Володимир Чертушкін після визволення з російського полону, де він пробув понад три роки. Червень 2025 року. Фото з архіву Володимира Чертушкіна
Маріупольський журналіст, пресофіцер бригади територіальної оборони провів більше трьох років у російському полоні, та побачив і відчув на собі потворний виворіт «русского мира».
Повернення Володимира Чертушкіна з полону без перебільшення чекала вся журналістська спільнота Маріуполя. Під час всіх обмінів полоненими ми прискіпливо, з надією вивчали списки українців, яких нарешті вдалося вирвати з чіпких кліщів російських в’язниць та СІЗО. Але прізвища нашого колеги серед них не було. І ось нарешті 14 червня у фейсбуці появилось повідомлення: «Подзвонив Володя Чертушкін. Друзі, колеги, нарешті!»
День народження: святкування відкладається
Останні перед повномасштабним вторгненням роки Володимир Чертушкін працював редактором корпоративної газети «Вісник Промсервісу». А наприкінці 2021 року йому запропонували піти служити пресофіцер новоствореної Донецької окремої бригади територіальної оборони з базуванням у Маріуполі. Володимир подумав, а чому би й ні? «В повітрі вже пахло війною, але я, як і багато інших, вважав, що Маріуполь надійно захищений, лінії оборони здавалися такими потужними. Тож, думав: «Та нормально, витримаємо! Але, як то кажуть, щось пішло не так».
Володимир Чортушкін, 8 березня 2020 року. Фото з архіву Володимира Чертушкіна
24 лютого 2022 року Володимир Чертушкін збирався відсвяткувати свій 49-й день народження. Спочатку з колегами-офіцерами, потім — в сімейному колі. Але о 5:30 зателефонував черговий офіцер і сказав, що всіх викликають на місце збору, бо дещо трапилось. Дружина Анна, яка працювала в управлінні складського господарства комбінату імені Ілліча(один з двох металургійних заводів-гігантів у Маріуполі), вже прямувала на роботу. Тож, чоловік залишився вдвох з дев’ятирічною донькою Надійкою, яку потрібно було збирати до школи.
Колись до війни. Із дружиною та донькою на березі Азовського моря. Фото з архіву Володимира Чертушкіна
«Коли подивився стрічку новин у смартфоні, зрозумів, що конкретно трапилось. Зібрав деякі речі, викликав таксі, яке зразу ж взяло подвійну оплату, зателефонував тестю, щоб опікувався Надією, і поїхав на місце зборів в колишній 11-й школі на вулиці Куїнджі. Почали приходити мобілізовані, резервісти. Ми перебазувалися до будівлі колишнього інтернату на Лівому березі, де дві доби люди отримували стрілкову зброю, набої, форму. Потім в місці нашого перебування почали гупати снаряди — або хтось наводив, або росіяни дуже жваво пішли в наступ. Перебралися до частини нацгвардії 3057, що по проспекту Нахімова. З тих, хто вливався в нашу бригаду, було багато літніх людей, бо військкомати таких відправляли або в Нацгвардію, або в тероборону. Серед поповнення були й жінки, в тому числі старші. Всі відчували тривогу, бо розуміли, з яким потужним ворогом ми вимушені мати справу. Але сподівались, що все буде гаразд і з Маріуполем, і з нами».
Військовослужбовців, які більш-менш вміли тримати зброю в руках, тероборона почала відправляти на підсилення позицій інших родів військ, на блокпости в Східний мікрорайон, Західний, на виїзд до села на березі моря — Мелекіне. 27 лютого більша частина особового складу перебазувалися на комбінат «Азовсталь». Серед них і Володимир Чертушкін, який займався безпосередньо роботою пресофіцер: знімав відео, робив дописи, вів сторінку у Фейсбуці. На той момент ще було світло, інтернет, телефонний зв’язок.
Звичайна робота на війні
В перші дні на «Азовсталі» тероборона базувалася в будівлі АПК колишнього цеху ремонту металургійних печей. Володимир згадав, що до початку 1970-х в цьому цеху працював його дідусь, який ще встиг застати будівлю, в якій потім опинився онук. «Так буває!» — сказав собі подумки Чертушкін. Гнітюче було бачити, як за декілька днів війни змінився металургійний гігант. Не їздять тепловози, не працюють коксові батареї, над доменними печами відсутній сірчаний дим, який колись так дратував містян. По території переміщуються тільки військові машини, бронетранспортери, танки. Всюди військові, і якась кількість цивільних в бомбосховищах.
