Мирний час. Яхти біля причалу
Восени на офіційній сторінці в Телеграм Маріупольської міської ради з’явилась інформація про те, що окупаційна влада міста зібралась знищити яхт-клуб металургійного комбінату імені Ілліча та передати територію, яку він займає, так званому «МНС ДНР». Таким чином, яхт-клуб з більш ніж піввіковою історією припинить своє існування.
«Туди нікого не пускають, все згоріло та розкрадено»
Все знищено та пограбовано
Ще в 2018 році яхт-клуб ледь пережив зазіхання на своє існування. Тоді рішенням сесії Маріупольської міськради майно міського водно-спортивного комплексу (так перейменували яхт-клуб «Іллічівець») було передано до державної власності, а будівля і три елінги (гаражі для ремонту і зберігання суден) — на баланс Аварійно-рятувального загону спеціального призначення Головного управління ГСУ з надзвичайних ситуацій. З того часу яхтсмени, як могли, трималися за ділянку землі і води, яку пам’ятають багато поколінь маріупольських «морських вовків».
Ніхто не очікував біди і у грудні 2021 року яхтсмени поблажливо обговорювали падіння від «великого вітрового навантаження» головної маріупольської ялинки. У січні 2022-го піднімали келихи за успіх чергової «безнадійної справи». У лютому розглядали запрошення на травневу регату в Дніпрі та на липневий Чемпіонат України в Миколаєві, з іронією коментували намір побудувати в Маріуполі 18-метровий грецький корабель. Але за кілька днів життя повністю змінилося.
З 24 лютого 2022-го, коли росіяни почали тотально винищувати місто, ніхто й не сподівався, що яхт-клуб оминуть втрати. Так і сталося. Першою від прямого попадання згоріла клубівська яхта «Аріель», якій не судилося декілька років дожити до свого 40-річчя, за нею — нове приватне судно «Ангел». В елінгу впали балки зі стелі. Яхтсмен, який насмілився провідати після обстрілів територію, написав на ФБ-сторінці клубу: «В елінгу балки не впали на верстати, можливо вони вціліли й ніхто нічого не узяв». Наступне повідомлення, доповнене відповідним фото, було вже менш оптимістичним: «Ось так зараз виглядає територія навкруги Іллічівської водної станції. Туди нікого не пускають, але ми й так знаємо, що все згоріло та розкрадено».
Чоловіки, які ставилися до своїх яхт з ніжністю й щороку весь міжнавігаційний період в холодних елінгах ремонтували їх та оновлювали, були шоковані не стільки тим, з якою нещадністю ворог знищував все живе й неживе, скільки підступністю місцевих мародерів. Ті порпалися у елінгах і забирали все більш-менш привабливе, а решту трощили.
Більш ніж знищення майна яхтсменів хвилювало те, що сталося з їх братами по вітрилах, чи є серед них загиблі та яка доля тих, від кого немає звістки. Хтось ще у лютому радив іншим: «У випадку проблем з мобільним зв’язком використовуйте радіостанції для створення мережі спілкування».
Новини, які з’являлися, часто були невтішними. Так наприкінці березня на власних очах капітана яхти «Грего» Олега Катели загинув його син Артем. Трошки раніше, в цьому ж місяці — капітан «Меотиди» Роман Федоров. На сторінці клубу, де колись ділилися професійним досвідом, спортивними новинами та «хохмами» з вітрильного життя, з’явилися тривожні пости з проханням допомогти знайти родичів, друзів, колег: «Шукаємо батька. Допоможіть, будь ласка, хто що знає, молю Христом Богом. Останній зв’язок був 15.03».
В червні стало відомо про смерть багаторічного очільника яхт-клубу Павла Красовського, у зв’язку з цим на сторінці у Фейсбуку з’явилися такі слова: «Іде гвардія засновників клубу. Прекрасна була людина, капітан — професіонал своєї справи, не за віком молодий, бо харчувався енергією моря».
