“Азовець” Дмитро Тищенко із побратимами.
28-29 липня — річниця теракту в Оленівці, де загинули українські військовополонені. У ніч з 28 на 29 липня 2022 року, на території колишньої Волноваської виправної колонії № 120, в окупованій Оленівці, стався вибух у бараку, де утримували захисників Маріуполя, що вийшли в полон з «Азовсталі». Загинуло щонайменше 53 полонених, близько 130 було поранено. Але були ті хто вижив, та свідчить у справах про злочин РФ.
Молодий воїн, Дмитро Тіщенко, обманув смерть безліч разів. Він вижив у пеклі боїв у Маріуполі, був важко поранений після вибуху в Оленівці та пережив катування в російських тюрмах.
“Азовець” Дмитро Тищенко. Фото з особистого архіву.
Молодий орел
«Як молодий орел, я свідомо прийшов в «Азов» в 18 років», — з усмішкою розпочинає розповідь про себе Дмитро Тіщенко, позивний «Веб».
Хлопець родом в Дніпропетровської області та один з тих, кого попри його молодий вік, можна назвати професійним військовим.
«Я подумав, що якщо я залишусь вчитися у своїй звичайній школі 10 та 11 клас, я просто повішусь від нудьги на випускному. Тому, попри все, після 9 класу я поступив в Київський військовий ліцей, щоби продовжувати сімейну традицію. Мій дядько приймав участь у конфлікті у Нагорному Карабаху на стороні Вірменії», — розповідає Дмитро.
Після закінчення ліцею була можливість йти вчитися далі на офіцера, однак Дмитро обрав інший шлях.
«Прийти молодим лейтенантом у бойову бригаду та нічого не знати та не вміти — це не моє. Тому я обрав “Азов”, де реально здобуду досвід. Тому в 2020 році я підписав контракт з полком та пройшов КМБ(курс молодого бійця — прим.ред.)», — розповідає він.
Дмитро Тищенко у військовій формі. Фото з особистого архіву.
Так почалась буденне життя військовослужбовця: тренування, полігони, наряди. У цій своєрідній рутині Дмитро почував себе максимально комфортно та готувався до повномасштабної війни з Росією.
«Ми розуміли що ось-ось щось почнеться. Лунали тези евакуювати рідних подалі з Маріуполя та чистити зброю. Отже, з 22.02.2022 р. я виконував бойові завдання та був вже поза межами гарнізону», — каже Веб.
«Росіянин переплутав мене зі своїм… Земля йому скловатою»
Дмитро увійшов у протитанковий розрахунок та утримував позиції у Центральному районі міста.
«Тоді ми ще не зрозуміли, що дехто провалив наш фланг. Окупанти зайшли у шпиталь, що організувався на базі Обласної лікарні та вбили або взяли у полон наших хлопців. Потім ДРГ росіян стали підходили впритул до наших позицій», — згадує «азовець».
Якось зранку троє людей з групи Веба пішли у патруль, але потрапили у засідку. Всі загинули.
«Ми забирали тіла побратимів. Вони були розстріляні в фарш зі спини. Встиг зреагувати на “контакт” лише один з них, але кулі швидше», — каже Дмитро.
У той же день позиції оборонців Маріуполя росіяни штурмували за допомогою БТР та танків. Ворожа техніка випалювала будинки один за одним. Доводилось відходити, бої велись у під’їздах, але за кожний метр української землі окупанти платили кров’ю.
«Був такий випадок. Я прикривав групу та відходив останній. Несподівано на мене вийшов росіянин. Переплутав зі своїм. Він пожалкував про це. Земля йому стекловатою», — говорить Дмитро.
Якось довелось швидко змінювати позицію. У домі вибивали стіну, щоб безпечно вийти з будинку. Під час такого переходу Веб отримав поранення.
«Біг з рюкзаком та гранатометом за спиною. По нас гатили з вікон. Прилетіло у ногу. Як я на прямій нозі перестрибнув через паркан — не уявляю, але дякую росіянським інструкторам, що так криво їх навчили стріляти», — шуткує Веб.
