звертатися. Їм потрібні були довірені люди, які могли звести з військовими. Був випадок: п’ята ранку, всі сплять, і тут дзвонить телефон: “Ми приїхали, зустрічайте!”. То з-під Полтави священик з кумом приїхали на машині з причепом, повним домашніми варениками. Це був другий рік війни. Відвезли ми ці вареники хлопцям на передову, вони були задоволені».
З початку російської агресії на Донбасі обидва священики були ще й військовими капеланами, отець Уар — в Маріупольському загоні морської охорони, отець Роман — в Донецькому першому прикордонному загоні.
Хліб від маріупольського “Вулика” для мешканців звільнених сіл Черніговщини. Фото надане героями публікації
Встояли, допомагаючи іншим
За півтори доби до початку повномасштабної російського вторгнення в Маріуполі відбулась патріотична акцію з гаслом «Маріуполь – це Україна». Серед активістів, що зібралися ввечері 22 лютого, був і отець Роман. В повітрі все бриніло від тривоги та передчуття великої біди, про яку українців попереджали вже декілька місяців.
Вранці 24-го отець Роман прокинувся від звуків прильотів по території аеропорту. І почав робити те, що і тисячі мешканців: радитися з рідними, як діяти далі. Наступного вечора до священика зателефонували знайомі військові: «Вони сказали, що у нашої родини є 40 хвилин, щоб залишити місто, виїхати на одну добу. Бо є загроза висадки російського десанту, будуть шукати проукраїнських діячів. Ми зібралися за 20 хвилин і виїхали. Всі, хто в мене в машину влізли — дружина, двоє дітей, мати і сестра Марина».
Отець Уар разом зі своєю старенькою мамою поки залишився у місті. Вирішив, що деякий час побуде в Маріуполі, щоб підтримати паству і забезпечити роботу благодійної їдальні, яка діяла при храмі. Завдяки волонтерові Кирилу Долімбаєву, який 26 лютого за гроші благодійників придбав у супермаркеті «Дзеркальний» велику кількість продуктів, ця їдальня потім врятувала від голодної смерті багатьох маріупольців.
Шлях отця Романа з родиною лежав до Дніпра, де жили родичі.
«Доїхали до Нікольського, почали обминати селище по об’їзній і побачили згорілу військову техніку. Там повинен бути наш підрозділ ППО, мабуть, по ньому і відбулись прильоти. Вже стемніло, але ми побачили, що біля села Республіка на лівій стороні траси щось сильно горіло, а на правій стояло багато цивільних автомобілів. Групами по 6-10 машин люди чогось чекали. Мій внутрішній голос почав благати: швидше-швидше! І як тільки я обігнав колону, секунд за сорок ззаду пролунав дуже потужний вибух. Потім вже, коли моя кума десь за півтори місяці виїжджала тією дорогою, бачила багато спалених машин».
В перші дні у Дніпрі отець Роман з рідними не знали, що робити і на що можна спертися. Але достатньо швидко знайшли для себе опору в тому, що допомагали таким же біженцям пережити найважчі дні. Соціальне служіння під час війни почалося з малого — декілька пакетиків допомоги та порцій гарячої їжі. А згодом переросло в масштабний проєкт, який коротко стали називати «Вуликом» і до якого приєдналося близько 40 волонтерів, більшість яких самі є переселенцями. Шукали джерела фінансування та гуманітарної допомоги, фасували щодня сотні тонн, роздавали продуктові та інші набори, організували для людей медичну, психологічну та юридичну підтримку. А ще вислухували безліч важких історій, бо багатьом конче потрібно було поділитися тим, що болить і випалює душу.
«Добрий день. Я бомж! — Вітається літня жінка. — Мене вигнали з мого ж дому і забрали все. Хочеться спокійної старості, а не ходити і просити допомоги».
«Говоріть гучніше, я не чую, контузило… син лежить в лікарні, обгорів сильно. А чоловік мій в домі нашому загинув…», — це вже розповідає інша.
«… знімаю кімнату… була сім’я в мене. Дружина загинула в Лимані, я отримав поранення, без свідомості евакуювали в Дніпро, пролежав місяць в комі. Донька зникла безвісти… нічого тепер не маю… ні сім’ї, ні дому, ні надії…»
Отець Роман розповідав, що з тих, хто приходив по допомогу, зустрів і маріупольців, які мешкали поруч з храмом, де служили вони з батьком. Ті люди казали: «Тільки завдяки вашому храму ми вижили, бо у нас зовсім не було їжі». Я й сама добре пам’ятаю ту чергу до церкви голодних, брудних людей з тінню приреченості в очах. Біда тоді урівняла всіх, поруч стояли професійний бомж і пані в норковій шубці, бо їсти хотілося всім однаково.