Великі одіссеї починались з «навколосвітки» по Азову
Один з Кубків Азовського моря
Яхт-клуб комбінату імені Ілліча було відкрито у 1972 році. Але через війну 50-річний ювілей відзначити не судилося. Колись цей клуб був перлиною Приазов’я і на його щорічну фірмову регату «Кубок Азовського моря» збирались сотні яхт — окрім маріупольських ще й вітрильники з усього узбережжя та інших регіонів. У цій спільноті завжди була дружня й відкрита атмосфера, єдиним лакмусом для усіх було море, яке знає вартість слів та вчинків кожного.
Тим часом, навіть на початку повномасштабного вторгнення майже не залишилось людей, які були свідками історії та розквіту клубу. А зараз й поготів! Хтось пішов з життя через природні причини, когось вбила війна, частина тих, хто живий, знаходиться в окупації і не прагне публічного спілкування, невелика частина — за кордоном. Як, до речі, один з найуспішніших капітанів клубу Олександр Літовкін, який багато років стояв біля штурвала яхти «Левант» і є єдиним, хто борознив води Світового океану аж до Південної Америки, тож має таку скарбничку пригод, якої б вистачило на не одну захоплюючу книгу.
Дружба з морем у Олександра почалась, коли він чотирнадцятирічним хлопцем упродовж літа ходив на ялах (веслово-вітрильна широкі шлюпки з декількома парами весел). Потім вже студентом металургійного інституту слідом за своїм товаришем прийшов у Іллічівський яхт-клуб, керівник якого Павло Красовський запросив працювати до себе — у відділ автоматизації технологічних процесів металургійного комбінату імені Ілліча. Так що вітрильна спільнота була повсюди.
«Ми вільно могли ходити морем, маючи досвід, підтверджений кваліфікацією. Якщо хотів бути капітаном, треба було не тільки навчатися, а й напрацювати так званий ценз, беручи участь у самостійних походах. Дальнє спортивне плавання Азовським морем проходило таким маршрутом: Таганрог, Єйськ, Керч, Казантип, Генічеськ, Обитічна коса, Бердянськ і Маріуполь. Така “навколосвітка” тривала по 7-10 днів».
Пригоди з «Аріелем»: шлях із Балтики в Азовське море
Капітан Олександр Літовкін
Студентом Літовкин ходив в море на яхті «Пілігрим», якою керував один з найдосвідченіших капітанів Євген Свободін. Цій людині за досвід, науку, щирість та справжність Олександр буде вдячним довіку. І мабуть, стільки ж буде пам’ятати пригоду, яку довелося пережити вдвох з військовим моряком, підполковником у відставці Вячеславом Вушкарником, який на той час був директор яхт-клубу. Тоді цим двом морякам — досвідченому і молодому — довірили перегнати в Маріуполь яхту «Аріель» що побудували у Польщі, а потім доставили в Санкт-Петербург (тоді Ленінград). Човен призначався яхт-клубу металургійного комбінату імені Ілліча, тож Маріуполя він повинен був дістатися Волго-Балтійським водним шляхом. Вважалось, що на це вистачить п’ять днів, але справа розтягнулася на місяць.
Маріупольці сподівались, що з яхтою на палубі одного з пароплавів вони дістануться саме місця призначення. У Волгограді її планово перевантажили на інше судно, яке через шлюзи потрапило у Дон. Але в Ростові на них чекав сюрприз — яхту вивантажили, а супроводжуючим сказали: «Далі самі». Допомогли тільки поставити на вітрильник щоглу, бо мотора не було.
«Ми не дуже розуміли, що робити, — згадує Олександр Літовкін. — Дійшли до розвідного моста, а пройти через нього не змогли, бо місцеві почали вимагати великі гроші. Вушкарник замість готівки пропонував гарантійний лист від заводу, але нам відмовили. Піднявши вітрила, ми насилу повернулися в порт і за пляшку горілки вмовили докерів зняти щоглу. Поклали її на палубу і на веслах пішли під мостом. Яхта велика, висока, веслами до води спробуй дістати! А щоб йти в море, знову потрібно було ставити ту щоглу.
Самим цього не зробити. Тому хлопці, побачивши в порту великий ковшовий кран, що перевантажував гравій, підгорнули до нього і вмовили докерів за таку ж валюту — пляшку горілки знову поставити на яхту щоглу. А перед тим купили крихітний дорожній атлас і мало не дитячий компас. І з таким непоказним навігаційним обладнанням були вимушені вийти в море. Добре, що знали “дорогу” і могли орієнтуватися по буям! І вже на світанку разом з “Аріелем” були вдома, у рідній гавані».
