Світлана Федорівська. Фото з особистого архіву
Під час повномасштабної агресії Росії проти України багато сімей, які опинилися в епіцентрі бойових подій, втратили когось із рідних. А Маріуполь взагалі за короткий час з кінця лютого до квітня став містом-кладовищем з похованнями на кожному кроці: в парках та скверах, на дитячих майданчиках, під будинками, біля доріг — всюди, де люди за лічені хвилини між обстрілами намагалися поховати тіла загиблих. З часом, всі, кому вдалося виїхати на не окуповану територію чи за кордон, мріють повернутися, переховати по-людськи тіла на кладовищі чи хоча б визнати офіційно, що людини більше немає.
Брутальна міць «Азовсталі»
Світлана Федоровська та майже вся її родина працювали на металургійному комбінаті «Азовсталь». Світлана була зв’язківицею, спеціалізувалася на радіо та телефонному зв’язку і була в захваті від своєї роботи. До речі, там же вона познайомилась з майбутнім чоловіком Олександром. Світланин тато Валерій Якович Козар працював в рейково-балковому цеху, а заробивши гарячий стаж, доволі молодим пішов на пенсію. Брат, його дружина, мама дружини — теж азовстальці. Мабуть, чи не єдина, хто з сім’ї мав іншу робочу «прописку», так це бабуся-полька, яка майже двадцять років працювала вогнетривником на комбінаті імені Ілліча. Розповідаючи про родину, Світлана невипадково зробила акцент на польському походженні цієї бабусі, бо пізніше воно зіграло свою роль.
«Коли працювала, я обожнювала роботу, дуже любила комбінат з його брутальною міццю. В 2016 році звільнилася, щоб поїхати “в розвідку” до Польщі, бо розуміла, що через росіян рано чи пізно будемо вимушені тікати, тож, треба подивитися що там та як. Але в Польщі мені не сподобалося. Я повернулася і сказала: все, більше ніколи й нікуди не поїду», — розповідає вона.
Світлана Федоровська. Фото з особистого архіву
На комбінат Світлана більше не повернулася, і незабаром почала ставитись до нього, як і значна частина маріупольців — як до головної причини екологічно небезпечної ситуації. Цьому сприяло і місце, де вона проживала разом з чоловіком та сином, — неподалік від «Азовсталі», поруч з Таганрозької трасою, по якій день та ніч на великій швидкості носилися «слябовози». З них прямо на тротуар летіло каміння, що в будь-який момент могло зашкодити людині. Дорога перетворилась в суцільні ями, стіни будинків тріскалися, а дітей взагалі було небезпечно випускати з дому.
«Ми намагалися боротися і навіть поліцію викликали, — згадує Світлана, — але нічого не виходило. Знаєте, у мене в одному з месенджерів залишилося повідомленні, датоване 23 лютого — в останній день перед вторгненням ми з сусідкою домовлялися перекривати дорогу, виходити на мітинг. Я була дуже зла і казала: “Хоч би той завод зупинився!” І він зупинився. На жаль…»
Апокаліпсис, про який попереджав брат
Світлані пощастило, — початок повномасштабного вторгнення застав жінку не в оселі, а в потязі, який віз її, 13-річного сина Мирона та невістку Надю з малою дитиною у Львів. На прохання Наді, яка прямувала до Польщі, Світлана просто супроводжувала дівчат до автобуса на Польщу, а потім збиралася повертатися назад. Тому із речей з собою взяла тільки яблука, капці та книжку. Дуже просився з нею ще й улюблений песик Рафаель, але його залишили вдома, де була ще вівчарка та два коти. В Маріуполі залишився й чоловік Олександр, який відчуваючи наближення біди, відмовився скласти дружині компанію і замість себе відправив до Львова сина. А один з її двох рідних братів, що служив в «Азові», ще напередодні попереджав: «В Маріуполі буде апокаліпсис, росіяни зайшли в нашу акваторію і танки всю ніч їдуть в наш бік».
