Фото надані героєм публікації
Боєць Національної гвардії України Сергій Миронічев отримав важке поранення у Маріуполі та вижив у полоні.
«Я завжди був пацифістом, проти зброї та всякого насильства. Нікуди не лізти туди, де небезпечно», — так говорить про себе Сергій Миронічев. Що змінилося у переконаннях маріупольця після того, як він боронив своє місто під час російської навали та у полоні Сергій розповів «Новинам Донбасу».
Спортсмен з дитинства і молодого батька
Сергій Миронічев народився в 1989 році, жив у Приморському районі Маріуполя.
«Я ріс, як всі діти 90-их. Цікавився спортом та музикою. В 11 років прийшов з хлопцями на секцію легкої атлетики в “Портовик”. Секції футболу для мого року народження не було, а на легкоатлетиці грали на перервах. Вийшло так, що я єдиний, хто залишився тренуватися там довго», — говорить Сергій.
Фото надані героєм публікації
Фото надані героєм публікації
Фото надані героєм публікації
Після закінчення школи Сергій здобував освіту інженера-механіка в інституті. Навчання комбінував з роботою тренера по футболу у дитячо-юнацькому клубі. Вже на 3-ому курсі у нього народився перший син.
«Були такі дивні почуття. З іншого боку ти вже такий дорослий, а з другого — хочеться гуляти. Були специфічні проблеми. Це я розумію вже тільки зараз, з висоти років», — розповідає він.
Сергій звільнився з роботи тренера та став прибиральником у Палаці піонерів. Стипендія від університету, спортивна стипендія та мінімальна зарплатня. Це в сумі складало бюджет молодої родини.
Фото надані героєм публікації
Фото надані героєм публікації
Після випуску Сергій влаштувався в Торговий порт у підрядну фірму. Однак з 2014 року почалися негаразди з роботою порту.
«У мене дитина. Без роботи сидіти я не міг. Тому пішов слюсарем у «Азовсталь», ремонтував доменні печі та всякі агрегати… Бруд, шум, на початку було дуже важко. А потім адаптуєшся», — говорить маріуполець. Під час роботи приділяв багато часу спортивним змаганням.
В 2016 році у Сергія народився другий син. Зарплати стало не вистачати, тому він розпочав пошуки іншої роботи.
Фото надані героєм публікації
Фото надані героєм публікації
Фото надані героєм публікації
Фото надані героєм публікації
Фото надані героєм публікації
Фото надані героєм публікації
Пацифіст у Національній гвардії
Знайомий з СБУ порекомендував Сергію піти служити у маріупольську частину Національної гвардії. На одну вакансію він не підійшов, але йому запропонували займатися охороною судових приміщень. Більш вільний графік та вища зарплатня привабила Сергія. Так, в 28 років, він познайомився з армією та її життям.
«До цього часу я вважав себе ярим пацифістом. Був проти всякої зброї та вважав, що все можна вирішити словами», — каже він.
Життя склалося так, що відносини з дружиною почали псуватися. Сергій почав жити окремо. Щоб відволіктися від сумних думок він погодився поїхати на сержантські курси у Золочів, де ще ближче познайомився зі службою та зі здивуванням зрозумів, що йому це все подобається.
Після навчання Сергій повернувся до Маріуполя.
«Поживши без дітей я зрозумів, що не можу без них. Прийняв рішення відсудити їх. Все вийшло. На службі пішли на зустріч та звільнили мене від частини нарядів, дали більш бюрократичну роботу», — говорить Сергій.
У 2019 році Сергій зустрів нове кохання. Пара почала жити разом, та у 2021 році у них з’явилась донька.
Обдурив самого себе
«Моя позиція може багато кому не сподобатися. Я вже казав, що я взагалі був пацифістом до 28 років. У полоні я багато думав про те, чого я тут? Тому що я ошукав сам себе. Думав, що піду в армію, але не полізу на рожен. Я не воїн. Пішов за грошима, займався бюрократичною роботою та мав добру фізичну форму. Тому і тримався на високому рівні в частині», — говорить Сергій.
Перший день повномасштабного вторгнення він пригадує так: Тривожна валіза була складена та дозвіл на вивіз дружиною дитини без нього вже написана.