Так з пригодами маріупольці пригнали з Неви яхту «Аріель», яка потім стала однією з найкращих у клубі з дружнім, досвідченим екіпажем. А учасники пригоди повернулися до своїх справ: Вушкарник — до керування яхт-клубом, Літовкін — до ролі помічника капітана на «Пілігрим», а через два роки він вже був капітаном «Леванту», яким керував майже два десятиліття. Щодо «Аріелі» саме ця яхта під час обстрілу Маріуполя була повністю знищена прямим влучанням.
Райські спогади
Літовкін з екіпажем виходять в море
Олександр Літовкин був дуже непосидючим капітаном, цьому сприяли молодість, азарт, плюс особливі риси характеру. При будь-якій можливості екіпаж «Леванту» був готовий до пригод. Але дальні закордонні походи Олександр здійснював на інших плавзасобах. Першій такий похід відбувся у 1994 році з хлопцями з яхти «Аеліта», Сергієм та Олександром, — за проханням донецької турфірми треба було перегнати її яхту-катамаран на Кіпр. Так далеко з маріупольців в той час ще ніхто не ходив, за виключенням Івана Кириченка, який за три роки до того поодинці на яхті обійшов навколо світу і став для яхтсменів щось на кшталт гуру. Олександр з командою теж не шукали легких шляхів — вийшли в море 4 грудня, коли вода вже схопилася кригою.
«Щоб вийти з бухти, завели мотор і ламали ланцюгом кригу, — згадує Літовкін. — До Керчі дісталися швидко, але яхта була повністю покрита льодовим панциром, який зробили бризки через сильний північний вітер. Хлопці почали хвилюватися, що катамаран може перекинутись, я пояснив, що він тільки трішки осяде, а завдяки зледенінню стане навіть стійкішим. Рано-вранці повз Керченський маяк ми пішли понад берегом до Ялти, де нас трошки потріпало. А коли на світанку наступного дня взяли курс на Босфор, нам на радість температура повітря піднялася до 15 градусів і яхта потихеньку почала відтаювати.
Перед Босфором був божевільний туман, а оскільки GPS навігаторів тоді ми не мали, то йшли згідно з паперовими мапами. Коли стемніло, з поля зору зник навіть ніс катамарану, а він сам мчав уперед, мов навіжений. Тож головною задачею було не налетіти на скелю. Коли вже вночі проходили Босфор, туман розсіявся і ми побачили неочікувану красу — по обидва береги святково сяяли рясні вогні. То були вікна дуже гарних будинків! Для 1994 року для нас це були ще ті враження! А ми ж ще навіть не дісталися Греції!».
Розповідаючи про морські пригоди, Олександр тільки мимохідь обмовився про далечезні походи, які стали для нього звичайною справою, коли з 2013 року він став займатися яхтингом професійно. В якості шкіпера маріуполець обійшов усе Середземне море — Грецію, Туреччину, Іспанію, Мальту, Італію. У 2016 році перейшов на Кариби, Багами, був у Флориді, на Кубі, в Мексиці, Гватемалі, Гондурасі, Колумбії, Панамі. Але найяскравіші враження у нього залишилися не від закордонної екзотики, а від походу з хлопцями з рідного «Леванту» до Криму, що стартував у 2012 році на День Незалежності України.
«До мене з екіпажу там ніхто ще не був. Ми проходили по Керченській протоці, повз скелю Корабель, мис Меганом, Судак. Прийшовши до Судака, тиждень насолоджувалися отим Кримським раєм. Зараз згадуєш Новий Світ, і мало сльози на очі не навертаються. Бо за два роки Україна втратила Крим. А ще через рік наш екіпаж втратив Сергія, мого однокашника по інституту, разом з яким я з самого початку займався яхтингом».
Майже весь час до 2019 року Літовкін далеко від України борознив моря та океани. Після Нового року мав йти на яхті до Таїти через Тихий океан, але почався ковід і через нього завмер рух навіть на водних просторах.