Пораненого його відвезли у шпиталь у Кальміуському районі. Але після того, як бомбардувальник знищив хірургічний корпус, Веба направили на завод «Азовсталь». Поранення швидко загоїлося, тому він допомагав медикам, а після знов став у стрій.
Всю ніч прикидався мертвим
До самого виходу у так званий «почесний полон» Веб виконував бойові завдання на комбінаті «Азовсталь».Росіяни наступали не рахуючись з втратами. Зона, яка вчора була безпечною — на другий день ставала вже місцем прямого контакту. У травні Веб з побратимами потрапив у засідку.
«Кулеметник дав по нам чергу та скосив одного хлопця. Він помер на місці, а я впав на рівнесенькій землі та почав вдавати з себе мертвого також», — говорить військовослужбовець.
Лежати на холодної землі декілька годин не міняючи позу стало нестерпно. Веб непомітно включив рацію та повідомив, що він живий та навіть не поранений. Він дав орієнтири побратимам свого місця знаходження та почав плавно повзти до укриття. Ворожий кулеметник помітив це та зробив ще серію пострілів.
«Він точно подумав що попав. Одна куля вдарила біля голови, а друга – між ногами. Ще трошки – і було б взагалі ай-ай-ай. У рацію я почув: «Все. Веб — «200», але знов повідомив, що ні та зараз наберуся сил та прибіжу», — каже Дмитро.
Полежавши ще на землі другу половину ночі та остаточно ввівши ворога в оману, Веб зненацька спохватився на ноги та побіг. Впавши по дорозі декілька разів, дістався безпечного місця, за занирнув у вікно одноповерхової будівлі, впавши у гору використаних сухпаїв.
«Після цього мене трохи «поплавило» — зізнається азовец», але він не відмовився вести оборону та не відсиджувався у бункері.
Барак «200»
20 травня 2022 року Веб вийшов за наказом з оточеного комбінату «Азовсталь» у полон, знищивши напередодні свою зброю. Стан здоров’я на той час був вже набагато гірше норми. Він ослаб через діарею, бо єдина доступна вода яку він вживав на позиції — це злита з труб.
«На Оленівку нас привезли на автобусах. Виходили по 10 людей, де нам влаштовували обшук. Ці шакали забрали у мене все, навіть вологи серветки та вівсяні пластівці, а ще порізали шнурки», — каже боєць.
Дмитро Тищенко у полоні. Фото з особистого архіву.
Військовополонених заселили у напіврозбиті бараки, але місця не вистачало всім. Тому Дмитро спав на вулиці.25 травня прийшов список більше ніж з 200 людей, у якому було прізвище Дмитра. Пролунав наказ збирати речі та готуватися до переселення.
«Вже тоді, я зрозумів що це — щось не добре. Справа пахне керосином. Нас відвели на промислову зону колонії, де стояв у куті окремий барак зі слідами свіжого, але не доробленого ремонту. Вікна були маленькі та під самим дахом. Нари — впритул одні до одних. Охороняв спецназ у чорній формі», — пригадує Веб.
Також хлопця насторожило те, що після 22:00 всім стали забороняти виходити на вулицю, хоча до цього такого не було.Обравши собі місце неподалік від виходу, Дмитро став намагатися налагоджувати побут на новому місці, але почуття занепокоєння не покидало. Перша ніч пройшла спокійно. Трагедія трапилась вночі 28 липня.
«Було день 22:30. Я лежав та намагався заснути. Сон не приходив. Було душно та тривожно. Десь неподалік працював російський «Град». Потім я почув один слабкий вибух. Дехто навіть не прокинувся, але я подумав, що непогано було б вдягтись та взутися. Яскравий спалах осліпив очі. Посипались вікна та я почув як стогнуть та кричать хлопці», — говорить Веб.
Вибухова хвиля відкинула його на бік. Від удару головою Дмитро втратив свідомість. Коли прийшов у себе, побачив, як палають стіни та з руки тече щось тепле. Зажавши рану долонею, Дмитро почав бігти на вулицю по гострому камінню. Падав, втрачав свідомість, але намагався як можна далі опинитися від барака.
