Колаж створений за допомогою ШІ
До початку повномасштабного російського вторгнення в Україні фактично не було кримінальної відповідальності за колабораціонізм. Відповідна стаття у Кримінальному кодексі з’явилася лише в березні 2022 року. Практика застосування цієї статті викликає чимало критики у юристів. Правозахисники називають її суперечливою.
«Аналіз показує, що притягнення до відповідальності за колабораційну діяльність не враховує контексту окупації, необхідності забезпечувати життя на окупованій території, до того ж спирається на формальну оцінку дій обвинувачених», — пише у своєму аналітичному звіті правозахисна організація ZMINA, звертаючи увагу на притягнення до відповідальності за дії, необхідні для забезпечення повсякденного життя цивільних на окупованих територіях, і на недостатнє врахування індивідуальних обставин, зокрема наявність примусу.
Тож станом на зараз є великий розрив між тим, що вважають громадяни злочином проти власної держави, а що таким злочином вважає українське законодавство.
Як українці визначають колабораціонізм
За даними соціологічної групи «Рейтинг», у 2024 році більшість українців вважали колабораціонізмом:
- обіймання керівних посад в органах окупаційної влади (48%),
- участь в організації незаконних «референдумів» і «виборів» (46%),
- а також службу у збройних силах Росії (44%),
- кожен третій респондент відносив до цього поняття роботу в правоохоронних чи судових органах, а також будь-яку посаду в органах місцевого самоврядування під контролем окупаційної адміністрації.
46% опитаних переконані, що кримінальній відповідальності підлягає будь-яка форма співпраці з окупаційною владою, тоді як 52% вважають, що покарання має застосовуватись лише у випадку тяжких наслідків або злочинів. Водночас частка прихильників абсолютної відповідальності порівняно з 2023 роком зменшилася на 6%.
Більшість опитаних (65%) вважають справедливим обмеження права колаборантів обіймати державні посади, 30% — виступають за штраф, а 20% — за громадські роботи або обмеження участі у громадському житті. 63% переконані, що заборона на державну службу та підприємницьку діяльність має бути безстроковою.
На думку 60% українців, саме суд повинен визначати ступінь вини та покарання, тоді як чверть респондентів вважають, що рішення мають ухвалювати місцеві органи влади або громади. Молодь частіше довіряє судам, старші покоління — спільноті та «суду совісті».
Як закон протидіє колабораціонізму
Станом на жовтень 2025 року 1 519 особам повідомлено про підозру, 515 оголошено в розшук, 1 301 обвинувальний акт направлено до суду.
Але практика застосування закону викликає критику — формулювання статей залишаються розмитими, а розмежувати виживання під окупацією і свідому співпрацю буває складно. Суспільство вимагає справедливості, але судова система й законодавство ще шукають баланс між покаранням і розумінням контексту.
Так, за даними правозахисної організації «ZMINA», найбільше вироків (517 вироків станом на грудень 2024 року) — за частиною першою статті 111-1 КК України (публічне заперечення збройної агресії та публічні заклики до підтримки рішень та/або дій держави-агресора). А вироки за добровільне зайняття посад в окупаційних органах влади посідають лише 5 місце у загальній кількості вироків за 111 статтею.
Що важливо: серед вироків суду майже немає виправдувальних: із загальної кількості вироків лише чотири такі.
Між жорсткістю і розумінням
Ставлення українців до колабораціонізму залишається суворим: більшість переконані, що співпраця з окупантами має каратися. Але водночас суспільство дедалі частіше усвідомлює складність життя під окупацією — коли вибір між «співпрацювати» і «вижити» не завжди був очевидним.
Серед засуджених дійсно багато тих, хто свідомо працював або працює на окупаційні адміністрації чи силові структури, наприклад, «поліцію». Але як бути з працівниками бюджетних і комунальних підприємств?
Однією з небагатьох резонансних справ стала справа електрика з Лимана Дмитра Герасименка. Його звинуватили в тому, що під час окупації міста він очолив підприємство «Районні електричні мережі» (РЕМ), яке підпорядковувалося «ДНР» і відновлювало електромережі, пошкоджені під час боїв. Герасименко визнав провину, але просив не карати його суворо. За його словами, він погодився обійняти посаду, щоб прогодувати хворих батьків і забезпечити містян світлом.