У теробороні. Фото з архіву Володимира Чертушкіна
Чим тісніше стискалося вороже кільце навколо Маріуполя, тим рясніший врожай мін та снарядів збирала «Азовсталь» і тим активніше працювала по ній російська авіація. Ситуація погіршувалася поступово. Третього березня зникли світло, газ, телефонний зв’язок. Володимир втратив можливість обмінюватися з дружиною дзвінками та смс-повідомленнями. Після початку повномасштабного вторгнення він зміг побачитися з нею тільки ввечері 25 лютого, буквально на хвилинку, коли їхав до частини Нацгвардії. Сунув в руки через вікно машини свій ноутбук і квапливо поцілував у щічку: «Тримайтеся!» Сьомого березня вони мали останній, хоч і не безпосередній зв’язок. Тоді до родини зміг завітати колега, який передав від нього привітання і взяв речі, які приготувала Анна.
Через відсутність світла та зв’язку Володимир вже не міг займатися обов’язками пресофіцер, тож, виконував звичайну роботу військового. На тиждень його разом з групою тероборонівців командирували в онкологічний диспансер 3-ї міської лікарні, де був розташований невеличкий військовий шпиталь. Хлопці переносили поранених, медичне обладнання, ліжка, матраци. В день, коли росіяни розбомбили пологовий будинок, Володимир опинився поруч з ним через дві години.
«Наслідки мене вразили. Тіла і поранених вже прибрали, тож найжахливішого я не бачив, тільки — білизну з плямами крові, уламки скла і повсюди особисті речі породіль, смаколики, печиво… В ніч з 9 на 10 березня ми повинні були стерегти будівлю від мародерів, потім туди прибула поліція. А нам дали інше завдання», — каже він.
Маріупольці добре пам’ятають, яким лютим був той березень 2022 року. Заморозки до мінус десяти градусів! Володимир з хлопцями мешкали на першому поверсі онкодиспансеру. Одного ранку прокинулися від того, що десь поруч вибухнула міна. Вибуховою хвилею винесло двері в кімнату. Хлопці навіть не підхопилися. Завісили отвір ковдрою і ще трошки подрімали, бо знали: попереду важкий день.
Оленівка: що би сказав батько?
16 березня командир бригади тероборони підполковник Дмитро Стеблін здійснив об’їзд локацій, де ще могли бути його бійці. Забрав й хлопців, що перебували в будівлі онкодиспансеру, до «Азовсталі» їх доставили в інкасаторському автомобілі банка ПУМБ. В той час меткомбінат все більше потерпав від бомбардувань та обстрілів з усіх видів озброєння, вже і з моря почали гатити російські військові кораблі. Будівля, де працював дідусь Чертушкіна і де зараз був він сам, до середини травня витримала усі удари. Але ситуація на комбінаті вже була критичною.
«Коли нам наказали здатися у полон, реакція була двояка, з одного боку ми розуміли, що з місяць ще зможемо протриматись, з іншого — інтенсивність обстрілів зростала і крім «Азовсталі» майже все навкруги було під росіянами. Відбулися якісь перемовини. Наш командир сказав, що все буде добре, хоч ми дійсно потрапимо до полону, нас вивезуть до Оленівки в табір для військовополонених, але місяця через чотири обміняють. Ми трохи заспокоїлися, думали, ну ладно, потерпимо ці місяці».
Володимир розповідає, що спочатку ніщо не віщувало майбутнього пекла. До колонії в Оленівці прибули пізно ввечері й до ранку чекали «прийомки». В той день все відбувалося майже нормально, правда, військовополонених повністю роздягли, примушували присідати, заглядали у рота, перебирали особисті речі, якісь забирали, інші залишали.
Володимир потрапив в один барак з командиром та іншими офіцерами бригади. Всіх почали водити на допити, брати відбитки пальців, пробу ДНК. Допитуючи Чертушкіна цікавились: «Як ти думаєш, щоб тобі батько сказав про те, що ти воюєш проти росіян?», запитували «Чому ти на “Азовсталі” з німцями шкірився?» — маючи на увазі хлопців з «Азову». А наприкінці липня Володимира з побратимами зненацька застав потужний вибух у сусідньому бараці, в який до того перевели понад сотню азовців. Українські полонені здогадувалися, що то була провокація з боку росіян.
Трапилася в Оленівці і дещо комічна подія, — візит колись популярного американського актора Стівена Сігала.
«Постарілий, пузатий, ходив, дивився на нас, а ми стояли й дивилися на нього. Не знаю, яке власне его він таким чином задовольнив, але для чогось йому це було потрібно», — описує Володимир.
Наприкінці вересня відбувся несподіваний обмін командирів «Азову» та інших підрозділів, що боронили «Азовсталь», це вселяло у військовополонених надію: «Ну ось, можливо, ми будемо наступними». 30 вересня людей з Оленівки стали кудись вивозити, що підкріпило позитивні сподівання. Але виявилось, що українців везли не на обмін, а відправляли по етапу.
