Дарина провела в окупації півтора роки, Тія довгих 10 років. Дар’я – з Бердянська, Тія – з Макіївки. Різний досвід двох різних людей, яких російська агресія змусила кардинально змінити своє звичне життя.
Але є те, що поєднує цих дівчат: обидві зробили вибір на користь України.
Що вони пережили в окупації, як їхній вибір сприйняли в сім’ї, чого очікують від майбутнього — читайте в історіях Дарії та Тії.
Дитинство в окупації: сумно, голодно та нічого не зрозуміло. Історія від першої особи
Я з народження жила в Макіївці Донецької області у звичайній шахтарській родині. В місті, що було окуповане з 2014 року, жити було сумно. Перші місяці ще видавали якусь гуманітарну допомогу з двох боків від лінії фронту, а потім перестали. Батькові на шахті грошей не платили, двох дітей утримувала мати, тож не було навіть за що купувати їжу. Після трьох років окупації почали щомісяця виплачувати відсотки від зарплат. Це було не багато, але хоч щось.
Настрій у людей був якийсь сумбурний, бо вони не розуміли того, що відбувається. Так моїй проросійській родині теоретично імпонували зміни, яка обіцяла нова влада, але коли вони побачили все на власні очі, то розчарувалися. Проте це не стало приводом міняти погляди на проукраїнські. В головах моїх близьких якось так дивно, але міцно склалося, що у всіх негараздах винна Україна, а не Росія. Від цього переконання вони надалі й відштовхувалися.
На світанку так званої «ДНР» мені було дев’ять років і, відповідно, такі ж самі погляди, як у батьків. Але поправку на них робило те, що я не розуміла концепцію війни, як і для чого вона відбувається, не могла ототожнити те, що діється навколо мене, з тією війною, про яку писали в книжках, показували в фільмах. А по-друге, ще до війни в молодшій школі, починаючи з 2010-х років, був такий курс «Я і Україна», на якому нам давали соціальну й громадську орієнтацію, розповідали, що ти живеш в державі Україна, ось так виглядає твоє національне вбрання, ось такі кордони, ось цим славиться та чи інша область. І це насправді дивним чином закладало певну ідентичність, яка мені згодом допомогла. Коли по місту були обстріли, я не дуже розуміла, як по нас може стріляти Україна, якщо Україна це ми. Але ніхто зі старших нічого не пояснював, бо тему війни в таких родинах намагалася переважно замовчувати.
З однолітками ми про це теж не розмовляли. Бо були ще доволі малими дітьми і могли обговорювати тільки наслідки: «Ой у Діани прилетело в подвал!», «Ой, Максим поехал в другой город!» Але ж ми не розуміли, чому все це відбувається.
Дитинство Тії
Тут нормального життя вже не буде
Йшли роки, тривало розчарування тим, що відбувається. Але у місцевих мешканців воно було спрямоване на локальну, окупаційну владу та йшло в комплекті з очікуванням, що Росія прийде, все налаштує і поправить. І якщо місцеву владу не любили, бо вважалося, що вона краде (казали: «Этих нам точно не надо!»), то на російську сподівались і вірили їй беззастережно, мов діти. Але життя від того не ставало легше, тож люди почали свою тривалу історію пристосування до реальності. Зокрема, частина пенсіонерів, намагалася отримати декілька паспортів, окрім українського мати ще документи громадян «ДНР» та РФ, а з ними і відповідну кількість пенсій. При цьому шикувати все одно не вдавалося, бо все більш-менш нормальне — продукти, послуги коштують дуже дорого. В тих же лікарнях ніхто не звертав на наявність пільг, хочеш лікуватися — плати.
Цікаво, що коли люди їздили за пенсіями чи за продуктами на підконтрольні Україні території, бачили, як квітне той самий Маріуполь, як в місті гарно та затишно, в їх свідомості нічого не змінювалося на користь України. Бо всі фейки, пропагандистські наративи та хибні уявлення вже були дуже ефективно вкладенні в голови й зацементовані.
Пам’ятаю, як родичі повертались з чергової подорожі й привозили мені цукерки. Коли підлітком грала в КВК, один з найкращих і пам’ятних дитячих жартів звучав так: «Я дуже люблю свою бабушку, когда она получает пенсию. Она привозить мне носочки и шкарпетки, конфеты и цукерки, гривни и рубли».