У травні 2023 року Індустріальний районний суд Дніпра засудив його до трьох років позбавлення волі, але згодом апеляційний суд замінив реальний строк на умовний. Прокурор подав скаргу з вимогою повернути електрика під варту, однак 12 листопада 2024 року відмовився від касації.
Сам Герасименко сказав, що задоволений таким рішенням. На його думку, справедливо, що його визнали винним, але залишили на свободі.
«Я працював [керівником РЕМ під час окупації], я цього не заперечую. На мою думку, нічого поганого нашій державі я не зробив, у мене не було наміру йти проти держави», — сказав він.
Кого вважають колаборантами мешканці тимчасово окупованого Маріуполя
Жителі тимчасово окупованого Маріуполя на Донеччині, з якими поспілкувались журналісти «Вільного Радіо», оцінку дій колаборантів залишають правоохоронцям. Та зізнаються, що переживають, аби самі не отримали підозри через те, що були змушені оформити російські паспорти.
Іван (ім’я змінено), Маріуполь (тимчасова окупація):
«Я не знаю, як це трактує [українське] законодавство. Але дуже переживаю, щоб мене не судили потім. Просто за [російський] паспорт. Ми тут не незрозуміло як: і тим може чимось не сподобаєшся, неправим будеш (Росії — ред), і ці (Україна — ред.) ще можуть зрадником оголосити. Як між двох вогнів. Я думаю, точно неправі ті, хто воював [проти України]».
Анастасія (ім’я змінено), Маріуполь (тимчасова окупація):
«А хто зрадники? Я у себе вдома. Я що тепер — зрадниця? Нам же жити якось треба. Те, що доводиться жити в таких умовах (під російською окупацією — ред.), не означає, що ми так хотіли. Зрадників десь там серед організаторів пошукайте. Хто там рулить, собі квартири нарішав, а решті — фіг там, а не компенсації. Я себе зрадницею не вважаю».
Наталя, ВПО з Маріуполя:
«Зараз багато хто так легко судить, але війна триває, я не розумію, як можна давати оцінку. У мене близька людина в окупації, працює в магазині. Я не думаю, що це зрада. Судили ж вже сільських голів, які співпрацювали з окупантами. Хтось може й любив Росію, а хтось може просто, аби людям допомогти, якийсь порядок налагодити у селі. Я не знаю. Моргун наш — ото точно зрадник. Зі стажем. Іващенко теж. А ще, у мене питання до вчителів. Ви ж дітям в голову вкладаєте, що “Росія — молодець”».
Що думають у Херсоні про колаборантів?
Олексій Полухін пережив окупацію Херсона і полон. Для нього колаборант — це той, хто добровільно підтримав окупацію України чи його/її населеного пункту:
«Це той, хто добровільно підтримує окупантську систему забезпечення, обіймає різні посади, які допомагають системі окупантів закріплюватись у захопленій громаді».
Для Олексія, який виходив на мирні антиросійські мітинги у Херсоні, пережив полон, відправляв журналістам фото руйнувань у місті під час окупації, є чіткі визначення, хто не є колаборантом:
«Це — людина, яка виходить на мітинги проти окупації, партизанить, намагається виживати в окупації, але при тому не зраджувати своїй країні, тобто не обіймати окупаційні посади».
«Зрадник — це зрадник. До нього/неї ставлюсь як до ворога».
Ольга Цілинко, очільниця херсонської громадської організації «Софія», яка опікується родинами, що мають дітей з інвалідністю, пережила окупацію Херсона і продовжує жити в місті під обстрілами, продовжує допомагати родинам, які стали для неї своїми. Для Ольги, історикині за першою та психологині за другою освітою, колаборанти і зрадники — це різні люди.
«Зрадники — це люди, які свідомо йшли і планували зрадити, брали участь у певних заходах, закликали “русский мир” до та після 2014 року. Це люди, які просували і просувають ідею “русского мира”, захоплення України тощо. Тобто зрадники — це ідеологія.
А колаборанти — це для мене люди, які перейшли на роботу до окупантів. Не лише до окупаційних органів влади, але й до окупантів в цілому. У нас, у херсонців, загалом невеликий досвід окупації порівняно з лівобережною Херсонщиною, Кримом та іншими досі окупованими громадами. Але і у нас дуже важко було знайти структуру, де під час окупації можна було працювати на росіян і щоб це не вважалось колабораціонізмом.
