На волі: Юрій у лікарні, пікнік на траві. Фото надане співрозмовником
«Сьогодні мене звільнили з полону. Сидів за ґратами сім років, сім місяців і ще три дні. Буду звикати до нормального життя». Такий допис розмістив на своїй сторінці у соціальній мережі донецький лікар — нейрофізілог Юрій Шаповалов 14 серпня 2025 року. Цього дня він опинився серед щасливчиків, які повернулися на вільну територію України під час чергового великого обміну полоненими.
13 років позбавлення волі за «шпигунство на користь українських спецслужб» — такий вирок ухвалив «верховний суд «ДНР» Юрію Шаповалову. Він відсидів понад половину терміну.
Це була ціна за твіти у соціальній мережі Twitter (нині мережа Х — авт.), які Юрій розміщував під нікнеймом «Залишенець Донецький» (той, що залишився в Донецьку — авт.).
«МДБ ДНР» («міністерство держбезпеки» — авт.) розцінило твіти Шаповалова як «інформацію, що сприяє дестабілізації суспільно-політичної ситуації в республіці». Крім того, у повідомленні «МДБ ДНР» про затримання Юрія Шаповалова було зазначено, що він розміщував «дані про розташування військових об’єктів, пересування техніки та особового складу російських формувань».
Юрій Шаповалов. Фото з його особистого архіву
«Після того, як мої ноги відбили до стану котлет, я “зізнався” у всьому»
Доктора Шаповалова схопили 11 січня 2018 року на шляху з роботи на території Донецької обласної лікарні ім. Калініна, де він працював у обласному діагностичному центрі.
«Я якраз ішов із роботи, спілкувався зі своєю мамою по телефону — питав, що купити додому, і ми вже закінчували розмову, як мене збили з ніг, накинули на голову мішок, я тільки й встиг крикнути: «Мамо!». Вона почула і все зрозуміла.
Тієї ж ночі мене привезли додому, де влаштували обшук, забрали мій комп’ютер і телефон. Таким чином моя мама відразу дізналася, що я заарештований саме службою «МДБ ДНР».
У «МДБ» у мене насамперед вимагали паролі від моєї електронної пошти та всіх моїх облікових записів у соціальних мережах. Також наполягали на тому, щоб я зізнався, що я передавав інформацію українським спецслужбам, які нібито завербували мене у 2015 році. Показували мені облікові записи в Twitter питаючи, хто ховається під цими нікнеймами, і навіть пропонували варіанти відповідей.
Проте відповіді на ці запитання мені й самому невідомі й досі — я ні з ким із цих акаунтів я не вів приватного листування.
Але після того, як мої ноги відбили до стану котлет, я зізнався у всьому, що їм було потрібно. І це потім записали на відео. Момент мого затримання теж увійшов до сюжету — за мною, як я зрозумів, стежили».
Скриншот з відео допиту Юрія у «МДБ ДНР»
Юрія били кілька годин поспіль. Весь цей час він був із мішком на голові. Душили, імітували розстріл: клацали курком біля голови і потім казали: «Осічка». Пізніше були ще кілька допитів із побиттям.
«П’ять місяців я залишався без передач тому, що слідчий про мене… забув»
Свої перші 100 днів у неволі Юрій Шаповалов провів в «Ізоляції» (колишній однойменний донецький завод, де окупанти влаштували в’язницю — авт.). У камері не було нар: спали на дерев’яному настилі усі разом. У цьому підвальному приміщенні був постійний шум — цілодобово працювала вентиляція. Місткість з водою приносили на вимогу. Але вода була дуже погана і швидко закінчувалася. Годували двічі на день маленькими порціями гречаної та рисової каші з маленьким шматочком хліба. У душ в’язнів водили раз на тиждень, але там треба було встигнути за дві хвилини роздягнутися і помитися. А туалетом слугувала встановлена у камері 200-літрова пластикова місткість, яку доводилося потім тягнути крутими сходами з підвалу на перший поверх і — на вулицю, щоб вилити в каналізаційний люк.