Свій апокаліпсис відбувався й на львівському вокзалі, який нагадував понівечений злою силою мурашник — тисячі людей, розгублених і переляканих, метушилися в прагненні повернути собі втрачену безпеку. Щоб посадити Надію з малою на автобус, треба було дістатися іншого вокзалу, але транспорт майже не ходив. Як раптом з’явився «Жигуль»-розвалюха і завжди нерішуча невістка, щоб зупинити машину, впала на капот, охопивши його руками. Приїхавши за космічні гроші до автовокзалу, жінки дазналися, що автобус скасував рейс. З величезним трудом Світлана впхнула Надію з малечею в інший:
«Дівчата поїхали. І тільки тоді я починаю ясно розуміти, що відбувається: зі мною тільки моя дитина, в країні війна. Страшно! Що робити? Ми всі загинемо?»
В Маріуполі залишилися всі рідні люди, а в жахливі часи природно прагнути до своїх і Світлана пішла до каси. Там повідомили, що у Волновасі підірвали міст, тож дістатися Маріуполя не вийде. Жінка думала поїхати до Розівки Пологівського району, де мешкала колишня дружина брата-азовця, і добре, що не стала цього робити — селище швидко захопили окупанти, а брат завжди попереджав: «Вам в окупацію не можна. Ви маєте тікати, бо вб’ють, і дай Бог, щоб швидко, але це навряд. Дітей — теж, вони нікого не жаліють».
Світлана розуміла, що і в Маріуполі вона опинилась би у великій небезпеці, бо ще з 2014 року обзавелася купою ворогів через свою активну проукраїнську позицію:
«На заводі у мене було багато конфліктів, дехто кричали в обличчя: «Твій брат — вбивця дітей, нацист!»
Тож переночувавши у малознайомих людей у Львові, вона прийняла рішення рятувати сина, який весь час примовляв: «Давай в Польщу! Тільки не вертатись! Я не можу, я боюся!»
«Тут нічого страшного не відбудеться»
Львів’янин, який підвіз їх ближче до кордону, навіть заплакав: «Я не можу з вами чекати, бо потрібно інших вивозити!», — йому було важко залишати цю молоду налякану жінку з дитиною на морозі, серед натовпу, якому не видно кінця. В напрямку польського кордону Світлана з сином рухались разом з дівчиною з ДЦП, допомагали їй, несли валізу. На щастя, деякі машини зупинялись, щоб трохи їх підвезти. Коли йшли з Рави-Руської, на цю трійцю звернула увагу дівчина зі Львова. Світлана після з вдячністю згадувала:
«Спілкуючись з нами, вона навіть перейшла на російську, щоб показати свою повагу і співчуття. Але взяти нас до себе в машин не могла, бо везла дітей, але зателефонувала своєму татові, який привозив біженцям їжу, і той привіз нас до самого кордону».
А там відбувалося жахливе — люди намагалися прорватися через кордон, і щоб їх стримати, українські прикордонники навіть пустили чергу з автомата у повітря. Чоловік за кермом, обурившись, став сваритися на військових. І в цей час у Світлани задзвонив телефон, це з нею намагався зв’язатися тато.
«Він мені каже: “Не переживай, у нас тут все добре! Не хвилюйся, ви головне з Мироном у Польщу виїжджайте. А тут нічого страшного не відбудеться — руські зайдуть і все буде тихо”. Тато хотів мене заспокоїти, а мене його слова так обурили! Тож, останнє, що я йому сказала: “Давай, у мене немає часу!” І коли на початку березня в Маріуполі ще був зв’язок, я могла йому подзвонити, і сказати просто: “Я тебе люблю, бережи себе”. Але я цього не зробила. Вважала це нечесним, бо він підтримує Росію, то і нехай дивиться, що його Росія робить на нашій землі!» — коли Світлана це розповідала, голос її тремтів, бо вона й досі дуже переживає щодо цієї останньої розмови з батьком, якого вона дуже любила і який любив її.