Можливо це лише якась низькооплачувана робота, яка не потребує особливих навичок професійності. Бо ми, приміром, знали, що навіть в таксі розмовляти не можна, бо таксисти переважно працюють на росіян. Не всі, звісно, але чимало таксистів здавали людей росіянам: де забрали, куди відвозили і про що люди говорили.
Якщо ж говорити приміром про дитячий садочок, який працює в окупації, це ще складніше, бо система виховання побудована таким чином, що в ній чи не всі працівники — це важлива ланка, а для окупантів — важлива політична і ідеологічна ланка. Тому вихователь у дитячому садку в окупації — це політична посада, тому що там — дитячі свята, там — виступи, там — віршики, там — малюнки, — і все це несе якесь ідейне навантаження. Тому для мене вихователь дитсадка, який пішов працювати на росіян, — це колаборант однозначно».
Ольга Цилинко, руководительница херсонской общественной организации «София»
Вчителі та психологи, які пішли на співпрацю з росіянами, для Ольги, яка сама є психологинею і працює зокрема з дітьми, — це особлива точка болю.
«Я не можу це (роботу на окупантів – ред.) сприйняти, мене це ранить. Я знаю людей, які працювали в школах на росіян, а зараз продовжують працювати в українській школі. Аргумент був один: мені жити ж за щось треба. Або ще гірша маніпуляція: дітей же треба було підтримувати.
Це маніпуляція і брехня, тому що під час окупації в Херсоні з голоду ніхто не помер. Вижити можна було – і навіть зараз в окупованій частині Херсонщини є люди, які працюють, але не займаються колабораціонізмом. Це може бути соціальний захист, але на рівні обслуговування людей, а не впровадження окупаційних методик та пропагандистських наративів про “благодаря Росии вы тут имеете коробку макарон”».
«Бо насправді, глибоко ідеологізовані майже всі сторони життя. Куди не піди — крізь ідеологія, пропаганда. Тому ми, приміром, уникали будь-якої можливості співпраці з росіянами. Коли ми навіть з дітьми проговорювали, як же ми будемо жити в разі, якщо не буде, приміром, коштів від української зарплати, то я дітям так і казала: ну що, буду ліпити пельмені та пиріжки, в’язати, шити, але про жодну роботу на окупанта не могло йтись. Бо все одно це використають у пропаганді».
Наталя, мешканка Херсонщини, каже, що для неї абсолютно все змінилось саме у 2022 році, коли вона побачила, як вчорашні українські депутати та підприємці сьогодні з російськими прапорами агітують за росіян.
«Справді після 2014 року я готова ще була когось виправдовувати: ну що поганого нам зробив Пушкін, ну нащо нам Булгакова хейтити, ну возять українських дітей до Росії на виставки, ну що поганого в російській мові. Звісно, ті, хто пішли працювати на росіян, виправдання у мене не мали і не мають, але на Херсонщині таких було небагато.
Я відносно нормально ставилась до того ж Черевка або Семенчева, вважала, що якщо людина – хороший фахівець, то як заважає російська мова? Ну хай говорить.
І саме 2022-й рік поставив все на свої місця. Російська – мова ворога, бо саме за нею приходять російські танки. Я десь чула цю фразу і вона мені сподобалась: якщо все одно, якою мовою говорити, давайте українською».
«Я раніше теж всіх під один гребінець іноді чесала. А тепер розумію — кожна історія особлива. Я знаю водіїв автобусів, які наче і на росіян працювали, а разом із тим безкоштовно вивозили хворих людей. Якщо лікар лікує людей і не обіймає посади заввідділенням чи не очолює лікарню, він теж може не бути колаборантом.
Я за те, аби кожну історію аналізували, а не всіх в окупації називали зрадниками і колаборантами».
Ірина, мешканка Херсона, згадала про своїх родичів у Криму:
«Ми давно не спілкуємось із родичами в Криму. У 2014-му їм було “аби без війни”. Для мене це неприпустимо. Ми перестали спілкуватись десь за два роки. Тепер я в окупації — і не жалкую. Бо саме це “аби без війни” допомогло росіянам.
Зараз я бачу: вони все одно би пішли війною на Україну. Але є величезна різниця — піти на благодатний ґрунт чи на країну, яка не розуміє їхньої мови і добре знає свою історію та своїх видатних людей.