«Але в іншому я поставився якось легковажно. Але в 4 ранку 24 лютого черговий по роті зателефонував та наказав з’явитися в частину. Дружина дуже переживала. Я сказав, що це все маячня. Що ми просто посидимо в частині та я ж такий, що ніколи не піду ризикувати», — каже маріуполець.
Сергій розповідає, що в частині розпочалась метушня. Перші патрульні взводи поїхали зустрічати ворога в Старому Криму та Кам’янську, що на північному сході міста. Інші займались охороною периметра.
Пощастило, що дружина Сергія з донькою виїхала з Маріуполя в перший день, а колишня дружина також вивезла синів на територію Німеччини, але трохи пізніше.
«Що я відчував 24 лютого 2022 року? Я чув вибухи. Але я чув їх і у 2014 році. До того, як вороги не увійшли у Маріуполь було більш-менш нормально. 26 лютого ми виїхали у «Азовсталь», несли службу там та виїжджали у місто, займати оборону», – говорить Сергій.
«Скальп звисав із черепа»
З 8 березня Сергій Миронічев почав теж виходити на позиції. На 5 днів він виїхав у кафе «Наш куточок», що на Лівому березі, яке стало позицією «Медуза». Росіяни на той час перебували у селище Виноградне. Бої ставали все жорстокішими. Вороги випалювали квартали за допомогою техніки та штурмували українських оборонців.
Фото надані героєм публікації
Фото надані героєм публікації
Сергій каже, що спочатку все виходило дуже добре. БМП відпрацьовувала по окупантах, була протитанкова зброя та протиповітряні засоби. Але згодом залишилось розраховувати лише на свої сили.
26 травня Сергій отримав наказ змінити позицію та відійти на «Гараж», що були ближче до комбінату «Азовсталь». Але там не було де закріпитися тому було прийнято рішення залишатися на «Нашому куточку».
«Тоді було дуже “гаряче”. Літак кружляв над нами весь день. Вони постійно наступали та влаштовували мінометні обстріли. Двох наших хлопців ми евакуювали, один з них загинув… А потім я нічого не пам’ятаю. Пам’ятаю, що лежу на землі та крізь вії бачу світло та чую, що хлопці по рації кажуть, що у нас 200-ті та важкі 300-ті», — говорить боєць НГУ.
Фото надані героєм публікації
Сергій розумів, що тяжко поранений, але всередині було відчуття радості.
«Я був радий, що можу жити ще пару хвилин та життя проноситься перед очима. Я думав, що не шкода загинути, бо все було у мене добре, все було чудово, та була віра в те, що це не кінець, а щось далі буде цікаве. Цікаво, заглянути за ширму того, що там буде далі», — пригадує він.
Сергія евакуювали на завод «Азовсталь» та зробили декілька операцій у польових умовах. Відірваний скальп звисав з черепа, діставали уламки з тіла та лікували опіки. До самого виходу у полон Сергій був на заводі та ніс службу в міру того як дозволяв його стан здоров’я.
«Ви сирої землі хочете?»
З 10 травня 2022 року вже почались розмови про те, що є єдиний вихід зберегти життя захисникам Маріуполя — це здатися у полон. 16 травня Сергій отримав наказ на вихід. Спочатку він виносив неходячих побратимів, а потім, як людина з пораненням, вийшов сам у перших партіях.
«Саджали в звичайні автобуси з Ботайська та Ростова. Дагестанці були за конвоїрів. Лякали, що нас «пустять в расход». Так світило сонце, а я прощався зі своїм містом. Дивився на церкву Савчука, багатоповерхівки Пентогону, на проспект Ілліча та стадіон. Я розумів, що більше сюди не повернусь…», — говорить він.
Першим місцем перебування у полоні Сергія була Оленівська колонія. На «прийомці» нікого не били, але вже тоді дали зрозуміти, що ставлення буде далеким від норм Женевських конвенцій.
«У мене була мочалка у вигляді сітки, на яку хамсу ловлять. При обшуку мене спитали, чи я зібрався на рибалку. Я відповів що ні та посміхнувся. “Чого либишся?”, — відповів мені вертухай та я зрозумів, що розслаблятися тут не потрібно», — говорить Сергій.
