Україна вшановує пам’ять жертв Голодоморів 1921—1923, 1932—1933 та 1946—1947 років. Найбільш трагічним міжнародною спільнотою визнано штучно створений сталінським режимом Голодомор 1932-1933 років, данину пам’яті жертвам якого українці щороку віддають кожну третю суботу листопада (з 1998 року).
Цього року також минає 15 років від рішення Апеляційного суду Києва (10 січня 2010) у справі №475, порушеній за ознаками геноциду 1932—1933 років. Розслідування стало можливим після ухвалення 28 листопада 2006 року Закону «Про Голодомор 1932–1933 років в Україні», що визнав його геноцидом українського народу.
Суд встановив провину керівництва СРСР на чолі зі Сталіним, довівши навмисне створення умов для знищення частини українців з метою придушення національно-визвольного руху та недопущення незалежності України.
У зв’язку зі смертю обвинувачених справу закрили, однак це рішення надало Україні правові підстави домагатися міжнародного визнання Голодомору як геноциду.
«Мета була не хліб, а покора»
Політика насильницької колективізації, розпочата після XV з’їзду Компартії більшовиків 1927 року, створила передумови голоду: уповноважені ВКП(б) приїжджали до сіл з непомірними планами хлібозаготівель забирали в селян урожай і худобу. Кампанія «виховання голодом» почалась ще до 1932 року і була спрямована на примусове об’єднання селян у колгоспи, де вони фактично ставали кріпаками радянської системи.
«Кріпацтво» закріпили трудоднями, запровадженими 13 квітня 1930 року. Селяни мали відробляти 60–100 трудоднів, а діти від 12 років — 50. Оплата здійснювалася лише натурпродуктами після виконання планів і сплати податків, тому її розмір був непередбачуваний: від 1,5 кг зерна до 200 грамів за трудодень (якщо зерно не вродило), або давали цукор чи олію. За даними Станіслава Косіора (генерального секретаря Центрального комітету Компартії більшовиків у 1928—1938 рр), у 1931 році 48% господарств України не отримали нічого — це і стало причиною Голодомору.
Облік трудоднів у колгоспі. Фото з фонду Національного музею Голодомору-геноциду
Трудодні скасували лише у 1966 році, замінивши їх мізерною грошовою оплатою. З 1935 по 1974 рік для переїзду колгоспникам потрібна була довідка замість паспорта; фактична масова видача паспортів почалася 1 січня 1976 року.
Колективізація супроводжувалася експропріацією майна «куркулів», їх виселеннями та арештами. В Україні відбулося понад 5000 виступів проти розкуркулення і створення колгоспів, а лише з лютого по квітень 1930 року зафіксовано 1716 повстань — усі жорстоко придушені.
Розкуркулення та виселення. Фото з фонду Національного музею Голодомору-геноциду
«Колгоспники не тільки не були господарями своїх колгоспів, як навчав В.І. Ленін, але були перетворені на справжніх рабів. Вони були позбавлені будь-яких людських прав і приречені на загибель. Крім того, їх судили та садили за невихід на роботу, за збирання колосків на полях після збирання врожаю, за антиколгоспні виступи, навіть хворих, з температурою, змушували працювати», — записав у своїх спогадах Іван Стріонов — грек-комуніст із приазовського села Комар, на той час — харківський студент, відправлений як уповноважений Харьковського обкому КП(б) України до села Солдатське Великописарівського російського національного району. Та ці нотатки, які він робив впродовж декількох років збереглися і зараз надруковані як «Спогади грека-комуніста».
«Мета була не хліб, а покора», — також зазначила й у своїй лекції Анна Гедьо, завідувачка кафедри історії України, докторка історичних наук, професорка Київського столичного університету імені Бориса Грінченка.
Лекція «Голодомор на Донеччині: усна історія злочину» відбулася в рамках заходів, які пройшли напередодні трагічної дати у Національному музеї Голодомору-геноциду.
Анна Гедьо. Фото авторки
Свідків Голодомору 1932-33 років майже не залишилося
У своїй презентації та розповіді Анна Гедьо, яка сама є вимушеною переселенкою з Донеччини, зібрала низку фактів, які зафіксовані у різних дослідженнях цього періоду, зробивши акцент на усні свідчення учасників цих подій.
Як наголошував Джордж Роберт Акворт Конквест – англо-американський історик і письменник, фахівець з історії СРСР, також відомий як дослідник Голодомору в Україні: «Свідчення, так би мовити, з перших рук, тих, хто вижив під час депортацій і голоду. Найціннішим у цих спогадах, особливо є їхня неприкрашеність, об’єктивність та відповідність дійсним фактам».