Настоятель храму був до останнього з ними. І лише наприкінці березня, коли окупанти вже зайшли в Приморський район, погодився разом з волонтерами покинути Маріуполь. Власне авто прийшлось залишити, бо на ньому він розвозив їжу для військових і, ті попередили, що машина «дуже примелькалась». Попереду був важкий шлях до Запоріжжя, а на ньому більше 30 блокпостів. Священик зі своєю матушкою їхав відкрито, не маючи в запасі ніякої легенди, але його вид з зарослим та брудним обличчям у окупантів не викликав цікавості: ну їдуть старі дід з бабою, той що?
Дорога волонтерства: мокра від сліз, суха від болю та страждань
Актор та телеведучий з Маріуполя Андрій Бєдняков приїхав в гості до “Вулика”. Фото надане героями публікації
Прибувши до Дніпра, отець Уар на деякий час теж приєднався до діяльності «Вулика». Разом с Митрополитом Сергієм, сином та іншими волонтерами розвантажували гуманітарні набори. А в створеній при хабі капличці проводили богослужіння. В січні 2023-го отець Уар дивом залишився живим, коли привіз в село Іванопілля продукти та медикаменти. Ледве встиг внести в будинок гуманітарку, як почався обстріл РСЗО «Град», випалюючи геть все, зокрема, і в тому місці, де тільки що був священик… Зараз отець Уар з матінкою Мариною переїхав до Київщини, в одному з сіл якої служить в старовинному храмі Святих Йохима та Ганни.
А молода частина родини прийняла рішення до закінчення війни разом з однодумцями працювати в Дніпрі, перш за все підтримуючі підрозділи ЗСУ. В липні 2023 року отець Роман написав на своїй сторінці у Фейсбуку:
«Ми донатимо на Збройні Сили України, бо знаємо, що кожна гривня допомагає забезпечити нашим воїнам необхідне обладнання та підтримку. Ми допомагаємо переселенцям, бо розуміємо, що вони залишили все, що мали, і потребують нашої турботи. Кожен день проживаємо в праці, в пошуку можливостей, як зробити більше, як стати сильнішими, щоб протистояти цьому жорстокому випробуванню. Ми робимо це, щоб коли настане час зустрітися на тому світі з нашими полеглими героями, ми могли підняти голову високо, не відчуваючи сорому, і з повагою дивитись їм в очі. Разом і до кінця! Все буде Україна!»
В грудні він звернувся до своїх однодумців з такими словами:
«Шановні, несемось дорогою волонтерства. Терниста, важка, слизька, мокра від сліз, суха від болю та страждань. Ви всі найкращі, тож давайте доб‘ємо баночку Котикам на навчання) дійсно дуже треба».
Важко підрахувати, скільки за три роки було зібрано коштів, щоб придбати для військових безліч всього необхідного: від одягу до бронежилетів, від автівок до медикаментів, від смаколиків до сушилок для берців, від дронів до святкових пасок. У священнослужителів Донецької єпархії ПЦУ, які працюють в одній команді з «вуликом», є щось на кшталт девізу: «Купуємо для армії все, крім зброї». Бо для них зброя — це віра, слово, вміння переконати.
Щодо цивільного населення, волонтерський хаб допомагає не тільки переселенцям з Донеччини. В квітні 2022-го зібрали допомогу харків’янам — продукти, смаколики, памперси, дитяче харчування для малюків. В грудні після жорстокого обстрілу лікарні у Херсоні, відправили туди продукти та таблетки для дезінфекції води. На початку лютого 2023 року разом з команда соціального служіння Православної Церкви України (Eleos-Donetsk) повезли 1800 буханок хліба в населені пункти Чернігівщини, які були звільнені від окупантів.
Допомогли близько 700 сім’ям і це гріло серце, але те, що там побачили та почули, краяло його на шматки:
«Не передати словами руйнування та те, як знущались з людей… Вони місяць жили у підвалі школи, помирали від задухи та лежали поруч з живими, поки загарбники не дозволять поховати. На стінах підвалу — дитячі малюнки, прізвища людей, календар, де перекреслені дні окупації. Слів не вистачить описати, що ми бачили на власні очі. Сліз не вистачить, щоб оплакати тих, хто помирав в тяжких муках».