Ми, діти, дорослішали, але не у всіх це впливало на картину світу. Єдине, що багато хто зрозумів, бо цю установку роками прищеплювали у школі, що тут, в «ДНР», добре вже не буде і єдиний шлях якось облаштувати своє життя, це виїхати звідси в Росію. Вчителі нам так прямо й казали: «Вам треба здобути нормальну освіту».
Друга «рекламна» компанія була націлена на дорослих: шахтарів запрошували на заробітки на північ та на схід Росії, наприклад, у Воркуту — місто, яке є ще більш мертвим, ніж окупована Макіївка. Мотивували звичайно грошима, але теж червоною ниткою проводили установку, що ось в Росії життя є, тут — ні.
Звісно, щодо України ніхто рекламних кампаній не проводив. Люди і так переважно знали, що там нормально живеться. Але все це було припорошено коментарями «Ой, а якою все те ціною, скільки людей померло, скільки там бандерівців!» Переважно зневажали і боялися українців на підконтрольній території тому, що поширювалося багато відповідних стереотипів, інформаційно-пропагандистська компанія працювала дуже якісно. Тож люди щиро вірили, що президент України (на той момент це був Порошенко) вважав, що в той час, коли українські діти вчаться в школах, діти «ДНР» мусять сидіти в підвалах під обстрілами. Щоб це звучало переконливо, пропагандисти використовували вирвані з контексту фрази.
Як всі мої однолітки, я ходила до школи, а у 2021-му, за пів року до повномасштабного вторгнення вступила до навчального закладу, який колись був Донецьким національним університетом, окупанти зробили там щось своє. Навчалася за спеціальністю «російська мова та література». Але через деякий час припинила ходити на лекції і влаштувалася на роботу, — були потрібні гроші, щоб покинути окупацію.
Дитяча фотографія Тії.
Куди їхати: сумніви та застереження
До 2020 року, до початку хвилі протестів в Білорусі, я теж планувала виїхати до Росії, дивилася варіанти університетів ближче до дому, умовно, в якомусь Ростові. А коли побачила, що відбувається в Білорусі, почала проводити паралелі з окупацією країни і прийшла до висновку, що не розумію контексту того світу і мені там буде не комфортно.Тоді я вирішила їхати в Європу, точніше — у Фінляндію, де вже перебувала моя знайома. Але за два місяці до виїзду ця країна перестала дозволяти перетин кордону для нечіпованих тварин, а я збиралася в дорогу зі своїм котиком. Але чіпування за європейськими стандартами зайняло б близько пів року: три місяці проживання у Росії, три — десь у Європі, здається, в Естонії. І все це без документів, бо у мене були тільки видані в так званій «ДНР».
Тоді я написала волонтерам, які мені допомагали: «Я такого не витримаю. Підкажіть інший шлях». Мені відповіли: «Найпростіше — їхати в Україну». Але я не знала, чи мене взагалі пустять і дуже здивувалась, коли мені сказали, що пускають навіть без українського паспорта.
В Україну я їхати не планувала, бо вважала, що отримати європейські документи буде значно легше, ніж пояснити СБУ, чому у мене паспорт «ДНР» і що я не співпрацювала з Росією. Я в цьому плані була трошки наляканою. До того ж в новинах бачила багато українських біженців, не знала, чи допомагають їм в своїй країні, не чула, що є такий статус як внутрішньо переміщена особа. Думала, що українцям надають допомогу тільки за кордоном, були вдалі приклади знайомих з Донецька, які виїхали в Європу. Я теж сподівалася, що зможу влитися в діаспору і з часом нормально адаптуватися до життя. Головне, щоб це не було так токсично, як під час моєї юнацької спроби інтегруватися в україномовне суспільство.
Мова йде про конфлікт, який мене дуже вразив. Мені 17 років, зайшовши в інтернет, я сиджу в читацькому театрі(чаті, на кшталт книжкового клубу), намагаючись читати українські книжки, щоб якось розвивати словниковий запас. В чаті дівчина, яка пройшла такий же шлях, що і я (навчалася в тому ж самому університеті на тій же самій спеціальності), тільки на пару років раніше, тому повномасштабна війна застигла її у Маріуполі, жорстко дає зрозуміти, що вважає мене несправжньою людиною, повністю промитою пропагандою. Звинувачує мене у тому, що я й досі не виїхала з території, підконтрольній «ДНР», і каже, що дівчина з Пітера, яка вивчає українську, більше українка, ніж я з окупації.
Тія у Донецьку.
