Зеленський, Трамп та Путін. Ілюстрації створені автором за допомогою ІІ
Поки над українськими містами не стихає відлуння нещодавніх масованих російських атак, а в глибині РФ продовжують спалахувати стратегічні арсенали від українських ударів, дипломатична сцена навколо війни переживає не менш руйнівні струси.
Військова логіка ескалації та виснаження, здавалося б, іде своїм невідворотним шляхом, але водночас відбувається різке, майже тектонічне зміщення позиції ключового гравця – Сполучених Штатів. Фактичний крах переговорів у Лондоні, безпрецедентно жорстка публічна критика адміністрацією Трампа президента Зеленського та погрози залишити Україну сам на сам з агресором створюють картину, де військові дії та дипломатичні маневри починають нагадувати два потяги, що мчать назустріч один одному по одній колії.
Ця небезпечна конвергенція подій ставить Україну перед доленосним вибором. Чи є триваюча військова активність свідомою стратегією впливу, чи лише інерцією, що руйнує останні шанси на компроміс? Які контури майбутнього проступають крізь дим пожеж та туман зірваних переговорів?
Ілюстрація створена автором за допомогою ШІ
Військова реальність
Поки дипломатичні зусилля навколо України переживають глибоку кризу, військова логіка на землі та в повітрі продовжує розвиватися за власними правилами. З військової точки зору дії обох сторін мають свою логіку.
З одного боку, триває українська кампанія проти російських складів боєприпасів, включно зі стратегічними арсеналами ГРАУ. Удари по таких об’єктах, як 107-й арсенал під Торопцем (де, за оцінками, здетонували десятки тисяч тонн боєприпасів) чи 51-й поблизу Москви, мають на меті підірвати логістику РФ. Як наслідок, за словами українського командування, спостерігалося майже двократне зниження інтенсивності російських артобстрілів після осінніх атак 2024 року. Це класична стратегія послаблення противника у війні на виснаження, що змушує Росію до витратної реорганізації тилу та демонструє зростаючі можливості українських далекобійних дронів долати російську ППО навіть поблизу Москви.
З іншого боку, Росія відповідає власними масованими ударами. Нещодавня атака 23-24 квітня із застосуванням понад 200 ракет і дронів по Україні демонструє, що, попри українські атаки на її аеродроми та склади, Москва зберігає значний потенціал для повітряного терору. Ці удари мають комплексну мету: військове ослаблення України, психологічний тиск на її суспільство та керівництво, а також, ймовірно, слугують «симетричною» відповіддю та аргументом на переговорах про здатність до подальшої ескалації. Подібний обмін ударами відбувається на тлі значних втрат російської бронетехніки (понад 5000 одиниць за 2024 рік за оцінками IISS) та вимушеної адаптації тактики РФ на користь більш витратних піхотних штурмів, що робить ефективність логістики та наявність боєприпасів ще більш критичним фактором.
Таким чином, військова реальність характеризується взаємним виснаженням, спробами адаптації та постійним ризиком ескалації, що створює вкрай несприятливий фон для будь-яких дипломатичних зусиль.
Два плани миру. Чому позиції США та України розійшлися у Лондоні?
Гостра дипломатична криза навколо лондонських переговорів стала наслідком не просто непорозумінь, а зіткнення двох фундаментально різних підходів до завершення війни, представлених у конкуруючих документах: американському проєкті та українсько-європейській контрпропозиції.
Американський план, деталей якого стали відомі завдяки Reuters, пропонував шлях швидкого «замороження» конфлікту ціною значних стратегічних поступок. Серед них відмова України від НАТО, визнання США російського контролю над Кримом та іншими окупованими територіями, повне скасування американських санкцій проти РФ з 2014 року. Цей підхід, очевидно, був розрахований на те, щоб спонукати Росію до згоди, пропонуючи їй суттєві вигоди та легітимізацію значної частини її загарбань.
