У Вікторії та Ганни, які переїхали після початку повномасштабної війни з України до Литви, багато слів подяки на адресу країни, що прийняла їх, але мало можливостей, щоб почати життя з нуля. Їхніх сімейних доходів не вистачає на найбанальніше: доводиться економити навіть на їжі та одязі. «Раніше діти рідко чули слово “ні”, коли що-небудь просили. Тепер у кіно, театри, кав’ярні не ходимо, можемо дозволити собі хіба що бургер із газованою водою раз-два на місяць і одяг у Pepco», — кажуть жінки. Їхня ситуація — не виняткова.
За даними Управління верховного комісара ООН у справах біженців, 7 із 10 родин, які приїхали до Литви з України, перебувають за межею бідності. Приблизно у 14% опитаних доходів не вистачає на продукти харчування, а 2% домогосподарств були змушені залучати до заробітків неповнолітніх дітей. В аспектах великої та комплексної проблеми розбиралася «Новая газета. Балтія».
Нічого не змінилося: більшість біженців — жінки з дітьми
До початку великої війни у Вікторії, її чоловіка та доньки було щасливе життя в Сумах. Після лютого 2022-го сім’я залишалася в рідному місті ще два роки: діти ходили до школи, працювали підприємства, обстановка була більш-менш спокійною (якщо її такою взагалі можна назвати в умовах бойових дій). Але на початку 2024 року ситуація різко загострилася — почастішали обстріли.
«Нам довелося зібрати три сумки і виїхати з країни, залишивши там минуле і рідних, — зітхає українка. — Ми втратили все! Життя фактично почалося з нуля».
Сім’я опинилася в лютому 2024 року в Клайпеді. Найважче довелося доньці, яка раніше від батьків рідко чула слово «ні», але в новій реальності зіткнулася з обмеженнями та економією.
«Я живу одна з дитиною в Литві, — розповідає ще одна українка Ганна (ім’я змінено на прохання героїні — прим. ред.), яка приїхала на початку війни в Клайпеду з Харкова. — Моїй доньці 14 років. Її батько зараз служить у ЗСУ. Хоча ми в розлученні, я забрала до нас свекра. Уже в Литві в нього виявили онкологічне захворювання — зараз він проходить лікування».
Особисті історії героїнь нашої публікації відображають загальну статистику в Литві. Судячи зі звіту Управління верховного комісара ООН у справах біженців (УВКБ), здебільшого від війни до Литви втекли жінки з дітьми з Харківської, Донецької, Дніпропетровської областей. Більшість із них живуть у Вільнюському, Каунаському та Клайпедському регіонах.
Ускладнюється все тим, що багато біженців належать до вразливих груп, якщо враховувати підхід Міжнародної організації з міграції IOM Lithuania. До них організація відносить багатодітні сім’ї, батьків із неповнолітніми дітьми, людей з інвалідністю, літніх, яким без зовнішньої підтримки доводиться дуже складно.
«Значна частина біженців з України прибули до Литви одразу після початку повномасштабних бойових дій, дві третини з них протягом найближчого року не планують нікуди виїжджати, — коментує ситуацію на прохання «Нової газеті.Балтія» представниця УВКБ ООН у Литві Рената Кулеш. — Це означає, що вони потребують довгострокової системи надання допомоги».
Український центр у Вільнюсі. Фото: канцелярія президента Литви
Кожен третій не може оплатити оренду житла і комуналку без зовнішньої підтримки, кожен п’ятий — внести гроші вчасно
Одне з екзистенційних питань: а де жити? За даними УВКБ ООН, близько 63% біженців з України влаштувалися у квартирі або будинку, приблизно 15% ділять житло з кимось ще, а близько 13% перебувають у центрах тимчасового розміщення — притулках та інших місцях колективного проживання.
Харків’янка Ганна каже, що їй пощастило: вдалося знайти квартиру, коли ще діяла програма з компенсації вартості оренди. Відтоді там і мешкає — господарі ввійшли в становище і запропонували частково оплачувати комунальні послуги. У холоди сума значно зростає — приміром, узимку виходило близько 350 євро на місяць.
«Орендуємо двушку в реставрованому будинку, — розповідає про свій досвід сумчанка Вікторія. — Плата на місяць — 360 євро плюс комунальні послуги. Нещодавно схвалили компенсацію, але виплату поки що не отримали».