В юному віці та в кризовому стані, в якому я перебувала, мене ця історія дуже ранила. Я знаю українську з дитинства, ходила в україномовний садочок, потім в україномовну школу до 4 класу. І тільки в 2017-му була відірвана від українського медіаконтенту, до якого мала доступ: на Новому та інших телеканалах до останнього дивилася шоу та різні програми. Але після звинувачень тієї дівчини засумнівалась, чи потрібна я Україні.
І все ж таки в жовтні 2023 року, не маючи змоги поїхати за кордон, я вирішила прямувати до України. Подала заявку до чесько-української організації “Helping to Leave”, яка допомагає українцям виїжджати з окупованих та прифронтових територій. Батькам не дуже ясно сказала, куди я їду. Зібрала валізу, взяла кота і відправилася в дорогу.
Кордон між Росією та Україною долала на межі Бєлгородської та Сумської областей, через пункт пропуску Колотилівка-Покровка. Коли проходили російську фільтрацію, військові веселилися, речі перевіряли з певним знущанням — викидали все з валізи, висмикуючи, що заманеться, типу для огляду, забирали, перевіряли всю техніку. І коли навколо десятка людей, яких пропустили на фільтрації, скупчилося тридцять озброєних військових, відчуваєш себе під дуже неприємним тиском. Тим більше, що на цю фільтрацію ти йдеш весь наляканий, прочитавши 150 історій в соцмережах про те, що тут іноді відбувається, як тебе можуть розвернути і не пустити далі. Переді мною була жінка без жодного паспорту, тільки з ксерокопією пенсійного посвідчення, бо все інше згоріло. З цією ксерокопією вона намагалася потрапити в Україну, а росіяни їй казали: «Вас там не приймуть, повернетеся назад, а ми вас теж не пустимо. Тому думайте, куди вам треба».
Українська фільтрація проходить інакше — менше військових, ти почуваєш себе більш у безпеці, до тебе ставляться дійсно як до людини. Мене пустили без українських документів, прикордонній службі безпеки я надавала те, що мала: свідоцтво про народження, ксерокопії батьківських паспортів, квиток, атестат — повне портфоліо, в якому було видно, що після того, як в 2014 році сталася окупація, я з неї не виїжджала, російські документи не отримувала. Але все це відбувалося потім, спочатку треба було подолати перехід між двома КПП, а це три кілометри вгору в чистому полі по вкритій граншлаком дорозі, обгородженій колючим дротом.
Цією дорогою люди тягли речі, які взяли з собою. Речей було багато, хоча волонтери попереджали, що шлях буде непростим, радили замість важких валіз брати кравчучки. Я несла валізу десь кілограмів в тридцять (половина моєї ваги) плюс кіт у переносці. Коли вже людям бракувало сил, на переході відбувалося скидання баласту. Я позбулася свого товстого теплого светра. Йшла і спостерігала, як люди викидали речі, без яких могли обійтися, навіть їжу, яку брали в дорогу. У якийсь момент перед очима з’являються поламані валізи, іграшки, дуже багато одягу. Ближче до кінця шляху помічаєш на дорозі дрібні російські гроші, сім-карти, подерті документи.
Поруч зі мною перехід долали мама на кріслі колісному (хтось її віз) і її дев’ятирічний син, який ніс речі. Вони подолали шлях раніше мене і хлопчик попросився повернутися на перехід, щоб допомогти мені нести кота. Я за це йому дуже вдячна. За допомогою цього хлопчика мій кіт Віскі потрапив нарешті у вільну Україну.
Тія у Харкові
Живу захлинаючись!
Далі я поїхала до Харкова. Місяць перебувала в шелтері, поки волонтери не знайшли для мене квартиру й роботу. Цілий рік у мене пішов на отримання українських документів, бо дуже довго не могла підтвердити свою особу через те, що не мала свідків. В єдиному українському документі, з яким я приїхала — свідоцтві про народження, звісно, не було фото, тож воно не дуже допомогло. Щоб якось прискорити процес, я активно надавала розв’язанню своєї проблеми суспільного розголосу, але це не могло змінити встановлену процедуру.
Жодного разу не пожалкувала, що приїхала й залишилася у Харкові, це неймовірне місто! На моє ставлення до нього ніяк не впливають численні повітряні атаки росіян. Я пройшла шість курсів домедичної допомоги, ношу з собою аптечку. Слідкую за каналами у соцмережах, знаю, де знаходяться укриття.
