Ілюстрацію згенеровано Новинами Донбасу за допомогою ШІ
У 2024 році в серпневий день 37-річний Денис їхав у маршрутці з Вишневого до Києва. Її зупинили працівники ТЦК, почали перевіряти документи. Денис був прописаний у Дніпрі, в столиці не реєструвався, тож його одразу зняли з транспорту та повезли у військкомат. Огляд ВЛК пройшов дуже швидко — буквально півгодини і Дениса визнали придатним до служби, додому його не пустили, одразу повезли у навчальний центр “Десна”. Там новобранцям обіцяли, що дадуть вихідний, аби вони змогли відвідати рідних, але врешті так і не відпустили. Після навчання, яке тривало приблизно місяць, Дениса відправили на передову в Донецьку область. Там він пробув недовго — десь тиждень. Група військових, в тому числі сам Денис, потрапила під удара КАБа. Денис єдиний, хто вижив, але він отримав серйозне поранення ноги. Більше місяця хлопця лікували у Вінниці, зробили пересадку шкіри, але ходив він погано — кульгав. Тим не менш, у госпіталі Денис був найлегший. Інші військові після поранень лишились без руки чи ноги, або й без обох кінцівок. Ніхто з них не хотів жити далі, із хлопцями та дівчатами постійно працювали психологи. Після госпіталя Денис повернувся у Київ. Йому все ще було боляче — боліла нога. Як і рука, з якої взяли шкіру для пересадки. Денис пив дуже важкі знеболюючі. Від стресу іноді запивав їх алкоголем. Однієї ночі серце Дениса не витримало. Він вижив після прильоту КАБу, але війна все одно наздогнала.
Ця історія — не про військового, який самовільно залишив частину, але вона яскраво демонструє всю жорстокість цієї війни і частково пояснює, чому солдати дезертирують. Бойові дії, страх, смерті, депресії. Тож часто військові єдиним виходом бачать самовільне залишення частини.
Понад 30 тисяч випадків СЗЧ за два місяці
Проблема СЗЧ в Україні не нова, але особливої дискусії вона набула після відвертої розповіді Сергія Гнезділова. Це український військовий, який у 2019 році пішов добровольцем до лав ЗСУ. Воював він у тому числі в Пісках та Бахмуті Донецької області. 21 вересня Гнезділов повідомив у Facebook, що самовільно залишив частину. Таким чином він вирішив привернути увагу до необхідності встановлення термінів служби для мобілізованих. Через декілька днів після публічного зізнання щодо Сергія Гнезділова призначили службове розслідування, а потім відкрили кримінальне провадження про дезертирство. Більше двох місяців Гнезділов перебував під вартою, наприкінці січня його звільнили. Але його історія — одна із тисяч.
«Новинам Донбасу» вдалося поспілкуватись з двома чоловіками, які пішли в СЗЧ. Ми не розкриваємо їх справжніх імен. Один з них у війську з 2021. З моменту початку повномасштабної війни вже двічі йшов в СЗЧ, і зараз знову повернувся на фронт. Другий чоловік мобілізований, в СЗЧ пішов одразу з навчального центру. Ми питали в обох про причини самовільного залишення частини, та про те, що може і мусить зробити держава, на їх думку, щоб таких випадків ставало менше.
Далі у тексті є ненормативна лексика.
«Знімай кольцо! Я їду в Бахмут»
Артем відслужив строкову службу по призову. Працював електрогазозварювальником у мирному житті. У 2021 році підписав контракт на службу в ЗСУ, до початку «повномасштабки» встиг послужити 4 місяці. Потім помер його батько, Артем поїхав додому, щоб його поховати. Після 24 лютого 2022 повернувся на фронт. Перший бій прийняв в Сумах, далі були звільнення Охтирки, Тростянця. За участь в яких отримав державні нагороди.
Ілюстративне зображення. Бойові дії в Охтирці Сумської області. Скрин із відео міського голови Павла Кузьменка
«Потім ми переїхали під Ізюм. Там були втрати…Потім до нас почали мобілізованих присилати, ненавчених. Багато втрат було через тупорилих командирів», — розповідає Артем, і на наше питання: Чому ж вирішив вперше піти в СЗЧ, пояснює, що протягом всієї служби, на його думку, командування проявляло некомпетентність. Один з таких випадків стався, коли їх перевели на одну з точок, розташовану на висоті, без попередньої розвідки. Вони зайшли туди тихо і навіть встигли окопатись. Але в якийсь момент росіяни почали туди «підбиратись».