Почалися допити. Спати довелось у холодному бараці на металевих сітках без матраців. Спочатку дали їсти по чверті хліба, що здалось неабияким щастям. Але згодом харчів ставало все менше і менше.
«На бараках нікого не били, можна було спати скільки завгодно. Можна було навіть займатися спортом. Було погано з їжею та водою. Великі перерви між прийомами їжі. У порівнянні з тим, що було далі — це “лайт режим”», — пригадує Сергій. Маріуполець каже, що дехто зміг пронести навіть телефон, тому деякий час був зв’язок з Україною.
«Находились “підприємці”, які продавали свій телефон за їжу. Були свої тарифи. Без спілкування з рідними — тяжче за все. Тому думаєш, що треба потерпіти цей голод, для того, щоб віддати хліб та пару хвилин поговорити з родиною», — каже Сергій.
В Оленівці маріуполець перебував до 1 серпня 2022 року. Потім його етапували у Горлівку, де у перший день страшно побили. Він говорить, що про горлівські знущання сказано вже багато, тому не хоче повторюватися. Там він пробув 1,5 року. Потім його відправили у Торез.
«Режим там щось середнє між Оленівкою та Горлівкою. Оптимальна “золота середина”. В принципі, непогано. Погано тільки те, що я попав у відділення, де був поганий завгосп. Я людина мирна, намагаюсь зрозуміти всіх людей та їх вчинки. Але дивлячись на нього у мене стискались кулаки та я мріяв опинитися з ним в одному автобусі на обміні, та уявляв, як буду безліч разів бити його у обличчя», — говорить Сергій. Завгосп підлабузнювався до адміністрації, співпрацював з окупантами, постійно шукав, кого можна відвести оперативникам на покарання. Одного разу побачив полонених, що сиділи на ліжках вдень та розказав про це спецназу. Хлопців забили так, що у одного стався інсульт.
Холодний та жорстокий Алтай
Перед тим як опинитися вдома, Сергію довелося побувати у СІЗО міста Бійськ, що на Алтаї. Туди його етапували 8 грудня 2024 року.
«Я зрозумів, що найважче тим, хто сидить у Росії. Відчув ще на собі. Їхати було 5 діб, а нам дали 3 сухпая. Цікаво, що конвоїри на поїзді опинились людяними, підгодовували нас та дозволили лягати», — говорить Сергій.
В перший день в Бійську Сергію вдягли мішок на голову, били палками, шокерами та травили собаками. І так кожного ранку. Військовополонені думали, що таке ставлення буде лише два перших тижні, але після Нового року ніяких змін не відбулось.
«Найстрашніше було потрапити на допит. Я був з хлопцями яких туди водили часто. Як тільки відкривались двері, всі впадали в ступір та починали заїкатися», — розповідає Сергій.
Полегшення настало у січні. На обмін з Бійська приїхали військовополонені з гематомами та поламаними кістками. Їх родичі вийшли на мітинги, та почали звертатися у міжнародні інстанції з вимогами припинити знущання. Тоді режим трохи послабшав.
«Приїхали перевірки. Сказали припинити кричати “Дякую!” за їжу, стояти зігнутими навпіл та навіть дали папір, щоб ми написали листи. Але як тільки перевіряючи поїхали, по селектору пролунало: “Все, козли, повертаємо все, як було”», — пригадує Сергій.
Маріуполець каже, що якось його перевели в іншу камеру. Опалення там було налаштовано так, що було +50. Всі ходили спітніли, не можна було відкривати вікна та знімати верхній одяг. На шкірі почали з’являтися виразки та нагноєння. Тюремні ліки не допомогли. У камері була душова кабіна, але користуватися нею було заборонено. На свій страх та ризик полонені приймали душ, щоб полегшити симптоматику, але одного разу це помітили та жорстоко побили.
«Всі камери вивели у коридор, довго били та кричали: “Ви сирої землі бажаєте?”».