Зараз я змінила роботу, працюю в школі адміністраторкою, раніше працювала в книгарні, до того — в іншій школі. Реінтегруюсь в суспільство. Займаюся власними справами, до яких руки не доходили в окупації, розвиваюся, пробую нові хобі. Живу!
Готуюся вступати наступного року в університет, в який та яку спеціальність — ще не визначилася. Знаю, в українських університетах з’явився цікавий напрямок — управління на деокупованих територіях. Але багато чого потрібно зробити, щоб туди вступити. Проте я точно не зможу вивчати «російську мову та літературу». До речі, приїхавши до України, я взагалі перестала спілкуватися російською. Оточення у мене повністю україномовне, і це не тому, що я підбирала коло спілкування по мові, просто культурний, мистецький і свідомий двіж у Харкові об’єднує саме україномовних людей.
Я є частиною багатьох соціальних спільнот, у мене безліч знайомих по різних локаціях міста. Тобто можу прийти в театр, і вже знаю акторів, а вони знають мене. Зайшла в музей і знов комунікую зі знайомими. Виявилось, що мене усі знають і я знаю усіх. Я соціально активна. Багато всюди працювала і ходила на якісь локальні навчання. Мене багато усюди. По можливості беру участь у волонтерському русі, де тільки можна прикладаю свою руку. Мені пропонують — я погоджуюсь. Займаюсь спортом — історичним фехтуванням, а ще захопилась реконструкцією середньовічних балів. Взимку з друзями колядували — зібрали велику кількість людей і 20 тисяч гривень на ЗСУ.
Харків — насправді дуже жваве місто. Тут є можливість жити захлинаючись, якої до того я не мала. На першому етапі це навіть було проблемою, бо навкруги багато всього відбувалося, а долучитися заважало відчуття, що недостатньо інтегрована в контекст.
В Донецьку у мене ще залишилося декілька знайомих, з ким я можу поспілкуватися через соцмережі. Але відчувається певний дискомфорт, бо коли я розповідаю, куди пішла, що зробила, в тому числі про спільні справи зі знайомими, донеччани нічим не можуть мені в діалозі парувати. Тільки скажуть: «Ну, прикольно, а у нас води знову нема». І якось ніякове стає писати про своє життя, бо здається, що ти людям причиняєш дискомфорт розповідями про те, що тут відбувається. Є знайомі, які слідкують за українською політикою, але виходить у них це дуже важко, бо вони почали від повномасштабного вторгнення, а треба було спочатку згадати, що відбувалося в 2014-му році.
З Макіївкою у мене зв’язок втрачений, не тільки з колишніми друзями, але й з батьками. Вони вже за місяць дізналися, де я знаходжусь, і ставляться до цього негативно. Але їхня думка мене не дуже цікавить. Тож, ми не спілкуємося.
Іноді мене запитують про мрії. З цим важко. Напевно зараз єдине про що можна мріяти, так це про подорожі. Але вони поки не те, що можу реалізувати тут і зараз. Я не кажу про деокупацію і подібні речі, бо дуже боюся про це казати вголос. І про перемогу боюся мріяти. Розумію, скільки буде ще роботи після умовної перемоги. Враховуючи тему хоча б меморіалізації на Донеччині та реінтеграції окупованих територій, я розглядаю перемогу не як кінець великої справи, досягнення мети, а тільки як прапорець до старту, до ще більшої роботи.
Тія після виїзду з окупації
Купол тиші в окупованому Бердянську
Дар’я пробула в захопленому Росією Бердянську півтора року. Каже, що на той час окупація була схожа на купол тиші, який накрив місто, розповідає “Бердянськ24”.
“Ти відчуваєш напругу, ти відчуваєш цей тиск, як наче перед зливою, тобто щось намічається, щось накаляється, ти ніколи не можеш розслабитися, але у цього немає грому, він вже пройшов”. Така гнітюча атмосфера залишилася в пам’яті у дівчини про рідне місто.
Коли почалася повномасштабна війна, Бердянськ був окупований в перші ж дні. В місті стали зникати продукти. На вулицях з’явилися російські солдати. А серед людей оселився страх.
Через півтори роки окупації з продуктами вже ситуація стабілізувалась, але військові РФ — нікуди не поділися. Місцеві виїжджали із Бердянська. Залишилися або ті, хто не міг покинути місто з різних причин, або фанатики русского мира”.
