Евакуйовані з окупації українці з волонтерами Helping to Leave на шляху до безпечних регіонів
Завдяки волонтерам з Міжнародного проєкту Helping to Leave з початку повномасштабного вторгнення десятки тисяч українців з окупації та депортації повернулися на підконтрольну Україні територію.
Про те, як все це відбувається, про особливості складного процесу організації та реалізації виїзду, супроводу та підтримки різних категорій людей — в інтерв’ю зі співголовою проєкту Helping to Leave Оленою Губановою, переселенкою з Луганської області.
— Пані Олено, коли і з чого виріс цей проєкт?
— Наша структура з’явилася в перші дні повномасштабного вторгнення, на початку березня 2022 року. Все почалось зі звичайного чату в Телеграмі, який був створений, щоб допомогти вагітній дівчині виїхати з Києва в той час, коли окупанти намагались його захопити. І нам, невеличкій ініціативній купці людей, це вдалося, після чого ми отримали багато запитів на допомогу від інших людей. З нарощуванням своєї діяльністю швидко переросли у фонд, і вже влітку того ж року разом з іншими волонтерами змогли організували піший перехід 16 тисяч людей через Печенізьку дамбу в Харківській області. Цей «пункт пропуску» на вільні території працював протягом трьох місяців і фактично був єдиною дорогою для жителів тимчасово окупованої Харківщини та деяких територій Луганщини.
Виноска:
Евакуацію влітку 2022 року Helping to Leave організовувала разом з кількома іншими волонтерськими організаціями. Чоловіків росіяни не випускали, тож через дамбу йшли жінки, діти, літні люди. Когось везли на інвалідних візках, несли на ношах, плечах і навіть на руках. Декого з них доганяли обстріли окупантів. Свідки розповідають, що змучені, налякані люди долали перехід, і діставшись цілі, хтось плакав, хтось цілував землю.
— На кого саме націлена діяльність фонду і як люди з окупованих територій про неї дізнаються?
— Ми допомагаємо декільком категоріям людей: тим, кого депортували в РФ або Білорусь, тим, кому потрібно виїхати з прифронтових українських містечок та селищ, але пріоритетний напрямок — евакуація з тимчасово окупованих територій. Чесно кажучи, ми з моїми колежанками, частина яких теж з цих територій, нещодавно прийшли до висновку, що люди мало що знають про можливості евакуації. Чомусь більшість розраховує на приватних перевізників, послуги яких коштують дуже дорого і не завжди є надійними. Та й взагалі, люди мають дуже мало достовірної інформації. Ми з ранку до вечора приймаємо дзвінки на нашу Гарячу лінію з проханням про допомогу, але зрозуміло, що саме з ТОТ не можна зателефонувати, Фейсбук для них заблокований, а VPN-сервісом не всі можуть користуватися Для цих людей у нас є чат-бот в Телеграм, де можливо залишити заявку на евакуацію, після чого підключається людина, яка й буде координувати весь процес. Не останню роль грає така річ як сарафанне радіо. Люди діляться своїм досвідом, тим самим поширюючи корисну інформацію.
— Як саме відбувається евакуація з ТОТ?
— Треба розуміти, шо на ТОТ нема наших волонтерів. Тож, щоб допомогти людині виїхати, ми розробляємо максимально безпечний, наскільки це можливо, маршрут, повністю забезпечуємо логістику. Купуємо квитки на громадський транспорт, сплачуємо перевізників, яким довіряємо. Звісно, певна частина шляху проходить через окуповану територію, потім через територію РФ до Білорусі. Зараз мета — потрапити до гуманітарного коридору «Мокрани — Доманове» на українсько-білоруському кордоні, а через нього до Волинської області. Такий шлях займає до п’яти діб, звісно з перервами на сон.
Останнім часом логістика евакуації стала більш складною, ніж була в попередні роки. Спочатку люди могли виїхати через Василівку в Запорізькій області, а коли цей пункт пропуску закрили, їхали через Білгородську область РФ до гуманітарного коридору Колотиловка-Покровка, щоб потрапити в Сумську область.
Один з евакуаційних мікроавтобусів Helping to Leave, що вивозить людей із тимчасово окупованих територій.
В плані документів і логістики це був доволі легкий шлях, але він закритий з серпня 2024 року. Дуже важливий момент — щоб людині потрапити в Україну через нині діючий гумкоридор «Мокрани — Доманове», треба мати два паспорти, український і російський. А якщо людина з Криму, то ще й закордонний російський паспорт. Через це чоловіки іноді потрапляють у пастку, бо коли вони подають документи на отримання закордонного паспорту, дуже часто їм одразу вручають повістку до військкомату. Через це багато хто взагалі відмовляються від самої ідеї евакуації.