Молитися, щоб обмін не зірвався
За три доби до обміну Сергія Миронічева відвели в іншу камеру. Там він побачив хлопців зі своєї частини. Стали водити на допити, давали заповнювати анкети та автобіографію. Тих, у кого порвані речі, переодягли у нові. Запитували, що кожен буде робити після обміну та стали наголошувати на тому, щоб поводили себе обережно, та випадково не вдарились.
«Тоді ми стали підозрювати, що буде обмін та почали молитися, щоб він не зірвався», — говорить Сергій. Далі все відбувалось за стандартною схемою: вихід з камери, поїздка до аеропорту, літак, Білорусь та довгоочікуваний кордон з Україною в Чернігівській області.
«Мені здалось, що я в Раю на землі. Все квітне. Я потрапив додому навесні, перед Великоднем, як мріяв всі ці роки. Потрібно вірити в чудо, без цього важко вижити», — розповідає маріуполець.
В Україні він опинився 19 квітня 2025 року. У полоні Сергій Миронічев пробув майже 3 роки.
На реабілітації був у Нових Санжарах, у Києві, у шпиталі МВС та у Трускавці. За цей час загоїлись переломи, дістали уламок з голови, що позбуло головних болей. За допомогою ударно-хвильової терапії лікували м’язи шиї та суглоби колін. Зараз Сергій лікує зуби.
Щоденні ритуали
Сергій Миронічев каже, що зараз взяв за правило робити пробіжку лісом кожного дня, та взагалі спортивні заняття стали його щоденним ритуалом. Відвідує ветеранські заходи, читає багато книжок та дивиться фільми. Також вечорами він спілкується відеозв’язком з дружиною та донькою, які живуть у Швеції. Тому зараз вчить нову для нього мову та планує переїхати за кордон. З військової служби чоловік вирішив звільнитися.
«Буду “якоритися” поряд з сім’єю. Ніде себе краще не почуваю, як поряд з ними. Рефлексую по всяким моментам…Працювати за кордоном буду фізично, я не проти роботи на свіжому повітрі. Схильностей до економіки та програмування у мене нема. Знаю, що у мене є точка куди можу повернутися. Можливо, угомонять старого лисого дядьку, та я зможу повернутися в Україну назавжди», — говорить він.
Сергій каже, що у нього є мрія приїхати до дружини у Європу на велосипеді, але вона вже не може чекати так довго. Тому планує реалізувати таку поїздку з донькою, коли вона трішки подорослішає.
Ставлення до Росії
Сергій розповідає, що попри все, його пацифізм нікуди не зник та він залишається таких же переконань як і раніше, але визнає, що є деякі питання які без зброї вирішити неможливо.
«Нема іншого вибору, щоб ця зараза у вигляді “руського міра” розповсюджувалась. Її можна зупинити тільки силою. Можливо, колись винайдуть інший спосіб», — говорить Сергій.
Маріуполець зізнається, що раніше дуже любив багато речей, які походили з РФ. Дивився передачу «Що? Де? Коли?», КВН, слухав російський ро та вболівав за російські спортивні команди. Але вся нинішня ситуація докорінно змінила його ставлення. Тепер навіть російська мова, якою він говорить сам, здається якоюсь чужою та бридкою.
«У мене відраза навіть до журналів з автомобілями, які приходили у посилках хлопцям у полон. Дивишся на фото, фоном є Росія, та здається що й авто на фото — якесь ганебне», — говорить він.
У камері в Бійську Сергій відчув на собі, як працює російська пропаганда. Полоненим вмикали новини та змушували слухати їх. Чоловік каже, що за відсутності альтернатив реально швидко починаєш думати так, як тобі каже навчений диктор. Теж саме відбуваються з усіма громадянами РФ.
«Цю зброю вони вдало використовують. Хотілось би врятувати росіян. Шкода, що немає такого приладу, як у кінострічці “Люди у чорному”, який знищує спогади», — говорить Сергій.
Маріуполець переконаний, що навіть якщо Україна поверне всі втрачені з 2014 року території, жити в одній країні з тими, хто працював на РФ та тим паче працював у тюрмах — буде нестерпно.
«Я розраховую, що у РФ з’явиться якесь підпілля яке скине Кремлівський режим. Хотілось би побачити це», — розповідає Сергій.