«Мексику закрили. Просидівши там три місяці, я повернувся додому в Маріуполь. Жив тут, працював, ганявся з хлопцями на місцевих регатах. На жаль, вони були вже не такі, як у старі, добрі часи. Замість сотні яхт — десь по десять з Іллічівського та Азовстальського клубів. А в 2022 році ми вже нікуди не сходили».
«Трапилося те, чого не чекали»
Розруха приходить з буквою Z
Повномасштабна війна застала капітана Літовкіна в Маріуполі. На той час він випав з інформаційного поля і не стежив за тим, що відбувалося в політиці. Клопіт й думки були про інше — важко хворіла на деменцію старенька мама. Олександр турбувався про неї, порався на дачі в селищі біля Маріуполя, робив новий мангал до травневих шашликів. Там, на дачі, і заночував в ніч на 24 лютого 2022 року.
«О 5-й ранку мене підкинуло від близького вибуху. — Розповідає Олександр. — Я спочатку не зрозумів, що трапилось, потім зайшов в інтернет і побачив: відбувається те, чого ми не чекали. Після я узнав, що той перший вибух був наслідком влучання снаряда на територію частини Протиповітряної оборони».
Він зателефонував дружині, яка перебувала у Маріуполі, й сказав, щоб їхала на автозаправку за бензином та в магазин за консервами. Сам попрямував до міста, відчуваючи потребу діяти, але як саме, ще не знав. Тож пішов до волонтерського хабу «Халабуда», щоб допомагати тим, хто цього потребує. Зокрема, розвозив картоплю та інші продукти людям, які ховалися по підвалах у центральній частині міста.
15 березня, коли стало відомо, що з’явився зелений коридор, планував відправити дружину, сина та хвору матір у Запоріжжя. Але родина без нього рушати в дорогу відмовилась. Поїхали усі разом до родичів, що жили у Приморську Запорізької області. Повіривши популярним спікерам, які обіцяли закінчення військової агресії росіян за два тижні, майже ніяких речей з дому не взяли, бо сподівалися невдовзі повернутися. А через три дні в квартиру влучив снаряд і все майно згоріло. В тому числі величезний фотоархів, який Олександр збирав протягом майже сорока років активного яхтового життя. «Там були мої одіссеї з усього світу, світлини тоді ще молодих капітанів Красовського та Свободіна, інших хлопців, вся наша молодість, всі перегони і вся краса, яку ми бачили».
Зараз Літовкін відірваний від будь-якого моря, живе за кордоном, працює на будівництві, ходить в ліс за грибами і плекає нове захоплення — збирає лікарські трави. Але думками, спогадами весь у Маріуполі, в своєму рідному яхт-клубі. Намагається підтримувати зв’язок з тими, хто залишився в живих, знаходити інформацію про долю інших. На жаль, серед таких є і ті, хто вдало вписався у нову дійсність…
У липні 2022 року дончанин Григорій Брайнін виклав на клубній сторінці відео — рознесений у мотлох яхт-клуб, яхта «Ангел», що згоріла на його власній базі в гавані Шмідта, понівечений елінг, в якому замість доглянутих затишних куточків, де хлопці збиралися, готували, ремонтували, плекали свої яхти, зараз суцільна розруха, уламки, шматки, рештки колишнього життя. «Хочеться плакати!» — гірко відреагувала на побачене яхтсменка Світлана.
У вересні дехто з вітрильного товариства звернулася з проханням прислати фотографії зруйнованих яхт-клубів у Харкові, Миколаєві, Енергодарі, Чернігові, Маріуполі, Бердянську, Новій Каховці: «Фотографії потрібні для передачі Організаторам міжнародного яхтового фотоконкурсу Mirabaud Yacht Racing Image, бо знаючи про російську агресію проти України, організатори знову люб’язно запросили до медіа-партнерства журнал «YACHT Russia», що видається за ліцензією німецького Die Yacht».
А вже за рік, в листопаді 2023-го хтось з тих, що сподівається прилаштуватися до окупаційної реальності, повідомив про немовби величезні яхтові плани та перспективи у Маріуполі й про свої сподівання, що у цих планах є «відновлення наших прав володіння водною станцією».
На що отримав дуже слушну пораду: «Не сподівайтесь та плекайте марних очікувань! Окупанти нічого вам не дадуть, а навіть ще заберуть більше того, що у вас є».