Це також корелює зі статистикою ООН: майже третина (27%) українських біженців залежать від зовнішньої фінансової підтримки під час оплати оренди житла та комунальних послуг, а практично кожен п’ятий стикається з труднощами під час їхнього своєчасного погашення.
В умовах перенаселеності (коли в одній кімнаті живуть троє людей і більше) перебувають 7% біженців. Зазвичай вони ділять квартиру або будинок з іншими людьми, живуть у гуртожитках і центрах розміщення.
Кар’єрний дауншифтинг: від головного механіка до слюсаря
У Сумах Вікторія працювала провідною економісткою бюро тендерних закупівель, чоловік — головним механіком заводу з виробництва залізобетонних виробів. Це була хороша робота, що передбачає гідний заробіток.
«Після переїзду до Литви все змінилося: чоловік змушений працювати слюсарем. Його графік: 6 днів на тиждень по 10 годин. Зарплата — близько тисячі євро, — каже українка. — Я не можу працювати фізично, оскільки не дозволяє здоров’я, оформлена інвалідність по зору. Хоча тут потрібні фахівці мого профілю, але потрібне знання англійської та досконало литовської мов. Подавала резюме на бухгалтера первинної документації, але безуспішно».
У сімейної пари були сподівання, що після підтвердження дипломів вдасться знайти роботу, яка відповідатиме їхній кваліфікації. Підтвердження отримати вдалося, а працевлаштування за профілем — поки що ні.
У Ганни з Харкова дещо інша ситуація. Вона за фахом — учителька української мови та літератури, але побудувала кар’єру в маркетингу. Зараз продовжує співпрацювати з українською компанією дистанційно.
«Моя зарплата — близько двохсот євро на місяць, колишній чоловік платить сто євро як аліменти», — розповідає Ганна. Це весь дохід харків’янки, якщо не брати до уваги рідкісні підробітки та дитячу допомогу, яку виплачує її доньці Литва.
Життя в еміграції важко уявити без стабільного і гідного заробітку, перспектив кар’єрного зростання, працевлаштування за профілем. Однак дослідження ООН показує, що українські біженці, багато з яких мають щонайменше ступінь бакалавра, часто змушені працювати на позиціях, нижчих за свою кваліфікацію.
«Мовний бар’єр, низька зарплата, відсутність роботи, яка б відповідала навичкам, здібностям або досвіду, а також невідповідні графіки роботи перешкоджали працевлаштуванню», — перераховує основні чинники представник УВКБ ООН у Литві Рената Кулеш.
Імовірно, саме з цих причин близько 37% українських біженців не зайняті на ринку праці, а близько 11% молодих людей (16-24 років) не вчаться і не працюють.
У 14% біженців грошей не вистачає навіть на їжу
Доходу чоловіка Вікторії із Сум ледь вистачає на базові потреби: оренду квартири, комунальні платежі, зв’язок, їжу, засоби гігієни.
«Якщо трапляється форс-мажор на кшталт хвороби або термінової купівлі, скажімо, нової пари взуття замість продірявлених черевиків, то доводиться важкувато», — зізнається жінка.
У харків’янки Ганни — ті самі проблеми. В основному гроші йдуть на комуналку, їжу, оплату податків у SoDra (українка оформила індивідуальну діяльність).
«Також у доньки багато запитів: то купити одяг, то оплатити англійську, то уроки гри на гітарі», — доповнює українка.
Близько 70% сімей біженців з України живуть за межею бідності, йдеться у звіті ООН. Приблизно 14% перебувають у найважчому становищі — їхнього доходу не вистачає навіть на їжу. Ще у 39% коштів достатньо для купівлі основних продуктів харчування, але їх не вистачає на комунальні послуги, ліки та новий одяг.
«Якщо є можливість, то йдемо пішки, щоб заощадити на проїзді в громадському транспорті»
Як виходять із ситуації? Очевидно, що вибір стратегій невеликий: жорстка економія (найпопулярніший варіант), високоризикована робота (4% домогосподарств), продаж цінних речей (2%) і навіть залучення до отримання доходу дітей до 17 років (2%).