«Унікальний шанс досвіду позбавлення волі»
«Мій етап вивозили 2 жовтня. Спочатку нас обшукали, замотали очі та руки скотчем, вантажівками відвезли до аеродрому, потім літаком — до Волгограду, а з нього в автозаках відправили у СІЗО міста Камишин Волгоградської області. — Згадує Володимир Чертушкін. — Під’їжджали десь о другій ночі, автозак зупинився, чую, як людей починають бити, тортури робити і зрозумів: ну все, приїхали! Мені кажуть: “Ти наступний, вилазь!”. Спитали про звання, відповів: “Капітан”, — і зразу ж відчув жорстокий удар по голові. А далі погнали крізь стрій, як в оповіданні російського класика Льва Толстого. Ну і пішло — дубинки, ноги, шокери. Потім — до бані, змусили за 30 секунд вимитися, збрили волосся, видали тюремний одяг та взуття, закинули у камеру».
Володимир опинився разом з командиром бригади Дмитром Стєбліним й з Олександром Страфуном, фото якого у вкрай виснаженому стані облетіло всі соцмережі. Всього в камері було вісім осіб. І почалося у всіх «цікаве» життя. Як в стилі чорного гумору глузував з пресофіцер командир бригади: «Володимире, у тебе тут є унікальний шанс придбати досвід позбавлення волі».
Решту часу у полоні Чертушкін провів у Камишинському СІЗО(ВОлгоградська область РФ), іноді тільки змінювалися камери. Відношення до військовополонених і рівень жорстокості наглядачів коливалися хвилеподібно. Спочатку було дуже жорстко, майже кожного дня виводити на так званий «коридор», лупцювали, обшукували. Особливим випробуванням був похід у лазню, на те, щоб помитися і одягтися давали дуже стислий час, із будь-якої нагоди карали шокером, дубинкою, кийком по спині чи по голові. А потім так звана бесіда: «Ти хто за званням? Командир бригади, підполковник? А ну йди сюди!», — і тут же побиття ногами.
З грудня 2022 року почали проводитися обміни невеличкими партіями. Деякі люди їхали на етапи. На їх місце привозили інших. У березні 2023-го хлопців допитували представники Слідчого комітету РФ і обіцяли, що обміни не за горами. Один молодик в червоних шкарпеточках, стрункий, підтягнутий — ні дати, ні взяти сучасний абвер — по хамськи пообіцяв 50-річному капітану Володимиру Чертушкіну: «Володька, на обмін поїдеш!»
Але з обміном щось пішло не так і в СІЗО знову підсилився режим, а з ним — і застосування тортур. Хлопці підтримували один одного: «Якщо когось сильно побили й кинули до камери, ми його заносили, намагались стакан води подати, до ліжка довести, більше чаю налити, пайки насипати. Тут я побачив, якими різними можуть бути люди. Деякі керуються принципом: кожен виживає, як може. На щастя, мені в основному траплялися інші, ті, що тримаються один за одного. З часом розумієш, що людина така істота, що звикає, пристосовується до всього, навіть до самих жорстких умов. Виявляється, це можливо».
Виносити всі знущання, виживати в нелюдських умовах Володимиру допомагала надія на майбутній обмін і розуміння, що дружина, донька і всі рідні у безпеці, на території вільної України. Про це він дізнався, ще коли перебував в Оленівці.
Бредбері з Толкієном проти «Катюші»
Окрім фізичних знущань росіяни полюбляли застосувати моральні. В камерах українських в’язнів днями лунали російські патріотичні пісні, наприклад, «Катюша». Або аудіокниги з російською версією історії Великої вітчизняної війни чи «Історія держави російської» Карамзіна. Всупереч волі хлопці запам’ятали все на зубок. «Якщо я зараз почую “Катюшу”, мене знудить. В свій час “Наутілус Помпіліус” співав: “Нас так долго учили любить твои запретные плоды”, а тут вже інше: нас відучили любити те, що колись любили».
На початку вересня 2023 року сталася подія — до СІЗО приїхали представники Червоного Хреста, серед яких були й іноземці. Це спричинило тимчасові зміни. У бранців несподівано вирівнялись статури, бо дозволили ходити рівно, а не виключно в позі ластівки. Хлопцям з камери, де сидів Володимир, видали анкети, в кінці яких було місце для повідомлень найближчим родичам. І як потім стало відомо, ці повідомлення знайшли своїх адресатів. Але іншим полоненим поталанило менше, наглядачі заборонили їм навіть брати в руки ці анкети.