“В ті часи я йшла вулицею і не знала, з ким можу говорити. Була оця постійна напруга в контролі того, що та кому ти можеш сказати”, – згадує окупацію Даша.
Разом із тишею до дівчини прийшов страх. Вона боялась російських військових і того, що вони можуть з нею зробити.
«Представників різних народів Азії стало дуже багато, було страшно ходити містом. Кадирівці могли їхати на військовій машині з кулеметом і просто по приколу на тебе наставляти зброю, кричати щось, показувати знаки, ти не розумієш їх, тобі страшно. Коли чоловіки підходять на вулиці, щоб познайомитись фактично до дитини, це дуже страшно. Тому з часом я перестала виходити на вулицю та відгородилась від улюбленого Бердянська, який я знала іншим», – розповідає дівчина.
На думку Даші, єдиним незмінним у Бердянську залишалось море. Зараз Дар’я дуже за ним сумує.
Заховала документи, щоб тільки не потрапити до російської школи
Дівчина не відвідувала російську школу, але багато її знайомих пішли до навчальних закладів, які відкрили окупанти. Даша пояснила, що їх батьків просто залякали.
«Погрожували, що можуть відібрати батьківські права, якщо ті не віддадуть дітей до російських шкіл, залякували великими штрафами. Натомість дітям, які пішли в ці школи, нараховувалися щомісячні грошові бонуси, їм надавалась канцелярія, були якісь подарунки», – розповіла дівчина.
Дівчина зізналася, що батьки теж хотіли віддати її до російської школи. Злякались, що доньку заберуть насильно. Але дівчина змогла цього уникнути.
«Я заховала документи й відстояла своє право вчитися в українській школі. Я була категорична у цьому виборі. Це було те право, яке я мусила перед ними відстоювати, виборювати. Власне, я це і зробила. Тут суто мій підлітковий максималізм, бунтарство зберегли мою українську ідентичність в окупації. Тому що, дійсно, якби я себе тоді не відстояла, якби я не заховала свої документи, то підозрюю, що зараз я не вчилася б в українському університеті, що я зараз не була б в Україні», – запевнила Дар’я.
Вона розповідає про своїх друзів, які спочатку теж не хотіли йти вчитися до російської школи.
«Вони казали, що їх змусили батьки. Але в кінці року вони вже вступили до ростовських університетів, і їм було з цим абсолютно окей. Їх вже ніхто не змушував. Тобто за цей рік, який вони провели в російських школах, пропаганда змінила їх настільки, що вони стали казати мені, як вони чекають студентського життя в Ростові», – розповіла Дар’я.
На її думку, підхід окупантів до старшокласників і дітей молодшого віку відрізнявся.
«Вони (окупаційна влада – ред.) розуміли, що старшокласники більшу частину свого життя провели в Україні. Вони вже мають певні принципи, установки. І конкретно вчителі моєї школи не намагалися їх суттєво перенавчати. Тобто в них щопонеділка мав бути «разговор о важном» – виховна година, де мали вмикати російський гімн, розповідати про «визволителів святої СВО» та наскільки всі мають бути вдячними. Конкретно цим дітям не проводили, так і пояснювали, що ви дорослі, вам не треба переписувати свідомість», – розповіла Даша.
За її оцінками, з місцевих вчителів на співпрацю з окупантами пішло близько 30%. Решту псевдовлада добирала кадрами з окупованих раніше Криму, Донеччини, Луганщини та безпосередньо Росії.
Всі півтора року в окупації Даша навчалася в українській школі онлайн. Дівчина згадує той час з сумом, бо постійно вимушена була сидіти вдома. Вона боялася кудись ходити вдень через «полювання» окупантів на школярів.
«Військові могли підійти до дітей на вулиці, запитати, де ти вчишся. Якщо виявляли, що ніде: штраф, санкції, викрадення. Тобто ми боялися всього. Тому я дуже повільно, але адаптувалась до того, що просто сиділа всі ці півтора року вдома. Я боялась відкритих хвірток і дверей, я боялась, що мене хтось підслуховує. Сиділа, трусилася, що я говорю українською та це почують сусіди. Так і пройшов випускний клас онлайн-освіти», – згадала Дар’я.
Дівчині довелось буквально зникнути з поля зору людей та стати невидимкою. Вона майже не виходила на вулицю, щоб її ніхто не побачив.