«Командири прийняли рішення відкрити вогонь, але він був недоцільний. По-перше, ми не знали їхню кількість, по-друге, їх ДРГ лізла з іншої сторони, це була «обманка». Вони це зробили спеціально, щоб вирахувати наші позиції. І почали нас мінометом, танком, всім чим попало нас розйоб…ть. Ми кажемо командиру, що треба приймати якесь рішення. Ну, а він виставляє руку, отримує осколок в руку і відходить. І мене ставлять командиром. Обичний солдат став командиром. Було 18 людей нас, багато 300-х, 200-х, слава Богу. Але два чоловіки тяжких взагалі — кишки навиворіт. Один дуже багато крові втратив, і помер, не довезли його», — Артем каже, що маючи бойовий досвід намагався пояснити, що в ситуації, яка склалася, вони мають відступити, інакше опиняться в оточенні. Спочатку його ніхто не слухав. Потім їх все-таки вивели, але на цьому ситуація не закінчилась.
«Ми прийшли на іншу СП-шку (спостережний пункт — ред.), на іншу посадку. І СП-шку вони винесли так само. Цей командир очухався, там іншого дали якогось, цей на повишеніє пішов. Дають нам молодого командира, «піджака», який ще не воював. І починає він нам розповідати де треба СП-шки дєлать. Зробили ми СП-шку, але не там, де було потрібно. Я казав, що там не можна робити. І спалили каца..и, почали прямою наводкою нас розйоб..ть. У нас один 200-й, 1 — 300-й. Я командиру кажу: Треба СП-шку мінять, розумієте, зараз туди наряд піде, і вони знову загинуть. Він мені каже: Хто тут командир, я чи ти?», — за словами Артема, такі випадки були нормою, а не винятками.
Серед інших причин, з яких він вирішив піти до СЗЧ:
- відсутність нормального відпочинку та ротацій,
- нелюдські умови,
- великі втрати, яких вони зазнали під Соледаром,
- а також відсутність евакуацій.
Артем каже, що там, де можна було вивозити поранених на транспорті, часто їх буквально виносили «на руках», або люди з пораненнями вимушені були вибиратись самі.
«Потім починали командири наглєть, людей не жаліти. Не давать відпочивати, і люди почали потихеньку сипатись. При чому такі люди, які показували приклад, викладались. А коли командування почало вийоб…тись, то ці мотивовані люди вони перші і пішли. Тому що він людей ложе, а йому “мєдалі” вішають. І після цього вперше пішов у СЗЧ. Я з командуванням посварився, вони мене не дуже любили, бо я любив правду казати», — так Артем підсумовує причини свого першого СЗЧ, але додає, що потім його замучила совість. Його хлопці були в Бахмуті, і він постійно дивився невтішні новини з фронту, відстежував, де знаходиться його бригада.
«Ну, і якось я телефоную командиру, кажу: Що у вас там піхота у вас є? Він каже: Дуже мало. Я кажу, ну все плюс 1, я виїжджаю. Зранку просинаюсь, роблю собі кофе, дружині. Кажу: “Снімай кольцо! Я їду в Бахмут”. Вона каже: “Ти шо, ненормальний? Ми тільки розписалися”. А я кажу: “Треба їхати, хлопцям допомагати”», — так Артем знову опинився на фронті.
Кільце дружини він заклав у ломбард, щоб купити квиток і найнеобхідніше. Але в Бахмуті на довго не затримався. Пробув там в бою всього 2,5 години: 18 військових було вбито. Самого Артема поранило.
«І мене звідти не хотіли вивозить, мене хотіли там просто залишити. Це мені розвідники потім сказали, що не хотів командир, щоб я вийшов. Ну, а я вийшов, сам на швабрі», — після були півтора місяці лікування. Далі — тяжкі бої під Кліщіївкою, про які Артем каже коротко: «це було просто м’ясо».
Кліщіївка у жовтні 2023 року. Скрин з відео бригади “ЛЮТЬ”
«Мені просто обідно за пацанів, яких він положив там. Малолєтніх пацанів, 19 років найменший був, а найстарший — 24. Вони там пройшли учєбку, штурмовать їх вчили. А в підсумку вони зайшли в посадку і їм піз..а. Їх накрив танк, я казав, що там танк стоїть, міномет працює. Це тупо ловушка. Можна іншим шляхом було придумати пройти… І з Кліщіївки я пішов в другий раз в СЗЧ. Виходить 4 медалі я за весь час заслужив. Ну, і цей раз я вернувся сам. Тому що я розумію, що хто як не я туди піду? Якщо так кожен буде сидіти, ховатись. Зрозуміло, що страх є. Але — відпочив? Пора піздя..ть. Я так вважаю», — пояснює військовий свою мотивацію. При цьому додає, що особливі умови від держави щодо повернення з СЗЧ ніяк не вплинули на його рішення.