«Через багаторічне приховування та замовчування злочину, знищення документів, масову брехню і пропаганду саме ці усні свідчення дозволяють побачити картину геноциду більш цілісною», – вважає Анна Гедьо.
Лекторка закликала усіх присутніх, передивитися свої домашні архіви, де, можливо, збереглися спогади старших родичів: «Кожен з них — цінний й важливий для повної картини того, що відбувалося на початку 1930-х років на Донеччині», — наголосила Анна Гедьо, підкресливши, що свідків цих подій, які тоді були дітьми, вже майже не залишилося: свідчення про цю трагедію стали збирати тільки через 50-75 років — а зараз з тих часів пройшло понад 90 років.
Крім того, лекторка зазначила, що доступ до архіву, який залишився на окупованій території, зараз втрачений: «У 2013 році було опубліковано інтервю зі Станіславом Блєдновим, який досліджував Голодомор на Донеччині та брав участь у створенні Національної книги памяті жертв Голодомору по Донецькій області, де він зазначив, що після роботи над двома томами Книги, в Державному архіві Донецької області залишились неопрацьованими щонайменше п’ять тисяч(!) свідчень про Голодомор. І ми розуміємо, що скоріше за все їх вже не побачимо, бо вони знищені», — вважає Анна Гедьо.
Працівники індустріальних підприємств на Донбасі так само голодували
Наведені Анною Гедьо під час лекції факти свідчать про те, що й індустріальний Донбас, на промислові підприємства та шахти якого працевлаштовуватися селяни з різних регіонів України, намагаючись врятуватись від голоду, переживав Голодомор так само, як і решта регіонів півдня країни. За даними, зібраними у презентації, політика Голодомору проводилася саме у південних районах України: постраждали повіти Одеської, Катеринославської (зараз – Дніпропетровська область), Полтавської та Донецької губерній та Кубань, де тоді проживали переважно саме українці.
«Ми переживали голод так само, як і решта України. Батько, який був сталеливарник (на заводі у місті Дружківка на Донеччині), а мати, яка працювала у ливарному цеху, де обдувала пісок із форм, отримували 750 грамів хліба… Моя мати, так само як і батько, були напівопухлі від недоїдання та фізичного виснаження працею. Для мене тоді це був найбільший страх — втратити батьків.. Єдине, що врятувало родину від голодної смерті — це був суп чи борщ, який батьки могли раз на день отримати у заводській їдальні. Вони ділили одну порцію між собою на праці, а другу приносили родині додому, бо крім нас, двох малих дітей, ще була батькова мати», — розповідав свідок Голодомору Теодор Цехмістро.
Цей свідок чотирирічним потрапив на Донбас, куди втік його батько після того, як його приблизно у 1929 році «розкурлили» на Харківщині, де він мав 100 десятин землі. Батька Теодора вислали за межі області, та не встиг він виїхати, як його заарештували, а потім погнали у Сибір. Але по дорозі «куркулю» вдалося втекти. Він дістався Донбасу, де купив собі документи та працевлаштувався, а на початку 1933 року зміг забрати до себе й свою сім’ю.
Теодор Цехмістро, який доживав свій вік у Канаді, де й помер у 2013 році, був серед тих українців, які дали свідчення команді молодих вчених, які записували свідків Голодомору після завершення першої Міжнародної наукової конференції в Канаді, 1983 року.
Більшість селян, які втекли від голоду з сіл, помирали у містах
За свідченнями, зібраними у презентації докторки історичних наук Анни Гедьо, голод на Донбасі тривав довше, ніж в інших регіонах, тому що, втікаючи з села до міста, більшість голодних селян тільки подовжували свої страждання та все одне помирали.
«У містах з продуктами було теж негусто (була карткова система), але все ж таки міське населення намагалося, вириваючи зі свого горла, нагодувати голодних селян, кажучи: “Годувальники наші нещасні!”. Селяни, які давно не бачили хліба, поївши сухі шматки хліба, отримані від міського населення, тут же, не відходячи від місця, падали й вмирали», — навела лекторка спогаді вже згаданого грека — комуніста Івана Стріонова.
Померлі на вулицях міст селяни. Фото з фонду Національного музею Голодомору-геноциду
За словами Теодора Цехмістро, голод на Донбасі припинився десь у червні 1933 року, тоді як у навколишніх селах це сталося дещо раніше — у квітні-травні 1933 року.
