Роман Рузавін провів у російському полоні 3 роки, 1 місяць і 5 днів. Фото: з особистого архіву
«Я не хочу говорити про ненависть. Її і так надто багато в нашому житті. Розповідати, як мене лупили по спині й били палицею по обличчю? Навіщо? Я — віруюча людина і хочу говорити про щось позитивне», — так починає свою розповідь Роман.
У російському полоні він провів 3 роки, 1 місяць і 5 днів. На рідну землю український захисник повернувся лише 6 травня 2025 року. У своєму обміні він був найстаршим.
Юриспруденція і поезія
«Я народився в далекому 1975 році в Луганську. Потім із батьками переїхали до Станиці Луганської — це 17 км від міста», — каже Роман.
Після школи він пішов вчитися до Луганського політехнічного коледжу. Хотів стати юристом. Тому вступив на відділення правознавства до Харківського ВНЗ, де опинився 5 років. Однак романтична натура Романа вміла поєднувати в собі дві, здавалося б, непримиренні речі: сувору букву закону і віршування.
«Харків — дуже творче місто. До 2014 року там було 120 тисяч студентів — це величезна кількість. Існували поетичні клуби, працювало багато театрів (як на 90-ті роки), були студентські містечка, нічні прогулянки під місяцем і крізь осіннє листя в парках. Це все надихало творити», — згадує він.
У непростий час, коли в країні лютував великий і малий кримінал, Роман Рузавін обрав шлях — захищати справедливість.
«Мене завжди тягнуло до цього… може, не завжди виходило. У цьому житті складно зрозуміти, що добре, а що погано. Деякі вчинки бувають дуже неоднозначні. Але юриспруденція давала точні відповіді в законних і підзаконних актах. Спираючись на них, можна дати собі й іншим чітку відповідь», — переконаний Роман.
Навчання надихало. Він згадує, що предмети йому читали «топові» викладачі, а логіку викладав один із найкращих адвокатів СРСР.
«Нас учили ті, хто буквально при нас вносив зміни та поправки до Кодексів. Навчання мене поглинало. Загалом студентські роки — це найкращий період життя. Коли ти відповідальний — і водночас такий шалтай-балакай», — усміхається Роман.
Після закінчення навчання він пішов працювати в прокуратуру — відчував, що має захищати права громадян своєї країни. Першим місцем служби став Міловський район Луганської області.
Роман Рузавін провів у російському полоні 3 роки, 1 місяць і 5 днів. Фото: з особистого архіву
«Пам’ятаю свій перший день роботи — 8 серпня 1999 року. Під’їжджаючи до прокуратури, я побачив, як почалося сонячне затемнення. Світло раптово згасло, птахів прибило до землі. Усе завмерло. Це тривало дві хвилини, але я зрозумів: це якийсь знак», — розповідає Роман.
Там він пропрацював два роки, а 2001 року перевівся до обласного апарату. Працював у загальному нагляді за дотриманням законодавства в різних сферах.
«Вживається слово “контроль”, але насправді ти більше допомагаєш людям, перевіряєш як законодавство працює у сфері торгівлі, ветеринарної служби, перевіряєш, щоб ніхто не брав хабаря і виконував свою роботу чітко», — розповідає Роман Рузавінн.
Однак і в цій бюрократичній, паперовій роботі поетові вдавалося творити.
«Писав я вірші в дитинстві та юності. Моя компанія складалася з бардів. Навіть на роботі, виходячи з контори о 21:00 або навіть о 22:00, я знаходив можливості писати і читати», — згадує Роман.
Чому все має бути за Законом
Роман Рузавін чесно зізнається, що події Майдану взимку 2013 року були для нього далекими і незрозумілими.
«Моя позиція не подобається багатьом. Але є Закон і його треба дотримуватися. Якщо мітинг дозволений, чи то Київ, Луганськ, чи Херсон, то його проводити можна. Якщо ні — то під якими ідеями він би не був, я вважаю, що проводити його не можна. Потрібен порядок. Люди на Майдані мали право виступити і висловити свою думку, але робити заборонені дії — ні», — каже він.
Початок організованих Москвою проросійських мітингів у Луганську, Роман зустрів на роботі. Ці часи він називає «затемненням у головах людей», схожим на те, якому він був свідком у 1999 році.
«Це була анархія. Люди пояснювали це тим, що бачать, що таке відбувається у Львові, і типу “Чому в нас не можна? Ми теж хочемо захопити адміністрацію”. Я говорив, що це точно так само не правильно, це не законно і не правильно», — упевнений Роман.
Будівлю прокуратури проросійські мітингувальники захоплювали в травні 2014 року. У цей час він працював у Ленінському відділі.