«У повітрі стояв запах паленої людської плоті. Таке не забудеться ніколи. Хлопці благали про допомогу, але нікого зі співробітників колонії, які до цього охороняли нас постійно як по периметру так і на вежах — поряд не було», — пригадує він.
Дмитро використав футболку друга як турнікет. Кров зупинилась, але він усвідомив, що має поранення грудної клітини.
«Почалось “собаче дихання”, запаморочення. Я зрозумів, що у мене відкритий пневмоторакс», — каже він.
Нарешті з’явилась охорона та замість того, щоб як мінімум надати перев’язувальні матеріали, почала стріляти у повітря та вимагати тиші. Ранені військовополонені стікали кров’ю на землі. Дмитро бачив людей скалічених зі споротими животами та відірваними шелепами, але нічого не міг вдіяти, бо сам ледь тримався на ногах. Лише через декілька годин адміністрація дозволила іншим полоненим медикам допомогами постраждалим.
«Мені дали спальний мішок, у якому нещодавно помер хлопець. У його крові мені стало тепло і комфортно. Міг, звичайно, відхопити якогось гепатиту, але тоді було байдуже», — каже Веб.
За його словами евакуація поранених почалась тільки на світанку та представники колонії максимально затримували її, створивши черги та будуючи колону з авто. Важко поранених везли тентованими «Уралами», тому доїхали не всі.
Лікарні та тюрми «молодої республіки»
Дмитра відвезли спочатку у 14, а потім у 15 лікарню у місті Донецьк.
«Розташували нас на підлозі. Було не так образливо, бо їх солдат лікували так само. Одразу почали “вливати у вуха” типу: «Це ж ваші по вам вдарили», — каже Дмитро.
Почувався та виглядав він погано, але розумів, що є товариші зі значно гіршими пораненнями. Одного разу температура піднялася до 40 градусів та його відкачали антибіотиками та вітамінами.
«Стан був плаваючий. З рани лив маслянистий гний. Я зрадів, коли зміг сам ходити у туалет, бо на “качку” було соромно. А ще я почав зустрічати побратимів у лікарні, які дивувались, що я взагалі живий. Виявилось, що після вибуху у мене була клінічна смерть, та мене записали як “200”. Свідомість просто викреслила цей момент. Бідна моя родина, перший список на Україну загиблих був з моїм прізвищем», — каже він
З лікарні №15 хтось поїхав на обмін, а Дмитро — у ДІЗО колонії, що у місті Горлівка. Там уперше він дізнався, що таке «прийомка». 9 грудня 2022 року полонених привезли у колонію.
«Коли ти сидиш зі зв’язаними руками та очима, та чуєш звуки побоїв — мозок малює страшні картини. Стало ясно, що “лафа скінчилась”. Мене викинули з авто, на перші удари я почав отримувати ще у польоті», — говорить Веб.
На «прийомці» Дмитру зломами ребра та до гематом відбили ноги. На ДІЗО змусили йти навпочіпки. Після вогняної води у бані побили пляшкою по голові.
«У камері підлога була холодна, а ми — в одних простирадлах. Трусило як собаку. 10 днів т.з. “карантину” нас били кожен день, а потім трошки менше», — говорить Дмитро.
У камері заборонялось сідати на лавку, видача та здача постільної білизни супроводжувалась стусанами.
«Через стіну ми спілкувались з сусідами. Питали, коли припиняться побої. Нам відповіли, що коли заїдуть нові полонені. Я нікому не бажаю опинятися у такому положенні, але тоді були думки: “Хоч би це сталося швидше”», — каже Дмитро.
Гематоми на відбитих ногах почали гноїтися та одного разу лопнули так, що полилась сукровиця. У камері стало нестримно дихати. Перемотати можна було тільки туалетним папером та одного разу Веб просто не зміг вийти з камери на перевірку.
«Цікаво те, що інспектор, який казав що нас би особисто допитував та катував, як тільки побачив мою ногу — побіг блювати. Як би він втілював свої мрії, якщо такий слабенький? Але інший інспектор сказав, що мене “не прийняла православна земля” та “на холодець піде”», — сміється Дмитро.
Згодом Веб опинився на санчастині, де отримував посильну допомогу та перев’язки. Ці 5 місяців були самими легкими у полоні, але потім все стало на стару колію.