«Не можу сказати, що ми голодуємо і все дуже-дуже погано, але доводиться обмежувати себе багато в чому, — зізнається Вікторія із Сум. — Ясна річ, є обов’язкові платежі, які не можна не платити: оренда, комуналка, зв’язок. Але в іншому… Припустимо, коли є можливість, то йдемо пішки, щоб заощадити на проїзді в громадському транспорті».
За її словами, основне урізання витрат стосується продуктів харчування. Жінка намагається купувати овочі, фрукти, м’ясо, рибу, але за акційними цінами, і не завжди в тій кількості, в якій хотілося б.
«Наприклад, я купую кілограм фаршу і готую котлети. Їх ми їмо п’ять днів, їх же даю чоловікові на роботу як “ссобойку”, — продовжує українка. — Якщо котлет на тиждень не вистачає, то беру курячі пупки або серце. Виходить дешевше. На вечерю в нас, як правило, суп. Намагаюся купувати ковбасу, щоб була можливість робити доньці в школу бутерброди».
Одяг сім’я купує тільки за гострої потреби.
«З жахом думаю, що в доньки можуть порватися штани, — доповнює наша співрозмовниця. — Дорогі покупки на кшталт холодильника чи телевізора навіть не плануємо».
Кіно, театри, кафе для сім’ї з трьох осіб теж недоступні. Іноді донька просить виділити гроші, щоб сходити до ресторану швидкого харчування — на це їй видають не більше п’яти євро на місяць.
Нещодавно виникла необхідність переїхати ближче до школи, де навчається донька. Але знайти квартиру за доступною ціною поки що не вдається.
«Найболючіше — відмовляти дитині в солодощах, про які вона просить. Періодично дозволяю, але не більше ніж на євро-півтора», — каже Вікторія.
У харків’янки Ганни ситуація трохи краща. Вона розповідає, що може дозволити придбання одягу, щоправда, у Pepco або на розпродажах.
«У кафе і ресторани практично не ходимо, але іноді донька просить зазирнути в Hesburger — можемо дозволити собі раз на місяць-два», — жінка здебільшого розраховує на свої заощадження.
Як свідчать дані ООН, майже кожна п’ята сім’я (19%) біженців з України зазначила, що принаймні раз на тиждень їм доводилося обмежувати розмір порцій. Приблизно для 7% це стало щоденним заходом.
«Ці дані були представлені державним установам, з якими ми тісно співпрацюємо, зокрема, Міністерству соціального захисту та праці, яке відповідає за прийом та інтеграцію біженців у Литві», — зазначає Рената Кулеш.
Дві третини тих, хто поки що погано знає литовську мову, хочуть її вивчати
При працевлаштуванні та, відповідно, отриманні більш високооплачуваної роботи виникає мовний бар’єр. Раніше «Новая газета.Балтия» порушувала проблему: у Литві немає єдиної державної програми, орієнтованої на мігрантів.
У результаті виникає замкнуте коло. Мігрант слабо інтегрується в середовище тих, хто розмовляє литовською, тому що немає можливості знайти роботу за профілем. А це зі свого боку звужує можливості при працевлаштуванні. Утворюється кокон, з якого самостійно, без системної і продуманої сторонньої підтримки, не вибратися.
«Я ходила на безоплатні курси для українців у Клайпедський університет і продовжую відвідувати заняття в Центрі національних культур. Однак знань вистачає для побутового рівня, при працевлаштуванні за моєю спеціальністю потрібна бездоганна литовська», — повторює сумчанка Вікторія.
Ганна з Харкова також намагалася вивчати литовську на онлайн-курсах, організованих Клайпедським університетом, однак цього для інтеграції виявилося недостатньо: «Через те, що я працюю з українською компанією, і рідко спілкуюся з литовцями, знання швидко забуваються».
Лише кожен четвертий біженець з України може вільно спілкуватися литовською мовою в повсякденному житті — так вони самі стверджували під час дослідження ООН, хоча 41% відвідували мовні курси, і майже три чверті були задоволені якістю навчання.
І УВКБ ООН, і IOM Lithuania підкреслюють, що бачать інтерес українських біженців у вивченні литовської.