Основна претензія наразі — відсутність, як він каже, нормального командування, те, що командири не знаходяться разом із своїми солдатами на лінії фронту, та не беруть до уваги їх думку та досвід під час прийняття рішень.
Зараз Артем вже знову на фронті після проходження базової військової підготовки, якої в нього не було з самого початку повномасштабки.
«Вибачте, якщо я не виправдав чиїхось надій, не пішов воювати»
Сергій не служив в армії та мав проблеми зі здоров’ям. Якось вийшов зі свого будинку та чекав таксі. До нього під’їхав автомобіль без розпізнавальних знаків.
«З авто вийшли люди в чорній формі та представились як поліція. Ані нагрудних жетонів, ані посвідчень мені не показали. Попросили показати свій Резерв+. Інформація була оновлена, але потребувала уточнення. Тобто в базі я не був ухилянтом, штрафу в мене теж не було, жодних повісток до цього мені не приходило», — пояснює чоловік та розповідає, що звідти його повезли в райвідділок, куди приїхав бус ТЦК.
Ілюстративне зображення. Робота ТЦК в одному із населених пунктів України. Скрин з відео в соцмережах.
Спочатку його обіцяли відпустити для проходження ВЛК, адже сам він з іншого міста. Потім виписали повістку і повезли на військово-лікарську комісію.
«Всі мої спроби пояснити працівникам ТЦК і поліції, що для проходження ВЛК мені дійсно потрібні готові висновки, які є, і їх просто треба відправити з іншого міста, були проігноровані», — каже Сергій.
Далі, як він говорить, його почали залякувати, нібито зафіксують відмову проходити ВЛК тут і зараз, на камеру, відвезуть в суд, де без розгляду справи «зроблять винним», змусять заплатити штраф 17 тисяч гривень, а після цього все одно повернуть для проходження ВЛК. Частину документів про стан здоров’я Сергієві вдалося отримати через адвоката, але їх не брали до уваги. Після проходження ВЛК всіх відвезли на ночівлю в казарми.
«Атмосфера просто жахлива. Люди, яких провозили приблизно на 25-30% були безхатьками. Від них тхнуло, засолене волосся, черевики на декілька розмірів більше. На поверсі було десь 250-300 ліжок, вільних майже не було. В коридорі 20 літровий бутиль води і одна сталева кружка на всіх. Після приїхали автобуси, нас завантажили і повезли у навчальні центри», — каже чоловік.
Один з військових керівників, за словами Сергія сказав мобілізованим, що він дасть змогу всім, хто хоче, повернутись. Ніби в навчальному центрі є юрист, який приймає заяви на відмову. Таку саму інформацію надав адвокат. Саме це заспокоїло Сергія. За словами Сергія, коли вони приїхали до навчального центру, виявилось, що юриста там немає і ніякі заяви ніхто не приймає.
«Ще дуже болючим у всій цій історії став адвокат. Їм було виплачено одразу повну суму, бо «так потрібно». Знаючи, що люди в стресовій ситуації, ці контори дають на підпис акти вже виконаних робіт. Спілкування з працівниками ТЦК та всіх інших структур упродовж усієї цієї історії взагалі не можна назвати полем законів та Конституції. Адже будь-які спроби довести свою правоту, посилаючись на чинні закони, навіть в умовах воєнного стану, зустрічаються аргументами «ми були, тепер ти іди» та «приїдуть буряти, ти їм теж це будеш говорити?». Хочу також зауважити, що я погоджуюсь з їх переживаннями і поважаю цих людей, але вважаю, що кожен сам вирішує і обов’язки мають лиш ті хто давав присягу і тд. Людина має право вирішувати сама, і коли її починають обманом і погрозами вести цим шляхом — кількість СЗЧ не дивує. Дехто повертається, дехто тікає назавжди, у кожного своя історія і свій шлях, але те, що зараз відбувається у нас в країні — це відкрита спроба знищити нашу демократію цілком і повністю. Всім миру і спокою. Вибачте, якщо я не виправдав чиїхось надій, не пішов воювати і т.д., але у мене є я і ми якось самі вирішимо куди, що і як робити», — підсумовує Сергій.
З навчального центру, як каже Сергій, він «пішов в СЗЧ». Наразі перебуває в Україні, але переховується.
Дезертирство та СЗЧ: у чому різниця?
Гаряча фаза війни триває, бойові дії на окремих напрямках все більш жорстокі, мобілізаційного резерву не вистачає. У той же час офіційної статистики, скільки випадків СЗЧ або дезертирства здійснили військові, немає. На запит «Новин Донбасу» Міністерство оборони у цьому питанні посилається на закритість даних.