Відволікали себе бесідами та читанням книг, які там були. Іноді доводилося працювати на переборці конфіскованої їстівної продукції місцевої кондитерської фабрики. «Конфіскат» дозволялося їсти. Уся ця продукція була прострочена ще три роки тому. Однак ніхто жодного разу не отруївся! «Схоже, що у цих бісквітах було дуже багато консервантів», — припускає співрозмовник.
«На щастя, коли мене помістили на «Ізоляцію» «комендант» Палич, який прославився своєю жорстокістю (Деніс Куликовський, 2024 року засуджений в Україні за низкою тяжких статей, у тому числі, за жорстоке поводження з полоненими — авт.) незабаром пішов, так би мовити, із цієї «посади».Він встиг лише пару разів пройтися по мені своєю палицею — бити ув’язнених було його улюбленою розвагою. Коли наглядачі заглядали до нас, ми повинні були опуститися навколішки спиною до дверей і натягти собі мішки на голови.
Мене в «Ізоляції» не катували, а ось інших вели на допити, після яких їх назад у камеру, як правило, приносили. Деяких в’язнів настільки мучили, що дехто з них вже був готовий накласти на себе руки».
Лікар розповідає, що познайомився в камері із земляками, які потрапили туди, можна сказати, лише за «натяк» (!) про свою приналежність до України. Наприклад, за те, що встановили собі на телефоні рингтон із піснею Вакарчука, чи підписали номер дружини українською: «кохана» (любимая — рос. мовою — авт.).
«Ці мої товариші на нещастя, як і я, перші 30 діб після затримання за місцевим «законодавством» вважалися «адміністративно заарештованими». Але вийти на волю після адміністративного арешту, який міг бути продовжений ще на стільки ж, мало хто вдавався. А домогтися виправдання у суді — одиницям. І найчастіше виправдувального вироку обвинувачений чекав у катівнях окупантів кілька років…».
В «Ізоляції» Юрієві вдалося двічі отримати передачі від мами. А потім настала довга пауза.
«Я вже був переведений до Донецького СІЗО (слідчий ізолятор — авт.), а передач не було. У результаті я залишався у зимовому взутті, в якому мене й затримали у січні до… самого серпня. Виявилося, що п’ять місяців я залишався без передач тому, що мій слідчий настільки бурхливо відзначив День Радянської армії 23 лютого, що ногу собі зламав та й забув за мене.
Загалом, слідство і суди в окупації — чиста формальність. Другий слідчий теж маю справу формально. Але я вдячний йому за те, що він кілька разів під час допиту організував мені побачення з моєю мамою. До мене ще й адвоката «приставили», котрий, зрозуміло, ніяк не впливав на результат моєї справи. Але я вдячний і йому за те, що він передавав мені звістки від моєї мами».
У СІЗО, де лікар Шаповалов провів два роки та чотири місяці, умови були трохи кращими, ніж в «Ізоляції». Кожен мав своє місце на «індивідуальних» нарах, і хоч і поганеньке, але ліжко. Предмети першої потреби, як і в усіх місцях ув’язнення треба було просити з волі. Маленький двір для прогулянок, куди в’язнів виводили на годинну прогулянку щодня. Був доступ до книг, які там були, та телевізора, який ловив лише один канал — звичайно ж, окупантський.
«За місяць роботи в колонії я заробляв собі лише на чотири літри молока»
Суд, за словами Юрія, проходив також формально, і результат його був зрозумілий. Свідками були співробітники Юрія, які лише підтвердили місце його роботи.
20 червня 2020 року Шаповалова, засудженого до 13 років позбавлення волі, відправили до міста Макіївки, до колонії № 32, де він і просидів до самого обміну.