— Тож, проблеми з документами, мабуть, помітно впливають на кількість людей, які б хотіли переїхати на підконтрольну Україні територію?
— Саме так. Бо окупаційна влада іноді з тільки їй зрозумілих мотивів відмовляє у видачі навіть звичайного російського паспорту і людина застрягає там, де вона є. Якщо говорити про людей з Херсонщини, частина якої окупована, а на іншій тривають активні бойові дії, то у них український паспорт міг потонути або згоріти. В цьому випадку треба отримати російський паспорт, доїхати до Мінську і там в українському консульстві подати на оформлення Посвідчення особи на повернення в Україну. Цей процес, можливо, займе і місяць, тож потрібно набратися терпіння.
— А як бути молоді, яка взагалі своє повноліття зустріла в окупації і ніколи не мала українського паспорту? Доречі, чи багато молодих людей прагнуть евакуації, особливо з територій, в які «руський мір» прийшов ще в 2014 році?
— Так, на Донеччині та Луганщині достатньо молоді, яка прагне виїхати. Але для них ситуація доволі складна. Щоб отримати посвідчення особи на повернення в Україну, а в перспективі і паспорт, такі молоді люди повинні мати родичів на підконтрольній Україні території, або знайомих, які б могли підтвердити їх особу. Хлопці й дівчата, які намагаються виїхати з окупації, дуже вмотивовані, незважаючи на те, що у багатьох проросійські батьки. Ці діти чекають свого 18-річчя, десь підпрацьовують, відкладають гроші, готуються і все для того, щоб поїхати в країну, яку запам’ятали ще малими. Багато хто навчався онлайн в українських школах і не завжди батьки про це знали. Часто по дорозі з окупації росіяни таку молодь затримують і вимагають, щоб повертались назад. Буває, вже майже на переході через коридор, наполегливо пропонують записати відео, де людина повинна казати, як любить Путіна і ненавидить Зеленського. А потім кажуть: «Ну все, тепер тебе в Україні заарештують». Дехто лякається і повертає назад, інші продовжують шлях.
Евакуація з окупації: ці підлітки і діти разом із родичами вирушили до вільної України за новим життям.
Коли ми спілкуємося з іноземцями, які вважають, що хто хотів виїхати, той вже виїхав, нам дуже важко пояснити, що деякі діти саме для цього з нетерпінням чекають на своє повноліття. Іноземці цього не розуміють. Але ми точно знаємо, що така молодь, незважаючи на небезпеку, таємно опановує українську і навчається в онлайн-школах. Війна не завадила, а може й стимулювала, що в юних душах проросло українське насіння.
Виноска:
Родина Анастасії опинилася в окупації в перший ж день повномасштабного вторгнення. Дівчинка згадує, як в магазині окупанти вітали місцевих словами «Слава Україні», і ті, хто за звичкою відповідав «Героям слава!», зникали в підвальних катівнях. Окупанти часто приходили з обшуками і щоразу це був великий стрес. Дівчинка навчалася дистанційно в українській школі. Вона мріяла після школи вивчати українську філологію, тож дистанційно подала документи до університету. Від друзів, які раніше виїхали з окупації за підтримки Helping to Leave, Настя дізналася, що може подати заявку на безкоштовну евакуацію за допомогою проєкту.
«Чотири дні подорожі з окупованої до вільної України багато чого мене навчили. Я дуже подорослішала». У новому місті дівчина швидко знайшла собі житло, роботу, вступила до університету, але жити одній дуже важко. За словами Анастасії, людей, які перебувають у ТОТ, найчастіше зупиняє від виїзду брак коштів та страх, що вони нікому не потрібні.
— А щодо людей похилого віку? Відомо, що багато таких воліють залишитися на батьківщині, навіть якщо виїздять молоді родичі. Чи стикаєтесь ви з необхідністю евакуйовувати дуже літніх та хворих?
— Авжеж! Але часто це дуже важка справа і підготовка до евакуації може тривати декілька місяців, залежно від стану людини. Це може бути як допомога, так і повна організація логістики і сплата за все, включно з їжею та ночівлею.