Але в Єдиному звіті про кримінальні правопорушення Офісу генерального прокурора можна знайти дані щодо загальної кількості солдат, які залишили частини чи дезертирували. У документі за січень-лютий зазначено, що за два місяці зафіксовано, більш як 30 тисяч випадків самовільного залишення частин та 5 тисяч дезертирства. З них щодо СЗЧ повідомлено про підозру 337 людям, щодо дезертирства 34-м. Зупинено кримінальне провадження у випадку СЗЧ 44 військовим, дезертирства — десяти. До суду направлено відповідно 202 та п’ять справ. Обвинувальний акт отримали 79 людей (СЗЧ) та три (дезертирство). Клопотання про звільнення від кримінальної відповідальності подане щодо 123-х військових (СЗЧ) та двох (дезертирство).
Аби зрозуміти динаміку, «Новини Донбасу» передивились звіт за 2024 рік. За весь рік було зафіксовано 62505 випадків СЗЧ та 22374 дезертирства. При цьому до суду направлено менше 6 тисяч справ. Закрито приблизно півтори тисячі проваджень. Тобто, якщо порівнювати 2024 рік з двома місяцями 2025-го, ясно, що кількість тих, хто залишає військові частини, більшає.
Юристи кажуть: великої різниці між самовільним залишенням частини та дезерством немає. Відрізняються ці правопорушення хіба що покаранням. Для військових-СЗЧ кримінальна відповідальність передбачає від п’яти до десяти років позбавлення волі, у випадку дезертирства — від п’яти до дванадцяти.
«Дезертирство відрізняється від самовільного залишення військової частини метою вчинення злочину. Якщо СЗЧ, то там не має значення, з якою метою ви залишили військову службу. Дезертирство — там повинна бути мета ухилення від проходження служби, але цю мету ще треба довести. Умовно, якщо я командиру так і напишу, що я служити не збираюсь, більше ви мене тут не побачите і піду, то це можна кваліфікувати як дезертирство. А якщо, наприклад, у мене хвора мати, чи батько, чи дідусь, бабуся і я покидаю службу, щоб за ними доглядати, то це самовільне залишення частини. Це дуже спрощено якщо казати», — коментує юрист Іван Щеглаков.
Як держава стимулює військових повертатись на службу після СЗЧ?
Щоб стимулювати військових повертатись на службу, в Україні впроваджують різні ініціативи. Так, 20 серпня 2024 року було внесено зміни у Кримінальний кодекс та Кримінальний процесуальний кодекс. Вони передбачали, що людина, яка вперше самовільно залишила частину чи дезертирувала, може бути звільнена від кримінальної відповідальності. Це можливо, якщо вона добровільно звернулася з клопотанням до слідчого прокурора або до судді про намір повернутися на службу, а також отримала згоду командира. Крім цього, 21 листопада в Україні набули чинності зміни до Закону «Про військовий обов’язок та військову службу». У документі були прописані норми для тих, хто самовільно залишив свої частини або дезертирував до 29 листопада. Щодо військових, які добровільно повернулись до 1 березня 2025 року, аби продовжити службу, командири були зобов’язані протягом трьох діб прийняти рішення про поновлення дії контракту та виплат.
«Закон дав зелене світло нашим військовим, які оступились чи зробили помилку. Динаміка дійсно є, динаміка покращується з кожним днем», — коментував начальник відділу комунікації Головного управління Військової служби правопорядку Сергій Кузьменко.
У Генеральному штабі інформацію про те, скільки бійців повернулись до частин, про що питали «Новини Донбасу», назвали службовою. Але відповідь на це питання 3 березня дало Державне бюро розслідувань.
«У період з 29 листопада 2024 року по 1 березня 2025 року на службу повернулися майже 21 тисяча 100 військовослужбовців», — повідомляло ДБР.
21 тисяча — чи багато це? Якщо порівнювати зі звітами Офісу генпрокурору, то не дуже. 21 тисяча тих, що повернулись за три місяці та більше 35 тисяч випадків СЗЧ і дезертирства за січень-лютий цього року.
В ДБР наголошують: після 1 березня правила змінилися. Кримінальної відповідальності не буде, якщо солдат повернеться із СЗЧ протягом трьох днів. Якщо цей строк більше, то порушується провадження. Далі алгоритм такий: якщо військовий залишив частину вперше, він може звернутись до командира. Після отриманої згоди на продовження служби, солдат подає клопотання до слідчого, ДБР чи суду. Провадження закривається, він повертається у стрій.