«Десь Небеса відвели мене від того, щоб ні я, ні мої колеги проходили через “коридор ганьби”, де могли плюнути і вдарити тебе. Однак саме ми приїхали описувати ті події після захоплення. Мені було огидно дивитися на те, як вони розвернули все в будівлі, вибили вікна і зламали апаратуру. Це було просто дико. Натовп дикий і невихований», — каже Роман.
Після цього натовп захопив будівлю місцевого СБУ та обласної адміністрації. Працювати стало неможливо. Рузавін узяв відпустку і поїхав із сім’єю до Харкова, а потім за дзвінком приїхав до підконтрольного Україні Білгородського району і продовжив службу там, пройшов серію люстрацій. Однак реформа 2019 року круто змінила його долю.
Роман Рузавін залишився в органах прокуратури, проте 2021 року підписав контракт із ЗСУ.
«Я вирішив послужити країні й водночас дослужити до пенсії», — пояснив він.
Із підполковника в солдати
Свою кар’єру в армії Роман почав як звичайний рядовий 53-ї бригади ЗСУ. Став солдатом, хоча в прокуратурі вже мав звання підполковника.
«Пройшов КМБ (курс молодого бійця — примітка редакції) як і всі. Бігав із броніком і автоматом. Усі були молоді, міцні хлопці, а мені було вже 46 років. Але я старався. Коли ж прибув у частину – то займався більше юридичними питаннями, хоча посада була водій-електрик», — розповідає чоловік.
Роман домігся того, щоб йому написали заслужених 24 роки вислуги в прокуратурі, і хотів вчиться на офіцера.
«Бути простим солдатом було, звісно, не зовсім приємно і зручно. Але Господь Бог мені, напевно, тоді сказав, що це тільки перший етап. Весь треш почнеться далі», — додав колишній полонений.
Уже на посаді бійця, Роман побачив, як живуть солдати на передовій. Він пригадує, що загострюватися ситуація почала з 20-х чисел лютого 2022 року.
Роман Рузавін провів у російському полоні 3 роки, 1 місяць і 5 днів. Фото: з особистого архіву
«300-ті та 200-ті були просто по наростаючій. Потім російські частини зайшли штурмом з боку Луганська. Я в той час був при штабі у Волновасі», — розповідає про минулі події чоловік.
Він каже, що була небезпека заходу диверсійних груп і всі виходили на бойове чергування, в той час коли керівництво евакуювалося.
Однак Штаб бригади потрапив в оточення і Роман потрапив у полон до росіян при спробі вирватися в районі Хлібодарівки.
Клятва вірності
«Так почалася моя історія як полоненого. Було Старобешівське СІЗО, потім ІТТ, потім УБОЗ, потім Оленівка. Потім Донецьке СІЗО, Горлівка, а фініш цієї «тріумфальної ходи» в Торезі. Звідти мене обміняли», — зазначає Роман Рузавін.
Згадуючи в хронологічній послідовності всі події, чоловік свідомо не згадує найстрашніші випадки і говорить про приємні моменти. Роман розповідає, як, наприклад, у Старобешевому в одного з полонених виявилися гроші, які не забрали під час обшуку. Довелося давати хабар інспекторам, які купили сосисок і лаваш.
В УБОЗі постійно витягали на допити. Роману довелося зізнатися, що він військовослужбовець, хоча до цього намагався приховати цей факт. У Оленівській колонії перебував він у 4-місцевій камері разом із дванадцятьма полоненими співробітниками правоохоронних органів і пенітенціарної системи, де дуже подружився з іншим прокурором. У наступній 6-місній камері перебувало 32 особи.
«Там було тепло, але спати не було де. Спали по черзі. А з веселого можу згадати, як із хліба зробили шахи та шашки. Мені, як тому, хто не палить, дістався бонус — цукерки й посилка від сусідки по камері», — згадує експрокурор.
Однак насправді було небагато позитивних моментів. Насправді були муки, фізичний біль і життя в умовах повної антисанітарії.
«Пригадую такий момент. Мене запросив начальник Оленівської колонії. Хотілося йому подивитися на співробітника прокуратури, тим паче я був у тому ж званні, що й він», — розповідає чоловік.
У кабінеті в нього запитали, чому у 2014-му році він не залишився на окупованій території і не став працювати під прапором так званої «ЛНР».
«Я давав присягу один раз одному народу. Йому служив і зраджувати не збирався», — відповів Роман і у відповідь отримав погрозу перевести в камеру до простих військовослужбовців і посилити режим утримання.
У Торезі ж за аналогічну відповідь на запитання оперативні співробітники Роману розбили обличчя.