Дмитро знов опинився у ДІЗО. Як тільки побут більш-меньш налагодився та умови утримування стали м’якіші, частину військовополонених етапували до Донецького СІЗО. То сталося 4 жовтня 2023 року.
«Це був одночасно день народження моєї колишньої, друга, подруги та день сил ССО Російської Федерації. У той день мені знов набили ноги та сідниці до кольору космічного простору», — каже Дмитро.
Умови побуту там були жахливі, але відношення ставало лояльне. Але РФ робить так, щоби полонені не затримувалися довго в одних місцях. Тому 15 травня 2023 року Дмитра та інших перевезли у Кіровську колонію.
«Лежачи на плацу нас побили едектрошокером, а потім назвали “громадяни військовополонені” та пообіцяли нормальне ставлення. Так воно і було, але тільки не у ДІЗО. Там змусили збрити брови, стояти обличчям до стіни цілий день, били на кожній перевірці. Одним словом, треба було “кріпанутися” перед переселенням на барак», — каже Веб.
Дмитро перебував на бараці №7. Коли була нагода, погоджувався на роботу з укладання асфальту, читав книжки та дивися фільми.
«Показували проросійські пропагандистки фільми, радянські теж, але інколи американські. Наприклад, тільки там я подивився всі частини “Джона Віка”», — говорить він.
Жаліється Веб тільки на деяких завгоспів, які працювали на адміністрацію та ускладнювали життя іншим бранцям.
Зимою Дмитра вивезли у далекий Пермський край. Військовополонені три доби їхали у «зечці», а потім потягом. Урал зустрів українців суровим кліматом та не менш суровим режимом.
«Цікаво, що «прийомки» майже не було. Так, чисто на “хід ноги” дали пару разів і все… Але режим утримування — це, звичайно, пекло», — каже Веб.
У камерах треба було стояти 16 годин у рядок та слухати пісні Газманова. Засинати у холоді через протяги було майже неможливо. Піти в туалет та попити води можна було тільки після команди жінки, що постійно слідкувала через відеокамеру. Інколи били залізним ключем по руках через віконце у дверях, а серйозні побиття були за вигадані, чи реальні порушення режиму.
«Я навчився спати стоячи, як кінь та на зарядці бігти на місці по 30 хвилин. Також бісили російські зеки, які роздавали нам їжу. Деякі спеціально кидали хліб на підлогу та наливали по декілька краплин замість нормальної порції», — пригадує Дмитро.
Час проходив одноманітно, але несподівано пролунала довгоочікувана команда збиратися на обмін.
Дмитро Тищенко у мирному житті. Фото з особистого архіву.
Дві різні країни
Більше ніж три роки полону не пройшли безслідно для Дмитра. Травматичний досвід завжди має другу сторону — залізна стійкість та титанова незламність. За посмішкою та ясними очима молодика ховається мудрість та ідеї, за які він страждав без жалю та сумнівів.
«Що я зрозумів? Якби вернутися у часі, я б знов вступив у «Азов», як у свої 18 років. Зрозумів, що не треба прив’язуватися до матеріального світу. Це все химерне. Також побачив, всі “добросусідські” наміри РФ щодо нас та нашої незалежності», — каже Веб.
Хлопець помічає, що на диво став більш відкритий у спілкуванні та зникли деякі страхи та внутрішні бар’єри. Натомість він став гостріше реагувати на російську мову та музику, хоча сам з народження говорив російською.
«На реабілітації був у нас пікнік. Водій вирішив послухати якусь руську попсу. Йому зробили зауваження, а він став казати, що він — “меломан”, тому все одно яка музика: українська, російська, грузинська… Я відповів, що під такі пісні забивають наших людей у тюрмах і він якось став трошки сумний. Взагалі дивно, що частина людей нічого не зрозуміла про Росію, ні упродовж 300 років та навіть 11 років війни. Таке відчуття, що тут у нас дві різні країни», — каже Веб.
Наразі Дмитро каже, що не хоче говорити про свої точні плани.
«Я просто хочу жити та насолоджуватися життям», — каже він.
Дмитро Тищенко у мирному житті.