Для мене зараз не існує сірого: лише біле і чорне. Тому колаборант для мене — це той, хто працює на росіян та підтримує їхню ідеологію. Все, крапка. Жодних виправдань. Колаборант і зрадник для мене — це одне і те саме».
Що думають у Запоріжжі про колаборантів?
Данило, мешканець Запоріжжя, переконаний, що колаборант — це не просто людина, яка співпрацює з окупантом, а той, хто свідомо відмовився від своєї держави.
«Колаборант — це людина без принципів. Та, що за посаду чи винагороду готова зрадити не тільки державу, а й друзів. Але не можна всіх, хто залишився в окупації, називати зрадниками. Є ті, хто чекає повернення України, хто просто не зміг виїхати. Це не колаборанти — це наші люди, які перечікують російську навалу».
Його слова перегукуються з позицією більшості інших опитаних: не всі, хто залишився в окупації, — зрадники та співучасники окупації.
Яна із Запорізької області коротко, але чітко формулює свою думку з цього питання:
«Той, хто на своїй території у своїй державі йде проти волі народу і підтримує окупанта. Якщо на тимчасово окупованій території: якщо це люди, які живуть, підтримують і пропагують ту владу — то це колаборанти».
Світлана, мешканка Запоріжжя, не вважає зрадниками лікарів та навіть вчителів, які працюють в окупації.
«Люди в окупації — заручники. Тому, будь-яку людину, яка там залишилась, звичайно, не можна назвати колаборантами. Які перейшли та співпрацюють з рашистами, підтримують позицію їхнього російського ху… — президента…
Ну і якщо ти держслужбовець, я думаю, так, це — колабораційна діяльність. Якщо у тебе немає виходу, ти не можеш виїхати: не можеш залишити своїх батьків чи ще щось. Ну вони вимушені працювати у тій же лікарні або вчителем. Я не вважаю, що це колаборанти».
Олександр Григорович із Запоріжжя каже, що зрадників потрібно оцінювати не за словами, а за справами.
«Є люди, які пішли на співпрацю з ворогом і зрадили Україну. Але! Тут треба дивитися: колаборанти бувають трошки різні. Одні колаборанти, вроді, працюють, а у той же час допомагають Україні: якусь інформацію збирають, передають. Таких фактів дуже багато ще з минулої війни. Тому дивитися треба конкретно по їх ділам. Що вони роблять».
Світлана, переселенка з Оріхова, каже, що колаборант — це той, хто свідомо перейшов на сторону ворога, але визнає: життя на війні не залишає простих відповідей.
«В окупації не солодко, і тут не солодко. Які ж люди зрадники, коли туди Росія зайшла, вони не зрадники — вони живуть, бо не мають де жити. Як і ми — як би там хоч трошки було краще, ми б сиділи в Оріхові. Ті, що пішли на співпрацю — звичайно, зрадники. Але, якщо там живуть не по своїй провині та радості — то що робити…».
Олег із Запоріжжя, демобілізований ветеран, який взагалі не знайомий зі словом «колаборант». Спершу чоловік не зрозумів запитання, але пояснив свою позицію через слово «зрадник».
«Зрадник — це той, хто не цінує наших хлопців, хто каже: “Мені все одно, під яким прапором жити”. Бо за цей прапор кожен день хтось гине. За те, щоб ви та я з сином міг спокійно йти цією вулицею. Ті, хто не цінує військових — зрадники або, як ви кажете, колаборанти».
«Головне, щоб люди за мир»
Але є і інші думки. Олена Кіжябкіна, яка вимушена була через окупацію залишити Енергодар і переїхати до Запоріжжя, не засуджує окупацію рідного міста. Шкодує лише, що не може повернутись:
«В Енергодарі зараз люди задоволені. Пенсії додали, у магазинах все є. Подруги кажуть — живеться краще. Я б, може, поїхала туди до маминої могилки, але не пускають. А так — люди там спокійно живуть».
Її слова показують, як глибоко пропаганда проникає навіть у побутові розмови з друзями. Уточнюємо у Олени Кіжябкіної, чи чула вона про терор незадоволених російським режимом, про катівні, обстріли атомної електростанції:
«У Енергодарі? Ні, нічого такого не чула. Дзвоню подругам — кажуть, живуть краще, ніж було. У магазинах усе є, кажуть: “Ми задоволені”. І ні, не стріляють вони. Усе спокійно. Раніше, може, по місту їздили, а зараз тихо. Єдине — комендантська година після дев’ятої».