«Я не можу ж присягати на вірність другий, третій, п’ятий раз різним народам. Але зрозумів, що після таких відповідей, до обміну я можу просто не дожити», — каже він.
У Горлівській колонії Роман Рузавін пробув найдовше.
«Початок був не вражаючий. “Приймання” було таке жорстке, що я чотири дні відходив і ледве повертався з боку на бік. Після Донецького СІЗО приємно здивували обсяги їжі. А потім звикли до того, що нас б’ють, коли ми йдемо їсти. Виходимо — теж б’ють. Зате була хороша література в бібліотеці», – повідомляє звільнений захисник України.
Творче натхнення та релігійні групи
Роман Рузавін переконаний, що тільки завдяки своєму рішенню не зупинятися в духовному розвитку, його психіка зуміла перенести тяготи неволі.
«Люди скрізь розбиваються за групами, поглядами та переконаннями. Я познайомився з хорошими людьми, які займалися англійською і вдосконалювався там. Це була просто віддушина, я отримував задоволення, коли від інспекторів чуєш тільки матюки, а сам говориш красиві слова, та ще й англійською і намагаєшся їх запам’ятати. Це драйв для мозку», — каже Роман.
Також, для нього як православної людини, було важливо спілкуватися з однодумцями. У спілкуванні з одновірцями він проводив дні, молячись за якнайшвидше визволення всіх військовополонених і пізнавав Бога.
«Це підтримувало, давало сил і допомагало. Ми вивчали християнські писання та істини», — підкреслює він.
Проте особливим видом релаксації для Романа були поетичні вечори, які організовувала група ув’язнених. Часом загальна тема і потрібно було кожному скласти вірш протягом тижня, часом задавався перший рядок. Так сенс обростав словами, немов жилами кістка, і народжувався твір.
«Іноді виходило, іноді ні. Іноді я складав щось гумористичне, іноді серйозне», — каже Роман.
За його словами, хотілося писати про свободу, а виходило про те, що болить усередині й бажання вирватися з неволі.
Серед поезії Романа багато автобіографічного. Він однаково чесно і натхненно римує рядки про своє дитинство і про крадіжки гуманітарних посилок. Фурор же на бараку в Горлівці викликав вірш Романа про військовополонених, які загинули під час етапування в російському літаку. Починаючись зі звернення від імені одного із загиблих до дружини рядком «Одного разу ти прокинешся і згадаєш про мене», твір аж до свого фіналу тримає в напрузі й передає трагедію нашого народу через призму однієї сім’ї.
«У мені щось стрепенулося, коли я писав. Чиновники завченими казенними фразами повідомляють рідним про те, що їхні сини чи чоловіки гинуть або пропадають безвісти. Ці сухі рядки не передають усього болю, але пронизують кожного наскрізь. Усе це приходить у наші сім’ї, наші домівки і дуже хотілося, щоб це все припинилося», — каже Роман.
Цитата з вірша:
…Посмотришь мутным взглядом на фото, на стеллаж,
На ворох писем рядом: в нем сотни слов и фраз,
Там есть одно такое, его я не писал,
Холодное, сырое, как снег, что на земль пал.
В нем вбито монотонно, как спине кнутом,
Что “пленный N-ов не долетел в Ростов,
Борт, номер неизвестный, перевозил этап
Случайная ракета пошла на перехват
Мы, как и вы, в печали, безмолвствуем, скорбим
Когда пришлют останки – Вам позже сообщим”…
За його словами, творчість допомагала пройти через усі випробування. Поезія була світлом наприкінці тунелю, знаком того, що окрім плотських бажань, приниження, насильства є щось світле, щось, до чого потрібно прагнути.
«Віра в Бога, поезія, друзі, які були як у колонії так і на свободі, які вірили, потребували мене і молилися, я опинився на свободі», — упевнений Роман.
Двірник — не погана професія
Роман з усмішкою повторює давню мудрість про те, що якщо хочеш розсмішити Всевишнього — розкажи йому про свої плани.
«Плани є, але вони не великі, тому що я реально не знаю, де буду жити і ким працювати. Ба більше, я поговорив у колонії Тореза з хлопцем, який працював двірником на Хрещатику і зрозумів, що це теж не погана професія. Після того, що ми пройшли в полоні — не бачу нічого образливого в будь-якій професії», – сміється Роман.
Роман Рузавін після обміну. Фото: з особистого архіву
Він каже, що друзі обіцяють йому допомогти з поновленням на прокурорській посаді або на держслужбі, також він може вести й адвокатську діяльність, захищаючи, наприклад, права військовослужбовців.
«Це все начерки. Буду діяти так, як вкаже Бог. Скаже піти в монастир і бути ченцем — то так і зроблю, скаже бути двірником — буду двірником», — заявляє Роман.
