Євген Смірнов. Фото з родинного архіву
Маріупольчанка Ірина Смирнова має трьох дітей. Один з них — боєць полку «Азов», захисник Маріуполя, Євген. Хлопець має тяжке поранення, пересувається на милицях, але досі знаходиться у російському полоні. Жінка бореться за свого сина та не втрачає надію.
З дитинства у спорті
Євген Смірнов, позивний «Джексон», народився у 1999 році. Хлопець виріс в Лівобережному районі. Навчався в 41 школі. З дитинства займався різними видами спорту. Навіть наявність хвороб серця не змусила хлопця кинути спорт. З тейквондо, боксу та футболу він перейшов у важку атлетику, але приховував це захоплення від батьків, щоб вони не хвилювалися. Вони дізналися про це, тільки коли Євген став брати перші місця на змаганнях, виступаючи від клубу «Богатир».
Євген Смирнов. Фото з родинного архіву
Євген завжди був відповідальним старшим братом. Він водив молодшого Дмитра у басейн «Нептун» та займався з ним плаванням. Родина любила проводити затишні вечори за шахами або шашками. Євген рано опанував комп’ютер. У віці 9 років сам вже навчився встановлювати програми та програмувати на базовому рівні.
Патріотичне рішення
«Ми не знали про його рішення йти служили у «Азов», — каже мама Євгена, Ірина Смірнова.
Попри важку травму (Євген випадково розрізав собі ногу бензопилою) маріуполець успішно пройшов вступний вишкіл та підписав контракт з «Азовом» у 2021 році.
«Він з дитинства приймав самостійні рішення. Твердо сказав: «Не підтримаєте мене — зовсім не будете знати де я знаходжусь», — розповідає Ірина.
«Джексон» заступав у наряди на базі та виконував роботу на полігоні. В зону ООС виїздів не було. З батьками бачився на вихідних.
«Він попереджав мене»
З 21 лютого 2022 року «Джексон» мав піти у відпустку. Але напруга вже на фронті вже відчувалась дуже чітко, тому його не відпустили. Ірина моніторила тривожні новини про накопичення російської техніки біля кордонів України, чула, що обстрілів стає більше. Адже сім’я жила на мікрорайоні «Східний» в Лівобережному районі, дуже близько до війни. Адже ще з 2014 року фронт знаходився лише у 12 км від району. У її пам’яті були свіжі спогади коли на початку 2015 року росіяни обстріляли мирні квартали з «Градів», вбивши 31 цивільну людину.
«Женя став попереджати мене, щоб я приготувала документи та валізу з першими необхідними речами та була готова евакуювати молодшу доньку Соню. Але я просто не хотіла вірити», — пригадує маріупольчанка.
Останню смс від Євгена мати отримала 26 лютого 2022. Він писав, щоб родина мала записи ковдр, питної води, ліків та залишилася у сховищі. «Азовець» був впевнений, що ворога вдасться зупинити та через два тижні місто знов буде жити мирним життям.
Далі зв’язок зник зовсім. Підтримувати його вдавалось тільки з родичами, які жили у РФ. Від життя у підвалах стан здоров’я інших дітей Ірини стан погіршуватися та вони вирішили виїжджати.
Вільний шлях був через окуповане Хомутово, що у Новоазовському районі. Батьки Євгена дуже хвилювалися, що росіяни дізнаються, що їх син — «азовець», але на блокпостах розповідали легенду ніби від співробітника заводу «Азовсталь» та зник у перший день повномасштабної війни.
Все ж таки маріупольців пропустили та їм вдалось виїхати з зони бойових дій.
7 квітня Ірина Смірнова з чоловіком була у Таганрозі. Там через сестру дізналася, що Євген поранений та знаходиться в оточеному комбінаті.
Жінка зізнається, що в неї «просто зірвало дах». Вона була згодна зробити що завгодно, щоб повернутися у Маріуполь та забрати сина з того пекла. Тому, всупереч всім перешкодам та попри небезпеку, батьки повернулися у місто. Як місцеві жителі, які знали всі стежки, намагалися ближче підійти до заводу, але російські військові забороняли, казали що тут ідуть бої та є позиції снайперів. Мати та батько Євгена декілька разів намагались пройти на «Азовсталь» який вже був у повному оточенні, але їх постійно розвертали назад.
Батьки були у розпачі. Лише пізніше їм стало відомо, що гарнізон Маріуполя отримав наказ виходити із заводу в полон, хоча українське військово-політичне керівництво називало це «евакуацією». Подальший обмін гарантували ООН та Міжнародний комітет Червоного Хреста. Ірина розказує як 16 травня бачила автобуси з військовополоненими захисниками міста та бігла за колоною, сподіваючись хоч на секунду побачити сина у вікно.
Євген Смірнов. Скрін відео Слідкома РФ
Боротьба за сина
Виїхати з Маріуполя Смірнови змогли тільки влітку. Знов вибиралися через РФ. Цього разу на кордоні у Ірини виникли проблеми.
«Який-то, мабуть, ФСБ у цивільному став питатися у мене «Де твій син?» Я відповіла: «А як ти думаєш? Він захищає свою державу та свій дім», — говорить Ірина.
Росіянин став погрожувати їй, кричати, розпитувати чи може Євген передав матері якісь військові дані, але нічого випитати йому не вдалося та батьків пропустили.
Зараз Смірнови живуть у Німеччині. Тут нема змоги ходити на мітинги присвячені звільненню захисників України. Ірина комунікує з представниками української влади щодо питань військовополонених та не дуже задоволена їх роботою. Перше підтвердження, що Євген у полоні Ірина отримала лише 2023 році. Також вона говорить, що Червоний Хрест не фіксував першу партію, яка виходила з «Азовсталі», а Джексон був саме у ній. Вона контактує з координаційним штабом, а брат Євгена, Дмитро, моніторить особистий електронний кабінет, де оновлюються дані.
Ірина з дітьми на відпочинку. Фото з родинного архіву
Жінка каже, що родичі полонених дізнаються інформацію оперативніше та точніше ніж офіційні структури та надають її їм, а не навпаки. Наприклад, їй кажуть у координаційному штабі, що Євген досі у колонії №33, що у Кіровську, але звільнені побратими впевнені, що його разом з деякими іншими «азовцями» вивезли кудись у Росію ще 15 грудня 2024 року.
«Звичайно, я рада за всіх батьків, які дочекалися своїх дітей. Всі говорять, що РФ не хоче міняти полонених, але я думаю, що наша сторона теж робить не все можливе», — говорить у відчаї Ірина.
Вона зізнається, що втомилась три роки отримувати сухі офіційні відповіді та і те не кожного разу.
«Збираю інформацію по краплинках. Від того що постійно пишу – нічого не відбувається. Не знаю куди піти та ще що зробити. Просто сподіваюсь, що у наступному обміні буде мій син. Батькам потрібні діти, а дітям — батьки», — говорить Ірина.
Автор: Олександр Гудилін