На два дні перебування гостей у в’язнів поліпшилося харчування. А головне — з’явилися книжки! Розповідаючи про це, Володимир докладно згадував всіх авторів і назви книг, був у захваті від творів Рея Бредбері і Сола Беллоу, Артура Хейлі і Віктора Гюго, Дюма, Селінджера і Толкієна. Хлопці читали книги по двоє, потім передавали іншим, обмінювалися між камерами.
«Це було свято! Нарешті щось цікаве з’явилося у житті! Нам навіть стали давати доволі якісні книги з тюремної бібліотеки. А потім раз в десять днів ігри — шахи, доміно і ми влаштовували між собою партії», — згадує Володимир.
Очікувано після від’їзду представників Червоного Хреста все повернулося на круги своя. В тому числі — скупий раціон. «На такій їжі не погладшаєш. До 24 лютого 2022 року при зрості 171 см я важив 81 кг. У полоні під час чергового зважування почув цифру 59».
Третя спроба: «Так це обмін, ось він!»
Між тим, режим у СІЗО повільно почав послаблюватися. Знову пішли обміни. На питання, чи вірив Володимир, що його обміняють, він емоційно відповів: «Без цієї віри й жити не треба! Першого разу наприкінці травня нам видали форму й наказали поголитися, ми подумали: все скоро обміняють. Але через день форму забрали — інші поїдуть. Ми з моїм колегою по камері майором Віталієм Стеблянко психанули. А 5 червня нам знову видали форму, змусили поміряти, ґудзики пришити. Медики нас подивилися. Думаємо: ну все, це точно обмін. З 9 на 10 червня нас розбудили, перевірили, обшукали, завантажили в автозак і повезли до аеродрому. Як раптом чуємо: “Що, назад у Камишин? Щось зірвалося?” І нас повезли назад. Ми в шоці. Навіть охоронці поспівчували: “Е, мужик, не пощастило!” Але в п’ятницю 13-го, десь об 11-тій годині сказали: “Переодягайтесь, збирайтесь, все — їдемо!” Збиралися вже без особливої надії. Довезли нас до аеропорту, посадили у літак, доставили до пункту збору у Підмосков’я. Ніч пробули, зібрали ще півтори сотні людей і у суботу вранці літаком привезли до Гомеля. Перед виходом з літака, розв’язали нам очі та руки, дивимось — а поруч вишукувалися гарні автобуси Гомельоблавтотранс, і ми зрозуміли: так це обмін, ось він!»
Коли хлопців везли до пункту обміну на кордоні, вони, голодні, мали змогу скористатися щедрими сухпайками, які зібрали білоруські волонтери. Після обміну важкохворих і поранених до автобусу зайшов чоловік в українській військовій формі: «Хлопці, я ваш. Йдемо зі мною!»
Володимир Чертушкін із сестрою Ольгою. Літо 2021 року. Фото з архіву Володимира Чертушкіна
Володимир Чертушкін зізнався, що при тих словах від емоцій, що переповнили серце, воно ніби відірвалось, як під час стрибку із парашутом. «Сіли ми в український автобус і видохнули. На шляху до Чернігова стояли люди — цивільні та військові, старі, молоді, діти. Вони вітали нас, і ми в свою чергу вітали їх з вікон автобусу. Все це було так добре, так щиро! І ми нарешті повірили своєму щастю: це все Україна, можна розслабитися. Як казали у нас в авіаційному інституті: “Все, кнопка “сброс”».
Далі все було як у всіх звільнених з полону: Чернігівська обласна лікарня, перший огляд медиків, перший теплий душ з мочалкою та гелем, свіжий одяг, новий смартфон зі стартовим пакетом. Трошки раніше з чужого мобільника Володимир вже встиг привітатися з дружиною. Але через те, що вона не зразу відповіла на дзвінок, перша, кому він сповістив про своє повернення, була колежанка Ірина, з якою він працював до повномасштабної війни. А та про благу вість одразу ж повідомила колегам у Фейсбуці і понеслося: «Слава Богу, Чертушкін повернувся!», радість в маріупольській журналістській спільноті і нескінченні вітання Володимиру та його родині.
Володимир Чертушкін. 22 червня 2025 року
Зараз він на обстеженні та лікуванні у київському шпиталі. Майже щодня бачиться з дружиною та донькою Надією, яка за три роки з дівчинки перетворилася майже в дівчину.
До Володимира з візитом вже навідались з півтора десятка колег, інші, як то кажуть, на підході. Відтепер його завдання — вилікуватись і відновитись, бо попереду щасливе життя. В це потрібно вірити так само сильно, як колись в невідворотність обміну, тільки тоді буття набуде потрібного сенсу.