«У селах люди, які вижили, продовжували жити у своїх домівках, тоді як на Донбасі опинилося багато людей, яких внаслідок політики розкуркулення вигнали з їхніх домівок. Вони блукали індустріальними містечками Донбасу, не маючи притулку, не маючи можливості ані заробити, ані купити їжу… Вони втекли звідти, де вони мали загинути, прийшли в ті місця, де вони могли потриматися на місяць чи декілька тижнів довше, але смерть їх не минула.
Не маючи кутка, де притулитися, ці люди виснажувалися до їхнього смертельного кінця. Я пам’ятаю, як одного дня, коли мати виходила рано до праці, то вона не могла відкрити дверей, бо під ними лежала мертва людина — якийсь молодий сільський хлопець. Він сів на сходах, схилився на двері й вмер. Йому було якихось 16–17 років. Його труп пролежав там цілий день, бо коли мати закрила двері, я цілий день дивився на труп, який лежав перед дверима — його нікому було забирати. Трупів було стільки, що їх не встигали вивозити, щоб поховати десь в яму, чи в якійсь канаві», — згадував Теодор Цехмістро.
«Залишалося думати одне: нас карали за те, що ми греки»
Проведення лекції не випадково відбувалося саме в рамках мультимедійної виставки «Надазовські греки: шляхи ідентичності», що була підготовлена громадською організацією «Надазовські греки: уруми і румеї» у партнерстві з Національним музеєм Голодомору-геноциду та Комунальною установою «Маріупольський краєзнавчий музей». Лекторка зазначила, що Голодомор на Донбасі суттєво вплинув на формування ідентичності та самоусвідомлення цілих поколінь однієї з найбільших етнічних спільнот, що проживали на Донеччині — надазовських греків. Це була третя за чисельністю етнічна група Донеччини — греки, а саме — уруми та румеї, були насильно переселені з Криму, згідно рескрипту 1778 року російської імператриці Катерини ІІ.
Це сталося напередодні російської анексії території Кримського ханства. Близько 30 тисяч урумів та румеїв, яких єднала християнська віра, звичаї та традиції, а відрізняли лише їхні мови, створили 75 поселень у Надазов’ї Донеччини й 95 % цих вимушених переселенців займалися сільським господарством.
У 1930-х роках за відсутності засобів швидкої комунікації мешканці сіл, занесених на «чорні дошки», опинялися у спеціально створеному інформаційному вакуумі.
На так звані «чорні дошки» потрапляли колгоспи, які не могли виконати нереальні плани хлібозаготівель. Тобто там вводився режим резервації, яку місцеві жителі не могли залишити, бо територію охороняли внутрішні війська. У ці села, з яких вивозили всі відібрані у селян припаси, заборонялося будь-що завозити для продажу. Такі села були фактично приречені на смерть.
Матеріали з фонду Національного музею Голодомору-геноциду
Через посилений терор, замкнені в таких селах, як у резерваціях, мешканці часто вважали, що репресії — це «перегини на місцях» саме у їхньому селі, або покарання за національною ознакою. Також вважали й надазовські греки у своїх селах.
У своїй презентації Анна Гедьо навела спогади жителя грецького села Костянтинопіль Івана Алексєєнко, якому у 1933 році було 15 років: «Коли колгоспників почали розкуркулювати то вивозили аж за Урал! Вивозили в чому стояли, багато хто помирав у дорозі від горя, голоду і холоду. Розум моїх односельців, мудрих і працьовитих греків, не міг збагнути причини всієї цієї несправедливісті. Вони чи не перші в цих краях почали господарювати по-новому, усуспільнили землю, а їх карали невідомо за що, наче вони були закляті вороги соціалізму. Залишалося думати одне: нас карали за те, що ми греки».
Однак у цьому випадку страждали греки, бо жили на одній території з українцями. Репресії проти надазовських греків саме за національною ознакою відбудуться пізніше — у 1937-38 роках.
Точної кількості жертв Голодомору ми ніколи не дізнаємося
Виконуючи нереально високі плани хлібозаготівель вповноважені відбирали у селян абсолютно все. Анна Гедьо навела свідчення жительки села Комар Єлизавети Тимощенко, 1919 року народження: «Голод почався в 1932 році. Ми жили тоді з мамою, нас було троє дітей. Я найстарша. Мені було тоді років 12-13. Тато працював на станції Роя, під Кураховим. Почалося все з того, що у людей почали забирати зерно. Комуністи під’їжджали до будинку, вривалися у будинок і шукали що-небудь. Вони забирали все: борошно, олію, квасолю, все, що було. Заходили у будинок, скрізь лазили, зривали підлогу, залазили на горище». Озброєні охоронці біля комори з відібраним у селян зерном.