«Для поліпшення мовних навичок необхідні більш індивідуальні методи, включно з можливостями онлайн-навчання, — вважає Рената Кулеш. — НДО можуть продовжувати надавати допомогу, забезпечуючи доступ до цих курсів, а також організовуючи неформальні групи з вивчення мови».
Однак є й інша проблема, про яку ми повідомляли раніше: пропускна здатність освітньої інфраструктури недостатня. У Литві щонайменше 100 викладачів надають послуги такого роду. Вони можуть з нуля до рівня А2 навчити 5 тисяч осіб на рік, максимум — 10 тисяч.
Лише кожна четверта сім’я отримує допомогу — переважно це дитячі гроші та пенсії
Є поширена думка, що українці в Литві живуть на допомогу. Однак це міф. Цих коштів, як правило, недостатньо для покриття базових витрат.
«Жодних пільг і допомоги в нас немає. Отримуємо лише так звані «дитячі гроші» — 122,5 євро на місяць», — розповідає Вікторія із Сум.
Вона подала в січні цього року заяву в SoDra про нарахування пенсії по інвалідності. Однак організації потрібна відповідь з України, яка поки що не надала даних.
Харків’янка Ганна також отримує допомогу на дитину. Вона намагалася оформити допомогу як малозабезпечена, але соцслужба попросила надати трудовий договір, який знаходиться в опечатаному офісі в Харкові. Доступу туди немає.
«Довідки про те, що я працюю і про розмір зарплати, не підійшли. Я отримала відмову з мотивацією «недостатньо наданих документів», — пояснює українка.
У звіті ООН зазначається: лише кожне четверте домогосподарство українських біженців покладається на литовську допомогу із соціального захисту, кожне десяте — на українські виплати. Здебільшого йдеться про дитячі та сімейні допомоги (41%), а також пенсії (35%).
Рената Кулеш зазначає, що в найбільш уразливому становищі опиняються люди з інвалідністю (їх 14%) і літні (11%): «Державні установи несуть основну відповідальність за реєстрацію таких біженців в органах соціального забезпечення, а суб’єкти гуманітарної допомоги могли б доповнити державну підтримку шляхом надання адресної допомоги».
Порівняно з 2022-м, українців у Литві поменшало у 2,3 раза
Коли починалася велика війна в Україні, реакція Литви та її громадян була солідарною: у великих містах оперативно запрацювали центри з прийому біженців, волонтери допомагали знаходити житло, прості люди несли одяг, їжу, пропонували всіляку допомогу.
«Зараз вона дещо зменшилася. Вважалося, що біженцям з України знадобиться лише тимчасова допомога, але тепер очевидно, що необхідні довгострокові рішення, — вважає Рената Кулеш. — Однак, попри вищезгадані проблеми, більшість українських біженців у Литві задоволені умовами свого життя, хоча є кілька груп з особливими потребами, яким потрібна адресна допомога, послуги та підтримка. Це близько 15-20% усіх біженців».
Проте статистика свідчить про те, що багато українців виїжджають із Литви. Якщо на початку великої війни їх було 95 тисяч, то тепер — у 2,3 раза менше. За даними ООН, дійсні посвідки на тимчасове проживання на підставі тимчасового захисту (які видавали біженцям з України) наприкінці березня 2025-го мали 41 тисяча українців.
«Мене дратує, що я не можу нічого вдіяти, — слова Вікторії із Сум переповнені відчаєм. — Повернутися додому? Не варіант. Завод, де я працювала, частково пошкоджений. Підприємство чоловіка теж зруйноване. Чоловікові залишається “пахати” як Папа Карло. А мені й далі бути сімейним економістом, юристом, бухгалтером і перекладачем з/на литовську в одній особі».
У харків’янки Ганни такі самі думки: «Дуже хотілося б повернутися додому, але поки що такої можливості немає: я не можу везти дитину в місто, яке регулярно обстрілюють ракетами і дронами. Крім того, в нашій квартирі живуть біженці з Донецької області, будинок яких зруйнований повністю, їм нікуди йти».
Героїні публікації все ж не втрачають надії інтегруватися в Литві, вивчають ринок праці, розглядають можливості з працевлаштування. Однак визнають: з кожним місяцем надії на те, що вдасться впоратися без зовнішньої допомоги, дедалі менше.
Матеріал створено за підтримки «Медіамережі»