Українсько-європейські правки до цього плану, по суті, перекреслювали ключові пропозиції Вашингтона, вимагаючи надійних гарантій безпеки (включно зі зобов’язаннями США вступити у війну в разі нової агресії), відсутності обмежень на ЗСУ, відкладення територіальних питань та лише поетапного зняття санкцій після виплати компенсацій. Ці позиції багато в чому збігаються з озвученими МЗС України «червоними лініями».
Очевидно, що такий варіант є абсолютно неприйнятним не лише для Росії (яка навряд чи погодиться на відмову від уже, ймовірно, узгоджених з США поступок), але й для самої адміністрації Трампа. Вимога гарантій безпеки, подібних до статті 5, суперечить усій логіці американського підходу, спрямованого на зменшення власних зобов’язань. Реакція була миттєвою. Президент Трамп звинуватив Зеленського у «шкідливих» заявах, висунув ультиматум («мир зараз або втрата країни»), а Білий Дім вустами прессекретаря Лівітт засудив «мегафонну дипломатію» та констатував вичерпання терпіння. Наслідком став зрив зустрічі міністрів у Лондоні та активізація прямих контактів США з Москвою, що свідчить про глибоку кризу довіри та готовність Вашингтона діяти в обхід Києва.
У цій ситуації виникає парадокс. План Трампа, хоч і важкий для України, вимагає від неї, по суті, лише згоди на припинення вогню. Інші ключові поступки (визнання Криму, зняття санкцій) мають зробити США, і Київ на це вплинути не може. Спроба ж Києва та європейців повністю переписати план під себе наражається на жорстку відсіч Вашингтона та робить сценарій повної ізоляції України дедалі реальнішим.
Мотиви та ризики позиції Києва
Ймовірність реалізації миру на основі українсько-європейських правок виглядає мінімальною. Сам Зеленський, хоч і наполягає на відкладенні територіальних питань до періоду після припинення вогню, визнає брак військових засобів для повернення Криму. То чому Київ, перебуваючи у вкрай складному становищі, обирає позицію, що призводить до відкритого конфлікту з Вашингтоном? Аналіз можливих мотивів показує складну картину, де переплітаються прагматичний розрахунок, принципова позиція та, можливо, стратегічні прорахунки.
По-перше, це може бути тактична гра з метою виторгувати кращі умови. Не погоджуючись одразу на весь пакет Трампа, Київ міг сподіватися на пом’якшення окремих пунктів, особливо щодо майбутніх гарантій безпеки, які в нинішньому плані виглядають вкрай розмитими. Удари по російських тилах у цій логіці можуть розглядатися як демонстрація сили, що має підвищити вагу України за столом переговорів.
По-друге, не можна відкидати вплив як внутрішніх «партій війни», так і зовнішніх гравців (включно з супротивниками Трампа в США та Європі), які можуть підштовхувати українське керівництво до більш жорсткої лінії, розраховуючи на зміну політичної ситуації або на спроможність Європи компенсувати американську допомогу.
По-третє, існує фундаментальна недовіра до Росії та переконання, що будь-яке перемир’я на нинішніх умовах стане лише тактичною паузою для Москви перед новою агресією. У цій парадигмі тільки продовження боротьби (навіть із непевними шансами) видається єдиним способом гарантувати довгострокове виживання держави.
Нарешті, не виключений і стратегічний прорахунок. Недооцінка рішучості та брутальності підходів адміністрації Трампа, а також переоцінка власних військових можливостей чи готовності європейських партнерів до реальної конфронтації зі США заради України.
Якими б не були справжні мотиви, ризики такої позиції величезні – від повної втрати американської підтримки до нав’язування ще гірших умов у майбутньому.
Сценарії майбутнього в умовах кризи
Криза у Лондоні та ультиматум Вашингтона різко змінюють ландшафт можливих сценаріїв розвитку подій. Подальша траєкторія залежить від реакції ключових гравців на нову реальність.
Ілюстрація створена автором за допомогою ШІ
Сценарій 1: «Примусовий мир». Під наростаючим тиском США, що може включати крім припинення допомоги й інші важелі впливу, Київ врешті-решт погоджується на американський план у його нинішньому вигляді або з мінімальними косметичними змінами. Відбувається припинення вогню.