Фото з фонду Національного музею Голодомору-геноциду
«Восени 32 року зерна людям не дали зовсім. Після жнив ми, хлопці, ходили в поле збирати колоски. Дорослим за це давали 5 років тюрми, а нам, дітям, думалося, нічого не буде, аби тільки не наскочив лютий об’їждчик на коні з нагайкою… Коли вся сім’я почала пухнути, я повіз тітку з двома дітьми до Алчевська, до батька. Дорогою бачив, як на дорозі, що вела до елеватора, повзали люди, вибираючи з пилюки тільки їм видимі зернятка. Деякі падали і вмирали. Їх відтягували на узбіччя і більше не звертали на них уваги…», — засвідчив вже згаданий житель грецького села Костянтинопіль Іван Алексєєнко.
Померла селянка. Фото з фонду Національного музею Голодомору-геноциду
Люди стали їсти не їстівне: ховрахів, траву. Вже згадана Єлизавета Тимощенко з села Комар, розповідала: «Був страшний голод. Що люди тільки не їли. В основному це була трава: грицики, молочай (гіркий). Траву кип’ятили, посипали сіллю і їли. Був такий випадок: моя сестра вийшла в сад, а у нас в траві лежить людина і їсть траву лежачи. Не міг навіть піднятися. Сестричка заплакала, говорить, що це наша трава, але мама сказала, що б вона його не чіпала». Також були відомі випадки канібалізму.
У своїх інтерв’ю згаданий донецький дослідник Станіслав Блєднов, каже про те, що точних даних про кількість жертв Голодомору 1932-1933 років на Донеччині немає, тому що випадки смертей від голоду заборонялося фіксувати. Тому й не збігаються свідчення очевидців, які говорять про сотні померлих у селі, із записами громадянського стану, де фігурує всього десяток прізвищ.
В архівах РАГСів у записах громадянського стану збереглося трохи більше 104 тисяч записів про усіх померлих у 1932-1933 роках в Донецькій області в нинішніх її адміністративних межах.
Станіслав Блєднов. Фото видання «Український тиждень»
Крім того, ховали померлих, як могли та де могли, а іноді, не могли довго цього зробити, бо не було кому та на чому везти мерця на кладовище.
«Люди від голоду падали на вулиці і вмирали. Моїх трьох братів поховали на кладовищі в загальній ямі, куди ховали усіх померлих. А одного брата я сама закопала на городі в ямі, яку сама вирила. Могили не збереглись», — засвідчила жителька села Костянтинополь Лідія Зайцева, 1926 року народження.
Прирікали на смерть під музику
Крім того, що цілі села виморювали голодом, за невиконання нереальних планів хлібозаготівель ще й саджали за ґрати: були притягнені до судової відповідальності 5 правлінь колгоспів у повному складі. Було покарано близько 600 осіб, 20 з яких засуджено до розстрілу, а інші отримали від 3 до 10 років ув’язнення.
Масове вбивство українських селян голодом супроводжувалося нечуваним цинізмом. У своїй презентації Анна Гедьо навела свідчення жительки села Роздольне Марії Дьяконенко, 1928 року народження, батько якої був музикантом: «Мій тато був музикантом, і його змушували грати в оркестрі щодня; вивозили музикантів у різні місця, туди де формувалися обози із зерном. Від голоду сил не було дмухати в трубу. А 1937 року репресували весь оркестр».
Фото з фонду Національного музею Голодомору-геноциду
Заморених голодом українців «заміщували» росіянами
«Виховання голодом» викосило цілі родини. Як свідчать дані 330 томів згаданої справи № 475 2010 року, в результаті «виховання голодом» загинули 3 млн 941 тис. людей, які проживали на найродючіших землях колишньої Української РСР.
А замість померлих у спустілі села завезли переселенців: десятки ешелонів з Росії та Білорусі. Згідно з архівними документами, до Донецької області (тоді поширювалася і на територію нинішньої Луганської області) привезли 44 ешелони переселенців з Іванівської області Росії.
Матеріали з фондів Національного музею Голодомору-геноциду
Згадуючи про штучно створений радянським режимом Голодомор-1932-1933 років, не можливо не проводити паралелі з сьогоденням російського повномасштабного вторгнення, яке триває вже майже чотири роки. Історія нагадує про те, що українці вимушені століттями боротися за своє виживання та за незалежність.
Авторка: Олена Смирнова