Якби не війна, різні політичні погляди ніколи б не стали на заваді їх відношень. Світлана задумливо каже, що колись її тата називали бандерівцем, він чудово володів мовою, мав розкішну українську бібліотеку і, звичайно ж, голосував за Незалежність України. Все радикально змінилося після Помаранчевої революції, батько наслухався проросійських спікерів і думав, що повернеться Радянський союз.
«Ностальгія по молодості, незрозумілі нові часи, “а мы же были когда-то одной страной!” — на цьому багато літніх людей змогли підловити промосковські пропагандисти. Після тієї революції тато став казати, що він руський, а українську мову йому нав’язують».
«Поховали у вирві від снаряда»
З великими складнощами Світлана з Мироном таки дісталися Польщі, один з місцевих підприємців, які щиро допомагали українцям, відвіз їх до Світланиної мами у містечко Леґніца Нижньосілезького воєводства.
«Він гнав шість годин на дуже великій швидкості. І коли привіз, до нас вийшли брат, мама, ми обіймалися і плакали. І той поляк, молодий хлопець, теж заплакав. Мама йому намагалася дати гроші за паливо, але він відмовився».
Син-підліток на початку дуже добре інтегрувався у польське середовище, швидко вивчив польську мову, розмовляв без акценту. А Світлана була в депресії, багато плакала. Бо у Маріуполі залишився чоловік, тато, сестра з родиною, інші родичі, друзі, улюблені хвостики. Жінка цілодобово сиділа в інтернеті, дивилася з повідомлень, хто яким шляхом зміг вибратися з Маріуполя, а потім розсилала СМС-ки з порадами всім, кому могла. Одна така врятувала її сестру та брата, отримавши від Світлани повідомлення, вони благополучно вийшли з міста, а потім через Росію потрапили до Польщі.
А якось до неї зателефонували з Литви, це була Світланина тезка — татова дружина, яка розповіла, що його, Валерія Яковича Козаря, вбили росіяни. Зі слів жінки, вони були вдома в багатоповерхівці на Морському бульварі, чоловік залишався у кімнаті, а вона пішла до ванної трошки відколупати мерзлої води. І раптом почула як Валерій скрикнув, прибігла і побачила, що він лежить на підлозі з розтрощеною головою і хрипить. На крик жінки прибігла сусідка, покликала з вулиці чоловіків, ті загорнули тіло Валерія Яковича у ковдру і винесли надвір поховати. Робили це дуже швидко, бо почався обстріл. Поклали небіжчика у вирву від снаряда та поспіхом засипали землею.
Зруйнований будинок Світлани в Маріуполі
Дружина була у шоковому стані, тож не запам’ятала місце, де був похований чоловік. Вночі будинок загорівся, люди повтікали і старша Світлана пішла до доньки, а вранці — туди, куди стікало джерельце наляканих людей, в селище Виноградне, а з нього подалі від війни. Донька Валерія Яковича припускає, що його вбив снайпер, вони тоді розважалися тим, що полювали на мирних мешканців, як на тварин. На користь цією версії є той факт, що в час, коли чоловікові розтрощило череп, ніяких ні обстрілів, ні прильотів не відбувалось.
«Я ділюсь своїм болем»
Після загибелі тата Світлана дізналась декілька дуже сумних фактів про його перебування у місті, в яке «руські просто прийдуть і нічого поганого не станеться». Татова дружина розповіла, що обстрілами в їх квартирі знесло балкон, а з ним і всі запаси їжі. Що вони пили воду з калюжі, бо там було легше розбити лід. Що у тата дуже боліла рука, бо через холод загострилася давня хвороба. А бездушні люди не пускали його з дружиною в підвал сусіднього будинку, навіть за долари! Щоб погрітися біля вогнища доводилось давати власникам горілку.
