Мітинг на підтримку вимог шахтарів. Донецьк, 11 липня 1990 року
Російська пропаганда та політтехнологи різних політичних сил усередині України роками формували спотворений образ Донбасу як регіону покірних роботяг, а потім і «сепаратистів», далеких від ідеалів незалежності України. Окремо демонізували шахтарів — мовляв, це несвідома маса, якою легко керувати. Проте історичні факти говорять про протилежне: гірники Донбасу ще з кінця 1980-х років активно підтримували незалежність України. Влітку 1989 року в регіоні розгорівся найбільший в історії СРСР страйк шахтарів.
Спочатку протестувальники домагалися поліпшення умов праці та підвищення зарплат, але згодом усвідомили, що ключові проблеми Донецької та Луганської областей пов’язані з централізованою економічною політикою Москви. Подібні протестні рухи проходили й у інших шахтарських регіонах СРСР. Однак саме на Донбасі страйки набули найбільш політизованого характеру, що відрізняло їх від аналогічних страйків у Кузбасі та інших вугледобувних регіонах.
Шахтарська праця: від жорстких умов до затримок зарплат
Праця шахтарів — небезпечна і важка. Часто в СРСР безпека гірників відсувалася на другий план задля перевиконання планів з видобутку вугілля. У пропаганді героїзували виснажливу працю, як, наприклад, Стаханівський рух — це була ідеологічна зброя радянської пропаганди, що перетворила виснажливу працю шахтарів на міф про самовідданість в ім’я держави. Але самі шахтарі розуміли, що за цими гаслами ховається каторжна робота без гарантій для здоров’я та життя.
Ситуація загострилася наприкінці 1980-х років. Підприємства вугільної промисловості занурювалися в кризу: видобуток скорочувався, обладнання зношувалося, аварійність зростала, а фінансування з боку держави практично зникло. Масові затримки зарплат стали повсякденною реальністю.
Гірники розповідають, що навіть у душових кабінках почало пропадати мило, що вже говорити про наявність спецодягу та засобів захисту.
Уряд не лише не забезпечував безпеку праці, а й позбавляв їх навіть мінімальних соціальних гарантій, залишаючи робітників та їхні сім’ї на межі виживання.
Голова Незалежної профспілки гірників України Михайло Волинець
«Я пам’ятаю, вийшов із шахти. У підземному переході, у маленькому приміщенні без вікон, без холодильника зберігалися субпродукти. Там був шматок кістки від коров’ячої ноги, а на сухожиллі — маленький шматочок м’яса. Цей шматочок тримався на сухожиллі. І коштувало це два карбованці п’ять копійок. Я стояв у черзі, щоби купити це і принести додому», — розповідає Михайло Волинець, голова Конфедерації вільних профспілок України та Незалежної профспілки гірників.
Невдоволення серед гірників посилювалося. 15 липня 1989 року робітники «Ясинівської глибокої» почали страйкувати. Шахтарі Макіївки Донецької області першими у регіоні підняли хвилю масового протесту. Саме цей день вважається відправною точкою найбільшого страйкового руху в історії вугільної промисловості СРСР. Обурення гірників швидко охопило сусідні міста: до страйку приєдналися шахтарі Покровська, Торецька, Сорокіно. До 25 липня страйкували вже 110 шахт у Донецькій області, 52 у Луганській, а також усі вугільні підприємства Дніпропетровської області та Львівсько-Волинського басейну.
Шахтарі висунули владі 38 конкретних вимог, що охопили як економічні, так і соціальні аспекти їхнього життя та праці. Серед ключових пунктів — збільшення тривалості шахтарської відпустки, запровадження додаткової оплати за роботу у нічні зміни та покращення пенсійного забезпечення, вихід на пенсію після 20 років роботи під землею. Гірники також домагалися визнання професійними захворюваннями таких тяжких недугів, як силікоз та антракоз, що виникають через роботу в умовах постійної запиленості. Особлива увага приділялася правам жінок: вони наполягали на наданні оплачуваної декретної відпустки для догляду за дитиною до трьох років.
Шахтарський мітинг біля Донецького обкому партії
Шахтарські страйки 1989 стали потужним соціально-економічним потрясінням для Радянського Союзу. Загалом у протестах взяли участь близько 500 тисяч гірників по всій країні. Цей рух фактично паралізував вугільну промисловість і продемонстрував владі, що робітничий клас більше не має наміру терпіти несправедливість.