Якщо СЗЧ вчинено повторно, на військового чекає тільки суд. При цьому наш герой Артем, який вже втретє повернувся на службу після двох СЗЧ про якісь юридичні складності процесу не розповідав.
Кожен випадок СЗЧ чи дезертирства – окреме кримінальне провадження
Але на той момент, коли ще діяли законодавчі зміни щодо СЗЧ та дезертирства, не все було просто. В той час, як у суспільстві утвердилась думка, що повернення у частину звільняє від будь-якої відповідальності, наприкінці грудня в медіа з’явилось багато інформації про не закриття кримінальних проваджень щодо солдат-СЗЧ, які знову у строю. Юристи підкреслювали: насправді інформація про те, що військові, які повернулись із СЗЧ, повністю звільняються від відповідальності, є не зовсім коректною. На тих, хто залишає частини, чекає дисциплінарна та кримінальна відповідальність. Коли казали про солдат-СЗЧ, які повернулись в стрій до 1 березня, мова йшла про звільнення від дисциплінарної відповідальності.
«З людиною продовжувалась дія контракту, військова служба, поновлювались грошові виплати, забезпечення. А щодо кримінальної відповідальності, справа трохи складніша. Лише той факт, що людина повернулася на службу, ще не звільняло її від кримінальної відповідальності. Там є окрема процедура. Відкрите кримінальне провадження могли закрити, якщо людина зверталась з відповідним клопотанням до слідчого або до суду, в залежності від того, яка була стадія кримінального провадження, і якщо командир відповідної військової частини давав згоду на продовження служби військовослужбовця», — розповідає юрист Іван Щеглаков.
Тобто, якщо людина, яка самовільно залишила частину, поверталась на службу, але щодо неї вже відкрили кримінальну справу, то самого лише факту повернення було недостатньо. Паралельно, за словами експертів, треба було провести певну юридичну роботу, щоб уникнути кримінальної відповідальності. Власне, приблизно такий самий механізм діє й тепер щодо тих, хто вперше здійснив СЗЧ, просто встигнути подати всі документи треба за три дні.
«Командир військової частини в кримінальному провадженні не є ані стороною, ані учасником. Він максимум може бути свідком. Те, що людина повернулася у військову частину, слідчий чи суддя автоматично не дізнаються. Для цього, звісно, треба писати клопотання, повідомлення, подавати їх, долучати як матеріали кримінального провадження», — каже Іван Щеглаков.
Водночас, як зазначала уповноважена президента України з питань захисту прав військовослужбовців та членів сімей військовослужбовців Ольга Решетілова, військових-СЗЧ, проти яких справи не закрито, не оформлювали у частинах та не платили грошове забезпечення.
Існує низка причин з яких військові йдуть у СЗЧ. Про це також йдеться у дослідженні проведеному виданням Texty.org. Результати їхнього опитування свідчать, що бійці приймали рішення про СЗЧ однаковою мірою як спонтанно (52%), так і продумано (48%), а добровольці не менш схильні самовільно залишити частину, ніж мобілізовані. Дане опитування підтверджує слова нашого героя Сергія, про те, що у підрозділах з компетентним та лояльним керівництвом рівень СЗЧ мінімальний. Головні причини, з яких військовослужбовці обирають піти в СЗЧ, — це бюрократія, корупція, відсутність чітких термінів служби, ротацій та можливостей для відпочинку. За підсумками інтерв’ю з нашими героями, а також бесід off the record з низкою військовослужбовців, які перебувають на офіцерських посадах, ми також додали б до цих причин: випадки беззаконня, недосконалу систему мобілізації, некомпетентність окремих командирів, знецінення людського життя на фронті. А значна кількість фактів залишення частин (60 тисяч за 2024 рік і вже 30 тисяч лише за два місяці 2025 р.) підтверджує глибинні прогалини на багатьох напрямках в армії та суспільстві.
Причому повертаються на службу після СЗЧ значною мірою не завдяки нововведенням, а через почуття обов’язку перед побратимами, незважаючи на фізичну та моральну втому.
Хоча держава й намагається стимулювати повернення із СЗЧ — через зміни до законодавства та процедур звільнення від відповідальності — на практиці реалізація цих норм ускладнена. Військовим часто доводиться самостійно доводити свою правоту у правовому полі, збирати документи та отримувати згоду командування, щоб уникнути кримінального переслідування. Це породжує недовіру та демотивацію. Справжнє вирішення проблеми СЗЧ вимагає не лише змін у законах, а й реальної реформи військового управління, що ґрунтується на повазі, компетентності та людяності.
Авторки: Вікторія Іщенко та Юлія Діденко