Зазвичай з проханням про планову евакуацію до нас звертаються родичі. До справи зразу підключається координаторка, яка цілодобово буде на зв’язку і з самою людиною, і з тими, хто до нас звернувся. Коли приймаємо заявку, намагаємось мати всю наявну інформацію про фізичний та психологічний стан людини. Якщо вона маломобільна, купуємо милиці або крісла колісні, знаходимо супровід, який буде допомагати та підтримувати на всьому шляху. Ще важливо розуміти психоемоційний стан та наявність обтяжувальних обставин, які можуть не сподобатись російським військовим на блокпостах. Всіх, кого евакуйовують, довозять до гумкоридору біля околиці села Доманове, де їх після проходження перевірки зустрічають волонтери та представники благодійних фондів, нашого в тому числі. Гуманітарний коридор «Мокрани-Доманове» — 2 кілометри шляху між двома пунктами пропуску. Тож, дуже важливо, коли при подачі заявки нас попереджають «У мене матір не ходить» або «батько, не відпочиваючи, може пройти не більше 200 метрів».
Волонтери Helping to Leave евакуюють з окупації не тільки сім’ї з дітьми, а й лежачих хворих. Кожна операція вимагає точної координації та мужності.
Цікаво, що деякі люди 60-70 років, звертаючись до нас, попереджають, що вони літні. Я кажу, що це не зовсім так, бо пам’ятаю про одну повністю незрячу 90-річну жінку, яка абсолютно самостійно пройшла двохкілометровий відрізок, бо дуже хотіла виїхати.
Виноска:
Часто евакуація є дуже проблематичною через відсутність необхідних документів. До того ж це дуже важкий шлях, який займе 3-5 діб, і дуже дорогий — якщо користуватися приватним (перевіреним) перевізником — від 200 доларів за одну людину, але може досягати 500 доларів і вище. А якщо потрібно евакуювати людину лежачу, сума виростає до півтори-двох тисяч доларів.
— З того, що Ви розповіли, витікає ще одне питання: якщо людина дуже хвора, маломобільна, що з нею відбувається вже на території України?
— Якщо це людина, якщо потребує стороннього догляду, підшуковуємо для неї якесь геріатричне відділення. При необхідності сплачуємо приватний пансіонат на той час, поки оформляємо документи, або поки знайдемо якесь геріатричне місце. І звісно, допомагаємо дістатися місто призначення. Зауважу, що маломобільна це не обов’язково літня людина, може бути й 40-річна після поранень, без документів. Звісно, ми не лишаємо її напризволяще, а робимо все, щоб забезпечити розміщення і лікування. Фінансується вся наша діяльність за кошти міжнародних партнерів, за рахунок приватних пожертв, звіти — на сайті фонду.
— Чи отримують евакуйовані після перетину кордону якусь допомогу?
— Так, зразу, як зустрічаємо після проходження перевірки на гумкоридорі, оформляємо документи на отримання фінансової підтримки у розмірі 10800 грн на одну людину. Як ВПО вони мають право на виплату в 2000 гривень на дорослу людину, 3000 на дитину чи особу з інвалідністю. Також родини з дітьми з вразливих категорій, які евакуюються з прифронтових громад Харківської та Сумської областей, — додатково ще й можуть розраховувати на 10800 грн на одну особу від Дитячого фонду ООН (ЮНІСЕФ). Гроші люди отримують впродовж місяця. Ті, хто не мають українського паспорта, — по довідці про подання документів на отримання паспорта.
А ще ми питаємо людей, куди вони планують їхати далі, чи потребують допомоги з квитками на транспорт або з розселенням, паралельно надаємо допомогу з адаптацією, підшуковуємо місця, де можна жити. Іноді люди відразу прямують туди, де хочуть влаштуватися на роботу. Якщо щось пішло не так, ми можемо допомогти змінити місце або навіть регіон. Зазвичай домовляємось про це з адміністрацією громади (найчастіше це сільська місцевість), потім зв’язуємо з нею людину, щоб та мала можливість з’ясувати, які умови на неї чекають. В деяких громадах надають гроші на проживання, в деяких — житло, в якому іноді навіть роблять ремонт. Але зазвичай громади розраховують на працездатних людей, і добре, коли ще й з дитиною. Деякий час ми моніторимо ситуацію, щоб зрозуміти чи потрібна допомога.
— Що волонтери роблять стосовно родин з дітьми, коли один з батьків хоче виїхати, а другий залишитись?
— Це дуже важка ситуація, її вирішення іноді займає декілька місяців. Був випадок, татусь з дітьми до 18 років хотів виїхати, а матір вагалася. Часто так відбувається тому, бо людина не розуміє, як буде відбуватися процес евакуації, що їх чекає після, де буде мешкати, за рахунок чого буде жити. Для того, щоб спланувати евакуацію, ми спілкуємось, розповідаємо про все, що цікавить. Того, хто вагається, іноді вдається переконати, іноді, на жаль, ні.