Олена розповідає, що виїжджати не хотіла, але мала проблеми зі здоров’ям, які можна було вилікувати лише у Запоріжжі. І вже 4 роки живе тут у доньки. На питання «Хто такий колаборант?» жінка відповідає:
«Навіть не знаю, кого так можна назвати. Головне, щоб люди за мир. Щоб швидше закінчилася війна і щоб всюди був мир. Чесне слово, і Запоріжжя не хочеться, щоб оце обстрілювали. Хочеться мир».
«Колаборанти — це ті, хто поводяться, як матрьошки»
Редакції РІА Південь також вдалось поспілкуватись і з тими, хто залишається в тимчасово окупованому Мелітополі. Більшість там вважають зрадниками тих, хто погодився йти працювати на державну службу і став агітатором «русского мира».
Деякі імена та професії опитаних змінені через безпекові питання.
Євген з Мелітополя (пенсіонер):
«Для мене колаборанти — то переважно держслужбовці, бюджетники. Важке питання з комерсами, які сплачують їм податки. Жити за щось треба ж, хоча всім серцем ненавидять росіян, але по різним причинам не змогли виїхати. Я знаю особисто таких. Одна брата поховала нещодавно, у іншого батько на рак хворий, у третього теща лежача без пам’яті. Ще у одного приятеля теж бабка лежача і він один доглядає.
А от вчителі могли б і дистанційно навчати дітей по українським програмам. Лікарів я б карав лише тих, хто на керівних посадах. Як от Ігорьок Маслов».
Олена, жителька Мелітополя (психологиня):
«Колаборант — це, навіть, не той, хто завжди чекав на “русский мир”. Таких у місті було достатньо. Колаборант для мене — це той, хто переобувся на льоту. Заради грошей. Просто продався. І не просто працює на окупантів, а всюди розповідає, які рашисти чудові, як з ними місто “розквітло”. А ще ці люди спеціально виставляють на показ свою любов до Росії, задають провокаційні питання, щоб виявити проукраїнську позицію. Колабораціоніст — це щур».
Світлана, жителька Мелітополя (домогосподарка):
«Зазвичай вважають, що колаборант — це той, хто працює на росіян або зрадників. Але я бачила, як ті, хто живуть зі мною в одному місті, відвертаються від прапора РФ. Хоча раніше вони взагалі були поза політикою. А ще бабусі. Бабусі, які цілують портрет Путіна, як ікону. Я бачила це на власні очі. Я розумію, що у деяких з віком щось змінюється в голові. Але це занадто. Мені завжди хочеться їх запитати: “Що вам дав Путін?” Але я живу в Мелітополі. Я розумію, що єдине, що принесе мені це питання — до мене можуть прийти додому інші люди з іншими питаннями…».
Катерина, жителька Мелітополя (продавчиня):
«Серед моїх знайомих є багато тих, хто працює в школах, у лікарнях, в уряді, банках і так далі. Я розумію, що через три роки після початку війни люди повинні десь працювати, щоб годувати сім’ї. Деяким доводиться важко. Я не вважаю всіх їх колаборантами. Але ті, хто поводяться як матрьошки (я так називаю дволиких людей, які прославляють окупантів і цей режим), викликають відторгнення. Саме ці люди для мене — колаборанти. Іноді можна зустріти учителя, який всіляко уникає формулювань про “русский мир”. Принаймні, по можливості. А іноді якась дівчинка в банку розповідає про Росію майже як Скабеєва. Для мене колаборант — це дівчинка в банку. А за професією і роботою судити через три роки людей не можна».
Замість висновків
Україна йде складним шляхом, формуючи культуру справедливості, яка відрізняє свідому зраду від вимушених рішень. Питання «хто зрадник?» і далі залишається не лише юридичним, а й моральним.
Проте для того, щоб моральний та юридичний бік питання йшли поруч і не суперечили один одному, юристам та законодавцям треба ще багато попрацювати.
З моменту появи статті 111-1 в Кримінальному кодексі України законодавці запропонували щонайменше 13 законопроєктних ініціатив, спрямованих на зміни цієї статті або ж коригування її застосування через зміни до інших законів. Але поки що, кажуть правозахисники, всі ці законопроєкти залишаються без руху.
Над матеріалом працювали редакції «Новин Донбасу», «Кавун.City» та РІА Південь, «Східний Варіант», «Вільне Радіо».