«Ми всім сусідам брехали, що я поїхала. Одним сказали, що мама відвезла мене до Запоріжжя та повернулась. Іншим – що я десь у селі Бердянського району. Типу в мене не все добре зі здоров’ям, повезли на природу лікуватись. Було таке, що зустрічали вчителів з моєї школи (які пішли на співпрацю з окупантами – ред.), батьки відповідали, що я в Запоріжжі. Причому я думаю, що всі сусіди та вчителі знали, що я в місті, бо мене все одно було видно, але вони обрали не звертати увагу. І мені з цим дуже пощастило», – наголосила бердянка.
Даша зазначила, що навчання було чи не єдиною її активністю в окупації. Це дозволило дівчині зосередитися і добре скласти іспити.
«Мої батьки, близькі ходили на вулицю, вони все одно сприймали інформацію, яку чують, бачать. І я помічала, наскільки за цей рік ми вже відрізняємось від самих себе до повномасштабної війни. Через те, що я не виходила з дому, я змогла захиститися від впливу російської пропаганди», – зауважила дівчина.
Перебуваючи в окупації Дар’я навіть взяла участь у конкурсі «Малої Академії Наук». Її робота була присвячена бердянським тг-каналам в окупації.
«Порівнювала між собою українські та проросійські телеграм-канали. Я пишаюсь цією роботою. Це було про те, що українські канали, не маючи джерел інформації, не перебуваючи безпосередньо в місті, беруть її з відкритих бердянських чатів, де люди пишуть «умовний вибух». Але інформація доходить дуже повільно. І це те, що мене певною мірою дратувало в окупації. Я не любила російські пропагандистські канали, але була змушена на них підписуватись, щоб дізнаватись хоч якусь інформацію. Бо ми жили в інформаційній ізоляції та в бульбашці», – пояснила Дар’я.
Під час роботи над МАН вона відчувала страх, але продовжувала працювти. В день презентації наукової роботи про тг-канали в окупації, у сусідів згори ФСБ проводили обшук. Ось такі реалії.
Даша розповіла, що конфлікти між дітьми, які залишилися в окупації, і тими, хто виїхав, – трапляються.
«Я пам’ятаю, що дітей, які пішли до російських шкіл (але продовжували онлайн навчання в українській школі – ред.) дуже булили. Їм писали, що «ви взагалі тут ніхто, ви не варті української освіти, йдіть у свою російську школу», – поділилася бердянка.
Даша зізналася, що отримувала такі образи і на свою адресу також. Адже вона хоч і не пішла навчатися до російської школи, але залишалася в окупованому місті.
«Мені було образливо читати, що всі, хто залишився в Бердянську, зрадники, що вони всі чекали русню, наші батьки чекали русню, коли насправді це не так. І тому я певною мірою відстоювала цих дітей, а потім побачила, що вони вступали до ростовських університетів і засумнівалася у своєму виборі. Вже після виїзду я зрозуміла і ту, і іншу сторони», – зізналася дівчина.
Щоб потрапити в Україну, довелося брехати батькам
Шлях до України не був для Дар’ї легким. Ще перебуваючи в Бердянську, дівчина вступила до Запорізького вишу. Щоб виїхати з окупації, Дар’я збрехала батькам, що навчання можливе лише офлайн. Вона навіть накопичила гроші на дорогу та знайшла перевізника до Запоріжжя.
«Батькам довелося змиритися з тим, що це вже не просто мрія, а план. Їм довелось мене відпустити», – наголосила Даша.
Вже під час навчання в університеті, Даша стикнулась з упередженнями до внутрішньо переміщених осіб. Це було в гуртожитку, де жили як ВПО, так і студенти з вільних міст України.
«Звучало, що умовно ви приїхали на все готове, іншим якось треба себе утримувати, а у вас є виплати, вам допомагають волонтери. Вам взагалі не треба паритися, у вас є 3 тисячі, а мені треба ходити на роботу. Я відповідала: ми можемо помінятися місцями. Поживи в окупації, відчуй, як це, коли ти не можеш побачити близьких, повернутися додому на вихідні. Проте в тебе будуть три тисячі та ноутбук», – зазначила переселенка.
Попри складнощі, Дар’я вважає, що рішення виїхати з окупації – найкраще рішення в її житті.
«Це як скинути з плечей тягар, розбити купол тиші та подивитися на світ тверезо. Тут реально і повітря, і небо — інші», – впевнена дівчина.
Матеріал підготовлений редакціями Бердянськ24 та Новини Донбасу