Отець Роман та Митрополит Донецький І Маріупольський Сергій (Горобцов). Фото надане героями публікації
Навіщо храм, якщо в ньому не буде людей?
Ворог робить своє — знищує, вбиває, катує, а українські священики з волонтерами своє — рятують, допомагають, надихають. За три роки волонтерським хабом «Доброго ранку, ми з Маріуполя» разом з відділом соціального служіння Донецької єпархії ПЦУ, завдяки підтримці благодійників та партнерів, була проведена титанічна робота з закупівель, логістики, розвантаження, зберігання, фасовки, роздачі та доставки близько мільйона гуманітарних наборів. Отець Роман з вдячністю розповідає про Митрополита Донецького і Маріупольського Сергія:
«Коли на початку березня 2022 року він виїхав з окупації, зразу ж долучився до нашого Вулику, як голова соціального служіння ПЦУ. Та ще, так би мовити, із “важкою артилерією”, бо завдяки його імені та впливовості було і є дуже багато допомоги».
А ще отець Роман згадав про цілу низку артистів, які під час війни активно займаються волонтерством. Про Святослава Вакарчука, який підтримав «Вулик» гуманітарною допомогою, про Андрія Бєднякова, який привозив продукти харчування, постіль та ковдри для переселенців, про Сергія Притулу, який до повномасштабного вторгнення гостював у маріупольському храмі і купляв меблі для бібліотеки української літератури. А потім вже в Дніпро його фонд передавав хабу для переселенців продукти, теплі ковдри та подушки, а для військових — каремати, спальні мішки та аптечки.
Отець Роман та Сергій Притула. Фото з особистого архіву
Волонтери «Вулика» турбуються не тільки про фізичний, а й про моральний стан своїх підопічних: підтримують добрим словом, долучають до участі в богослужіннях, запрошують до свят та кавування за донати. Старший по «Вулику» отець Роман ще й дбає про настрій своєї команди, мотивує та підбадьорює:
«Наші волонтери мають чорний пояс з фасування, сьомий день з розвантаження гуманітарних вантажів та ще й всі майстри спорту міжнародного класу по роздачі продуктових наборів. Наші ранки починаються однаково: розплющили оченятка, лупанули кави та мчимо завдавати добра по максимуму».
Між тим, дуже не просто зберігати позитив, коли ворог день за днем знищує країну, вбиває людей. Страждає від цього і Дніпро.
«Ракетні удари по мирних жителях – це чисте зло. Не вистачає слів, щоб описати емоції, коли бачимо загибель невинних людей, серед яких і маленькі діти», — сумує отець Роман.
Він дуже болісно реагує на страждання людей і збирає вражаючі історії, щоб згодом написати книжку й розповісти світу про злочини окупаційних військ.
На моє питання, чи зберігають українці в цей пекельний час віру в Бога, священик відповідає:
«Я різних людей зустрічаю, в тому числі й тих, хто не вірить. Але більшість вірить. Особливо ті, що виходять з полону, переживають дуже сильні обстріли, знаходиться деякий час на грані життя та смерті. Віра допомагає не зійти з розуму, вистояти, знайти сили, щоб жити далі».
Напередодні триріччя «Вулика», а ще й початку Великого посту, священики провели богослужіння в каплиці хаба, а потім разом з командою однодумців скромно відзначили важливу для всіх дату. Не час святкувати, — і на фронті, і в міжнародній обстановці дуже напружено. Значно поменшало волонтерів, війна затягнулася і люди шукають можливості влаштовувати подальше життя. А ще дуже поменшало вантажів з-за кордону. За інформацією отця Романа, Євросоюз планує в поточному році скоротити фінансування гуманітарної допомоги, в тому числі продуктової, на 90 %:
«Це рішення дивне і незрозуміле, бо виїхала майже вся Донеччина. Багато тих, хто потребує допомоги, а ресурсів дуже мало, щось треба з цим робити».
До повномасштабної війни мрією молодого священика було побудувати новий храм. Зараз, вже з досвіду трьох років повномасштабної війни, він каже, що збудувати чи відбудувати будівлю — не проблема, а ось загиблих, на жаль, повернути неможливо:«А якщо не буде людей, то кому потрібен той храм?» Тепер панотець мріє про Перемогу та мир, а ще хоче «тихого, спокійного життя без тривог та обстрілів, повернутись на берег моря і, як колись, знову пити там каву».