30 липня 1989 року страйк завершився, але його наслідки виявилися далекосяжними. Уряд СРСР був змушений задовольнити частину вимог страйкарів: шахтарям підвищили заробітні плати, а також пообіцяли покращити систему соціального забезпечення. Однак для багатьох гірників цих поступок було недостатньо, і страйковий рух продовжився в наступні роки, набуваючи все більш вираженого політичного характеру.
Як зазначає історик Ігор Каретников, під впливом шахтарських протестів було ухвалено закон «Про економічну самостійність Української РСР». «Це вже про щось говорить, мабуть, — наголошує експерт. — Радянське керівництво, Москва, змушена була погодитися з тим, що це не просто ініціатива України чи її тодішнього керівництва. Зрозуміло, що все це узгоджувалося з Москвою і вона була змушена піти на поступки».
Таким чином, страйки гірників Донбасу не лише підірвали економіку СРСР, а й прискорили процеси політичного розмежування республіканських еліт із союзним центром, наблизивши неминучий розпад Радянського Союзу.
Страйк шахтарів Донецька та Львівсько-Волинського вугільного басейну. Страйкуючі розмовляють із городянами. 5 квітня 1991 року, Київ
Політизація шахтарського руху
Спочатку шахтарі вимагали лише економічних поступок: підвищення зарплат, поліпшення умов праці, оплати часу, витраченого на дорогу до робочого місця. Проте до кінця 1989 року протести набули політичного характеру. Гірники почали виступати проти Комуністичної партії, вимагати відставки партійних лідерів. На шахтах демонтували кабінети парткомів та виганяли чиновників.
Як стверджує Михайло Волинець: «Це свідчить про те, що було зламано стрижень системи. Коли він зруйнувався, союз почав розпадатися на республіки, які, хоч і існували формально, але почали перетворюватися на незалежні держави».
У серпні 1989 року протестні комітети вимагали відставки Володимира Щербицького, першого секретаря ЦК Комуністичної партії України.
Гірники були доведені до відчаю і скандували: «Довели до крайності робітників! Щоразу дурять, дурять … Мене десять років вже дурять! ».
У період перебудови шахтарі почали усвідомлювати свою силу та активно відстоювати свої права, попри опір з боку КДБ та партійних органів. Робочі колективи шахт перетворювалися на організований протестний рух, вимагаючи змін. Кульмінацією цього процесу став з’їзд шахтарів Радянського Союзу, що відбувся 15 червня 1991 року у Донецьку. Вперше гірники не лише заявили про свої економічні проблеми, а й висунули політичні вимоги. Вони відкрито звинувачували Компартію у корупції, кризі в країні та соціальній нестабільності. Ключовим моментом стало створення незалежних профспілок, які дозволили б координувати протести без тиску з боку влади.
Одним із важливих проявів шахтарського протесту стало те, що він не обмежувався лише соціально-економічними вимогами. Гірники висунули чіткі політичні гасла — за визнання Декларації про суверенітет України, відставку Михайла Горбачова та розпуск Верховної Ради СРСР.
Як казав один із учасників тих подій: «Тільки незалежність! Потрібно вже жити по-людськи! Скільки можна терпіти? Самостійна Україна в перспективі має більше шансів на успіх в економічному та політичному плані, аніж якщо вона залишиться під контролем Москви».
18 квітня 1991 року в Києві було підписано протокол між представниками страйкуючих шахтарів та Верховною Радою УРСР. Він передбачав ухвалення Конституції України до підписання Союзного договору, а також низку економічних заходів на користь шахтарів.
До середини травня страйк завершився, а вже 24 серпня 1991 року було підписано Акт проголошення незалежності України.
Донбас та незалежність України
Загалом навесні 1991 року напередодні здобуття Україною незалежності на Донеччині страйкувало 49 шахт, а це 40% загальної їх кількості та 14 шахтобудівних організацій.
Страйковий рух шахтарів вплинув на економіку і політику СРСР. По-перше, зупинка роботи шахт призвела до перебоїв з енергопостачанням, послабивши радянську економіку. По-друге, шахтарі стали однією з ключових соціальних груп, які кинули виклик владі. Їхні протести посилили тиск на комуністичну еліту та прискорили розпад СРСР.
Попри спроби сучасної російської пропаганди спотворити минуле, Донбас наприкінці 1980-х років боровся за незалежність на рівні з іншими регіонами України. Шахтарі одними з перших заявили про необхідність змін і розпочали масові протести проти централізованої влади Москви. Їхні виступи відіграли важливу роль у формуванні нової політичної реальності.
Як резюмує Михайло Волинець: «Саме робочі руки, незалежний профспілковий рух зламав цю систему. Робітники, і перш за все незалежні профспілки, відіграли величезну роль у становленні незалежності України».