«Знаю, він шукав брата, щоб дізнатись, чи той живий, — розповідає Світлана. — Коли на початку вторгнення я пропонувала виїхати з Маріуполя, тато сміявся. А потім був такий наляканий, але вибратись з Пекла вже не міг».
Світлана любить батька і каже, що він заплутався через проросійську пропаганду:
«Мій тато зробив свій великий вклад в розвиток Маріуполя, працював на будівництві, в “Азовсталі”, посадив багато дерев, переймався екологією, любив море. Дуже піклувався за тварин. Постійно їх годував. Коли хворів на Ковід, переживав, що не може купувати їжу вуличним котикам, просив, щоб хтось тимчасово це робив за нього. І я точно знаю, що тато писався своїм сином-азовцем і тим, що той захищає країну, яку він і сам любив. Він казав, що знову проголосував би за незалежну Україну»
До речі, сина-азовця, вже важко пораненого, останнім гелікоптером вивезли з «Азовсталі» на підконтрольну Україні територію. Зараз він продовжує служити державі.
Світлана на мітингу після теракту в Оленівці. Фото з особистого архіву
Чоловік Світлани Олександр на зв’язок з дружиною вийшов 23 березня, коли та була в магазині. У жінки від хвилювання підкосились ноги і вона осіла на підлогу, так і розмовляла. Наступний зв’язок був у квітні, а виїхати з Маріуполя йому вдалося тільки 31 травня. Олександру не пощастило — окупанти забрали його на підвал і дуже сильно били, бо хтось доніс, що чоловік його прийомної доньки військовий музикант. А коли нарешті вдалося возз’єднатися з родиною, вага Олександра була менша довоєнної на сорок кілограмів.
Неподалік від драмтеатру на очах у своїх дітей померла татова сестра, якій в голову поцілив осколок. Друга сестра, проживши багато років в Росії, повернулася в Маріуполь і не може нарадуватися тому, як «місто розквітає». Згадка про неї викликає у Світлани лють, а великий жаль — доля улюблених хвостиків, що залишилися в Маріуполі. Вівчарка отримала контузію і дуже болісно помирала. Собачка Рафаель та два коти розбіглися під час бомбардування, і хоча їх дуже довго шукали, знайти не змогли.
Будь-яка Світланина згадка про Маріуполь розворушує такий клубок болісних думок і спогадів, що жінці хочеться кричати. Але вона конвертує енергію болю в боротьбу: влаштувала показ фільму «20 днів у Маріуполі», розповідає полякам правду про війну, організовує акції на підтримку українських військовополонених та зниклих безвісти, взаємодіє з волонтерами, входить в групу українців та поляків, які допомагають Україні. З перших днів у Польщі робила те, до чого закликав Калина — заступник командира полку «Азов» Святослав Паламар: кричати на весь світ про необхідність розблокування «Азовсталі» та Маріуполя. Правда, світ виявився глухуватим та байдужим.
Світлана Федоровська під час мітингу. Фото з особистого архіву
«Мені знов снився тато»
У Фейсбуці є сторінка «Mariupol Destruction and Victims» («Маріуполь Руйнування та Жертви») 23 жовтня з’явився допис від Світлани Федоровської:
«Сьогодні у мене був складний ранок, довго не могла прийти до тями, бо мені знов снився тато. Він був молодий і гарний. Я обіймала його і просила пробачення, що не встигла сказати, як я його люблю. Він каже “Я не загинув, я ще занадто молодий і дуже хочу жити”. А я подумала: “Ну так, немає ж могили, не було похорону, то виходить, це помилка і тато вижив”».