Коли почалося повномасштабне вторгнення ворога в Україну жителі колонії, які до цього поняття ніколи не чули, як, за версією кремлівської пропаганди «вісім років бомбардували Донбас», справді стали відчувати війну. 31 серпня 2022 року на територію колонії прилетів снаряд. Двох в’язнів було поранено, один загинув.
«Загинув Анатолій Архіпов, теж «політичний» старожил колонії — року чи то з 2018, чи то з 2019 пробув за ґратами. Він був родом із Красногорівки. Йому було близько 50 років. У нього залишилося вісім дітей».
Порівняно з умовами в «Ізоляції» та СІЗО умови в бараку колонії здалися співрозмовнику санаторієм. Був вільний доступ на територію при бараку, де росли кущі та дерева. У колонії була бібліотека, у бараку — телевізор.
Передачі з волі спочатку були дозволені без обмежень: хоч щодня можна було отримувати все, що було дозволено, та у необмеженій кількості. Потім правила змінилися: раз на місяць — по 5 кг, а також короткострокові побачення — раз на квартал.
З 2022 року, коли «законодавство “ДНР” стали робити відповідним» російського, передачі дозволили — раз на три місяці по 20 кг. А також у колонії створили умови для тривалих зустрічей (протягом трьох діб) – теж раз на квартал.
Тоді ж в’язням видали взуття та тюремні роби — зимове та літнє, пошиті за аналогічними російськими зразками. Харчування стало кращим: порції — більшими.
Давали можливість зателефонувати в присутності наглядача. «До телефону», який поповнювали близькі в’язнів із волі, завжди шикувалася черга. Однак після повномасштабного вторгнення, коли українські мобільні оператори остаточно припинили свою роботу на окупованих територіях, можливість телефонувати на мирну територію України була втрачена, лише по «республіці» і в Росію.
Ті, хто працював, отримували право на додаткову передачу чи побачення. З 2022 року «політичних», поряд із кримінальниками, стали залучати до робіт. Юрій Шаповалов останнім часом працював на швейному виробництві — шили костюми для риболовлі, полювання та спецодяг. А раніше він працював над виготовленням рибальських снастей для одного російського підприємця.
Схоже що розміщувати виконання таких замовлень у місцях позбавлення волі, особливо на окупованих територіях, для російського бізнесу було дуже вигідно — робоча сила майже нічого не коштувала.
«За місяць роботи в колонії я заробляв собі на чотири літри молока — 450 російських рублів. Товари нам у колонію привозили на замовлення, щоб ми могли витратити свою «зарплату».
У колонії Юрію нарешті вдалося побачитися зі своєю мамою. А телефонували вони щодня. Ганна Георгіївна, через свій солідний вік і стан здоров’я, змогла вибратися на мирну територію України лише кілька разів. Виплати, які належать родичам полонених (100 тисяч гривень на рік — авт.), їй оформити так і не вдалося. І сина вона не дочекалася.
«Востаннє мама приїжджала до мене на побачення на мій день народження 22 березня 2023 року. А 11 квітня її не стало. Мене попрощатися із мамою не відпустили. Ховав її мій молодший брат, який багато років проживає у Росії».
Після смерті матері Юрія брат сказав йому, що більше не допомагатиме йому. Відносини практично припинилися. Тому цю місію взяли на себе колишні колеги, більшість із яких давно вже стали вимушеними переселенцями, товариші по клубу любителів кактусів «Іслайя», який доктор Шаповалов очолював довгі роки, волонтери, журналісти та родичі його товаришів по нещастю.
Фото зі сторінки Юрія Шаповалова у соціальній мережі: Юрій із друзями по клубу любителів кактусів.
Без передач і звісток з волі доктор Шаповалов не залишився.
«Юрочко, ти світла і добра людина! Сказати: “Тримайся” — це нічого не сказати! Знай, що ми пам’ятаємо, хвилюємось, сподіваємось і віримо», — писали йому колеги. Такі невинні листи та фотографії передавати в’язням разом із передачами дозволялося.