Ймовірність: Залишається високою через брак альтернатив для Києва.
Стабільність: Вкрай низька, з високим ризиком рецидиву через невирішеність фундаментальних протиріч.
Сценарій 2: «Ізоляція та продовження війни». Київ продовжує опиратися плану Трампа. США виконують погрозу, припиняють підтримку та, можливо, укладають сепаратні домовленості з РФ (включно зі зняттям санкцій). Україна залишається сам на сам з агресором, спираючись на обмежену і непевну європейську допомогу. Війна триває, але в значно гірших умовах для України.
Ймовірність: Суттєво зросла після провалу в Лондоні.
Наслідки: Потенційно катастрофічні для української державності.
Сценарій 3: «Відмова Москви». На переговорах з американцями Росія відкидає ключові елементи плану Трампа (наприклад, «територіальні обміни») або висуває нові, неприйнятні вимоги. Це може тимчасово послабити тиск США на Київ, але не гарантує повернення до попереднього рівня підтримки. Війна триває в умовах ще більшої невизначеності та можливого взаємного розчарування всіх сторін.
Ймовірність: Менш імовірна, але можлива.
Сценарій 4: «Заморожування без угоди» («Корейський варіант»). Формальної угоди досягти не вдається, але через виснаження сторін та брак зовнішньої підтримки для активних дій інтенсивність боїв значно знижується. Лінія фронту де-факто заморожується. Обмін ударами стає епізодичним.
Ймовірність: Можлива як результат патової ситуації після сценаріїв 2 або 3. Стабільність: Умовно-стабільний у короткостроковій перспективі, але крихкий і не вирішує проблеми по суті.
Ситуація нагадує складну багатоходову гру з кількома гравцями, недосконалою інформацією та суперечливими інтересами. Кожен гравець стоїть перед вибором, результат якого залежить від дій інших.
Україна. Дилема між прийняттям болісного компромісу під тиском США (з ризиком внутрішньої дестабілізації й майбутньої агресії РФ) та продовженням боротьби з опорою на непевну європейську допомогу і вірогідністю повної втрати підтримки США.
Росія. Вибір між фіксацією поточних завоювань через угоду (що дозволить зняти санкції, відновити економіку та «зберегти обличчя», хоч і не досягнувши максимальних цілей) та продовженням виснажливої війни (з подальшими втратами, погіршенням економіки та збереженням ізоляції).
США. Прагнення до швидкого вирішення українського питання, яке розглядається як обтяжливе та другорядне. Готовність тиснути на обидві сторони (але насамперед на Київ, навіть ціною стратегічних поступок Росії) для досягнення угоди.
Європа. Розколота між підтримкою України, страхом перед Росією та небажанням/нездатністю повністю замінити США. Може підтримувати як прагматичне врегулювання, так і (окремі країни чи політичні сили) ідею продовження опору Україною.
Ціна миру та ризики опору
Отже, Україна опинилася в епіцентрі дипломатичної та військової драми, де жорсткі реалії на полі бою та ультимативний тиск Вашингтона увійшли в небезпечний клінч. Провал лондонських переговорів та напруга з адміністрацією Трампа оголили крихкість позицій Києва та звузили поле для стратегічного маневру практично до нуля. Звинувачення у зриві мирного процесу, анонс прямих американсько-російських контактів – все це сигнали про те, що Вашингтон готовий переступити через українські «червоні лінії» заради досягнення своєї мети – швидкого завершення війни, хай і ціною болісних поступок для України.
Вибір, що стоїть перед Києвом, залишається важким. Погодитися на мир, умови якого диктує зовнішня сила, зберігши державність, але ймовірно втративши території та стратегічні перспективи? Чи ризикнути продовженням боротьби, майже напевно втративши ключового союзника та опинившись перед набагато більш небезпечними викликами? Чи зможе Київ знайти вихід із цієї пастки, де кожен хід здається програшним? Яким би не було рішення, воно визначить не лише долю перемир’я, але й траєкторію розвитку української держави на роки вперед.
Автор: Дмитро Бєлік