Світлана, як багато українців, не мала змоги поховати рідну людину, провести її в останній путь, і у неї навіть немає документу, який би підтверджував факт смерті. З єдиним свідком загибелі Валерія Яковича — його дружиною, зв’язок обірвався після тієї розмови, коли вона повідомила Світлані трагічну звістку. Свідки та учасники поховання зникли хто куди. Одна з татових родичок, що залишилася в Маріуполі, тривалий час не могла дістатися місця його загибелі, бо окупанти не пускали людей до житлових будинків поруч з «Азовсталлю». А потім в підвалі сусіднього напівуцілілого будинку вона знайшла двох чоловіків: один погодився показати місце поховання, але щоразу давав інші свідчення та вимагав гроші, а інший показав місце і сказав: «Я хрест робив, але його вже немає. Якщо знайдете мені серп, приберу траву і розкопаю тіло».
З часом свідки зникли, на місці, де були будинки та двори, рівна земля, немає не тільки могили з хрестом, а навіть дерев. Місцеві розповідають, що росіяни щоб знищити сліди своїх злочинів, зняли і вивезли верхній шар ґрунту.
Тій сестрі Валерія Яковича, що розшукувала місце поховання та свідків, окупаційна влада видала так зване «свідоцтво про смерть», в якому вказано тільки ім’я, по батькові та прізвище небіжчика. Немає ані місця народження, ані часу, місця та причин смерті. Просто нашвидкуруч зроблений беззмістовний папірець.
Окрім фото того свідоцтва та ксерокопії татового паспорта у Світлани немає нічого, щоб довести його смерть та отримати відповідний документ. В Києві вона разом з братом здала ДНК-текст, написала заяву в поліцію щодо зникнення особи безвісти. Потім звернулася до суду, щоб отримати документ про смерть батька. Але суду не вистачило доказів, перш за все, відповідних свідчень.
Сподіваємось, ті, хто досі не зміг ані поховати рідних, ані отримати офіційний документ про їх смерть, врешті-решт зможуть це зробити за допомогою юристів, бо як зазначила Світлана Федоровська, «для кожної людини нормально поховати свого батька. Або хоч довести, що така людина жила в Маріуполі і була там вбита. Вони не вбили нас, не вбили нашу пам’ять, то ми будемо боротися».
Коментар від юристки центру підтримки переселенців «ЯМаріуполь. Чернівці» Дани Сметанюк:
— Подібних звернень до суду щодо встановлення факту смерті на окупованій території найбільш багато було в 2022 та 2023 роках. В моїй практиці більшість з них була пов’язана з наслідками бойових дій під час захоплення Маріуполя.
Щоб отримати необхідний документ, до своєї заяви позивач повинен прикласти:
- копію паспорта людини, що померла,
- медичне свідоцтво про смерть чи довідку, видані окупаційною владою,
- свідчення декількох людей, що були присутні при факті смерті, похованні та можуть розповісти про обставини, час та місце події.
Траплялись випадки, коли основним доказом була лише фотографія поховання з табличкою, на якій вказані ім’я, прізвище, дата смерті. Якщо і цього немає, треба в заяві докладно викласти усі обставини загибелі, пояснити, чому більше доказів дістати не реально, і що свідоцтво про смерть вкрай потрібно отримати, наприклад, для успадкування майна.
Якщо суд відмовив у встановленні факту смерті, можна оскаржити це рішення або знов подати заяву, підкріпивши її додатковими доказами чи обставинами.
У мене був випадок, коли брат намагався встановити факт смерті сестри, яка загинула від вибухової травми голови і була залишена біля моргу. Свідків не було, тож родинний зв’язок встановлювався через заповіт. Тож, я хочу підкреслити: звертайтеся до будь-якого районного суду на території України, шукайте можливості знайти підтвердження загибелі людини. Можливо, в деяких випадках спочатку треба встановити факт зникнення безвісти та тільки потім вже писати заяву про встановлення факту смерті.
Зараз все менше маріупольців звертається до юристів з подібними справами, бо пройшло багато часу з моменту закінчення у місті бойових дій. Люди вмирають в основному з природних причин — з життя йдуть переважно старенькі та хворі, що залишилися в окупації.