«Ми летіли в літаку — із заклеєними скотчем очима та скутими руками»
«Я, звичайно, не раз думав про те, чи правильно я зробив, вирішивши залишитися( на окупованій території — прим. ред.). Але в мене була мама похилого віку, яка, зрозуміло, хотіла, дожити вдома — вона померла у віці 81 рік. І в мене була колекція кактусів, яку я ніколи не перераховував, але вона у мене займала площу близько 50 кв. м. Після мого арешту моїй мамі довелося віддати їх у ботанічний сад. І, крім того, мені здавалося, що, покидаючи місто, ми таким чином звільняємо цю територію для окупантів».
25 липня цього року кільком старожилам макіївської колонії, які відсиділи по 6-8 років, у тому числі й військовим, які потрапили в полон на прифронтовій території, принесли для заповнення бланки для тих, хто підлягає «депортації».
«Це документи про те, що після закінчення своїх термінів покарання вони будуть «депортовані» з території «республіки». То всі боялися навіть вимовляти слово «обмін». Боялися, що ми не потрапимо до найближчого обміну. Адже не всі старожили нашої колонії до нього потрапили, на жаль. А останній, на який потрапили кілька щасливчиків із цієї колонії, був наприкінці грудня 2019 року».
Проте, 13 серпня всім, хто заповнив форми, наказали здати тюремні роби та переодягнутися у свій одяг, роздали їх паспорти, та згодом на автозаках (машини для перевезення ув’язнених — авт.) привезли до Ростова.
Там завантажили щільно, як кільку у консервну банку, прямо на брудну підлогу військово-транспортного літака, попередньо заклеївши очі скотчем і стягнувши руки за спиною пластиковими затяжками настільки сильно, що сліди від цих «наручників» у всіх ще довго не сходили.
Вночі цей літак приземлився на якомусь військовому летовищі, куди сіли ще кілька літаків, які доставили полонених з інших місць ув’язнення. Тих, хто їде на обмін добу, не годували і не давали води, щоб їм не особливо хотілося в туалет. На першому аеродромі вперше дозволили вийти в туалет — на траву біля ангара. Руки в’язням скували вже попереду, а от очі так і залишили заклеєними скотчем.
«Там нас пересадили знову ж таки на військовий транспортний літак, де в салоні ми сиділи вже на лавках. Він приземлився у Гомелі. Перед виходом нам, нарешті, зняли скотч з очей. На цьому аеродромі на нас чекали автобуси, де були вже і їжа, і вода, і звідти вже повезли автобусами до місця обміну.
У мене склалося таке враження, що насамкінець вони ніби спеціально показали нам, що таке «русский мир» та підневільна людина в ньому— ну, щоб уже ні в кого не залишалося жодних ілюзій».
У лікарні, де цивільні експолонені проходять реабілітацію, є все, що потрібно для комфортного перебування, повноцінне харчування. Та й близькі, яких уже почали пускати до лікарні, навезли усяких домашніх смаколиків стільки, що довелося влаштувати загальний пікнік на траві, бо таку кількість їжі просто не було де зберігати.
Юрій у групі звільнених із полону. Фото надане співрозмовником
Юрій, крім колег і друзів з хобі на мирній території нікого не має, тому де і як він житиме далі, він ще не вирішив. Поки що звикає до життя на волі. Однак сказав, що колеги вже пропонують йому варіанти, над якими він розмірковує.
Попри те, що йому вже 61 рік і до арешту він 30 років відпрацював лікарем, вийти на пенсію поки що не зможе — його трудова була «вилучена» і залишилася у слідчого.
«Я дуже вдячний своїм колегам і всім, хто не забував про мене, поки я був у неволі та мріяв про той день, коли вийду на волю і знову побачу наші рідні українські прапори. Підтримка з волі давала мені сили чекати та вірити».
Авторка: Олена Смирнова