Родини з дітьми нерідко вагаються з виїздом, навіть коли бойові дії вже поруч з їхнім домом.
Деякі люди не хочуть евакуйовуватись навіть з прифронтових територій, підконтрольній уряду України, де вже дуже небезпечно. В тому числі це стосується родин з дітьми. Зазвичай така впертість до першого прильоту в будинок. Людям дуже шкода залишати свою хату, господарство. Тож, коли починаються бої — а на Харківщині у нас дуже динамічна лінія фронту — буває, що ми забираємо людей з населеного пункту, який вже частково під окупацією. Рішення людини їхати чи ні, значною мірою залежить від досвіду родичів чи знайомих, від того, наскільки ті вдало влаштувалися на підконтрольній Україні території.
Виноска:
Один з позитивних кейсів Helping to Leave стосується евакуації з Херсону вагітної жінки Валерії та її великої сім’ї. Валерія самостійно виховує шістьох дітей. Друзі жінки звернулися до фонду з проханням про допомогу в евакуації цієї багатодітної родини з Херсона до Тернопільщини, де для неї знайшли житло. «Ми організували евакуацію, надали дорожні набори, які стали у нагоді для догляду за маленькими дітьми під час тривалої дороги та в перший час на новому місці, — розповідає Олена Губанова. — Тож, вони зараз у безпеці».
— Як змінювалась динаміка евакуації з 2022 року по цей день?
— З територій, які були тимчасово окуповані ще з 2014 року, надходить приблизно третина заявок на евакуацію, зазвичай це молодь, матері з дітьми та маломобільні люди. За шість місяців цього року з Донбасу виїхало тільки 80 осіб віком 18-23 роки. Якщо говорити про період після початку повномасштабного вторгнення, то наприклад з Маріуполя через територію Росії ми евакуювали 405 осіб, а до цього 138 через Василівку. Взагалі ж заявки на евакуацію надходять хвилями, залежно від ситуації на полі бою, кількості обстрілів і різних трагедій, після яких люди вирішують виїжджати. У нас був бум після підриву Каховської ГЕС, тоді через гуманітарний коридор Колотиловка — Покровка ми перевозили щодобово близько 150-200 людей, тоді як в інший період — по 20-30 людей на місяць. Зараз через єдиний гумкоридор, що залишився, евакуйовуємо близько 500 людей на місяць.
Виноска:
За словами Олени Губановой, навіть після підриву ГЕС бум евакуації виник тільки після того, як на сайті міністерства реінтеграції з’явилась інформація про те, що є такий фонд, який допомагає з виїздом. Тоді евакуйовували щодня в середньому по 70 жителів: людей поважного віку, дітей, дуже багато тварин.
Разом із людьми з ТОТ евакуюють і чотирилапих. Цих котів вивозять із небезпеки завдяки фонду Helping to Leave.
— Допомогли вивезти 78-річну жінку Клавдію Іванівну, яка після підриву ГЕС майже два тижні провела разом із козою, півнем і псом Моцартом на сходах горища затопленого будинку. Всю дорогу жінка випромінювала оптимізм, була бадьорою і встигла закохати в себе всю нашу команду. У Даугавпілсі (Латвія) її з Моцартом зустріли онуки і відвезли до Чехії, де вона зараз і живе.
— Згідно статистики, з початку діяльності Helping to Leave у березні 2022 року 60000 осіб отримали від фонду фінансову, гуманітарну та психологічну допомогу, 21200 осіб було евакуйовано. Які враження особисто у Вас залишилися від цієї масштабної роботи, актуальність якої не вичерпана?
— Знаєте, коли я даю інтерв’ю, завжди кажу: «Всі ділять території, ніхто не думає про людей». Масштаб трагедії вражає. І мені не подобається, коли дехто намагається зрівняти ступінь постраждалості. Знаєте, навіть поранення бувають різні: хтось залишився без пальця, а хтось без ноги, і це різні рівні втрати. Де ще була така жахлива ситуація з загиблими як в Маріуполі і такий рівень руйнування, як у Вовчанську? Слава Богу в останньому вдалося організувати дуже добру евакуацію і вивезти майже всіх з 19 тисяч мешканців. Візьмемо Олешки чи Голу Пристань після підриву Каховської ГЕС. Хтось знає, що зараз з їх жителями? Мені це болить, бо я знімала людей з дахів будинків в Олешках і тижнями вмовляла погодитись на евакуацію. А щоб з’ясувати реальну кількість бажаючих евакуюватись з ТОТ, треба всього нічого — зробити безпечний гуманітарний коридор і нехай всі поглянуть (іноземці — теж), який потік людей полине в сторону вільної України.
