Трамп та Зеленський. Фото з офіційного telegram каналу Президента України
Зустріч на Алясці стала класичним ходом Дональда Трампа — зухвалою демонстрацією того, що лише він здатен розв’язати нерозв’язне. А подальший саміт в Овальному кабінеті, куди він зібрав лідерів України та Європи, мав стати фінальним акордом у його миротворчій симфонії. Мільйони людей, втомлених від війни, мучило одне питання: чи стане це початком кінця кровопролиття?
Проте за усмішками та офіційними заявами ховалася реальність. Якщо відкинути дипломатичний протокол і поглянути на факти, стає зрозуміло, що Вашингтон просто переводить конфлікт в іншу площину — більш прагматичну з точки зору американських національних інтересів.
Те, що подають як прорив, насправді виглядає як зіткнення різних уявлень про прийнятний результат війни. Щоб зрозуміти, що відбувається насправді, треба розібрати три складові: що саме пропонують Україні, як це подають і перед яким складним вибором це ставить Київ.
Ілюзія прориву
Головний підсумок зустрічі — це відсутність будь-яких конкретних, зафіксованих на папері домовленостей з ключових питань. Але з позиції Трампа це не недолік, а перевага.
Угода, яку Вашингтон намагається подати як «епічний результат», при детальнішому розгляді відображає американське розуміння реального співвідношення сил, вражаючи своєю відвертою асиметрією.
Територіальне питання залишилося у підвішеному стані. Суперечлива інформація від провідних ЗМІ виглядає не як випадковість, а як частина збудованої гри. Витоку від Reuters та інших провідних світових агентств припускають настільки значні та односторонні поступки з боку України, що фактично межують з капітуляцією. Суть цих витоків зводиться до одного. Від України вимагають піти на незворотні й катастрофічні уступки. Виведення військ з усього Донбасу — це не просто втрата території. Це добровільна відмова від індустріального серця країни та від вибудуваної роками лінії оборони, що робить всю решту держави вразливою.
Але що ще означає вимога «вивести війська»? Вона переводить цей торг зі сфери геополітики у площину людської трагедії. Йдеться про передачу під контроль Росії частини Донецької області, де проживають майже 252 тис. осіб, 18,5 тис. з яких — діти.
Натомість Росія робить «поступку», яка полягає в тому, щоб «не захоплювати всю Україну цілком», як формулює вираз спецпредставник Віткофф. Така постановка питання відповідає американській логіці, де будь-яке обмеження російських амбіцій вважається досягненням дипломатії. З іншого боку, з’являються м’якіші варіанти у вигляді витоків від Axios, які дають надію, що цієї вимоги вже немає.
Ця невизначеність — фірмовий стиль Дональда Трампа. Чи є це частиною хитрого плану? Можливо, створюючи цей туман, президент США залишає за собою максимум простору для маневру, щоб у будь-який момент підтримати як найжорсткішу вимогу, так і м’якший варіант, подавши це як свою особисту заслугу. Хоча не можна виключати й того, що це не хитрий план, а відображення боротьби різних груп впливу всередині самої адміністрації та відсутності єдиної, пропрацьованої стратегії.
Фото з офіційного облікового запису Білого дому в x.com
Гарантії безпеки так і залишилися концепцією з гранично розмитими контурами. Прем’єрка Італії Мелоні говорить про аналог 5 статті НАТО, але сам Трамп виключає участь американських військових. Він знову заявив, що Путін «згодний на гарантії», але на запитання щодо участі США відповів ухильно : «Європейці забезпечать гарантії. І Америка також братиме участь». Як саме — невідомо. Це не просто відсутність конкретики, а пряма відмова брати на себе юридичні зобов’язання. Для американської сторони це логічне рішення: перекласти основну відповідальність за європейську безпеку на європейців, зберігши за собою можливість впливу без прямих зобов’язань. Стівен Віткофф через це потрапив у незручну ситуацію на зустрічі з журналістами. Коли його запитали, чи розглядатиметься атака на Україну як напад на НАТО, він був змушений уточнити : «Це не те, що я мав на увазі».
По суті, Україні пропонують відмовитися від перспективи вступу до НАТО в обмін на обіцянки міжнародної спільноти. Але українці занадто добре пам’ятають Будапештський меморандум, щоб повірити в гарантії, не підкріплені реальною військовою силою. Надійність же Дональда Трампа як гаранта викликає ще більше питань, враховуючи його постійну критику на адресу союзників по Альянсу. Такий підхід демонструє, що для нього будь-які зобов’язання — це не священний обов’язок, а предмет торгу, що робить його особисті обіцянки вкрай умовними.
Дилема вибору
Союзники України поступово переходять від принципових заяв до холодного розрахунку. У Вашингтоні, особливо за адміністрації Трампа, домінує прагматизм. Війна в Україні розглядається як другорядний театр воєнних дій, що відволікає ресурси від стратегічного стримування Китаю. Підтримка перетворилася на товар на ринку.
На відміну від Америки, Європа не може просто «піти» з континенту. Вона не може дозволити Україні програти, але й не може забезпечити їй перемогу самотужки. Її підтримка перетворюється на відчайдушну спробу утримати війну подалі від власних кордонів. За цих умов вибір стоїть уже не між хорошим і поганим сценарієм. Вибір стоїть між дуже поганим і катастрофічним.
Фото з офіційного telegram каналу Президента України
Саме ця реальність загнала в позиційну пастку не тільки українське керівництво, але й саме суспільство. Роки героїчної риторики про кордони 1991 року, яка відображала і водночас формувала суспільний запит на безкомпромісну боротьбу, створили образ України як світового символу опору. Ця риторика була життєво необхідна для мобілізації, але з часом перетворилася на політичну клітку. Тепер керівництво країни опинилося заручником тих очікувань, які саме воно й формувало у відповідь на запит нації.
І ця пастка зачиняється у найнебезпечніший момент. На тлі скорочення зовнішньої підтримки та виснаження власних ресурсів настрої всередині України стають дедалі поляризованішими. З одного боку, втома від війни невпинно зростає. Згідно з останніми опитуваннями Центру Разумкова, уже майже 44% українців вважають, що настав час для переговорів. З іншого боку, прийняття миру на умовах, які сама ж влада роками називала капітуляцією, несе колосальний внутрішній ризик.
Фото з офіційного telegram каналу Президента України
У цьому й полягає суть дилеми, у якої немає хорошої відповіді. Продовження безкомпромісної боротьби у слабшій позиції загрожує військовою поразкою. А згода на болючий компроміс — політичним самогубством і розколом нації.
Чому переговори не працюють
Але найскладніше в сьогоднішній ситуації не сама «угода», якою б неприйнятною вона не здавалася. Важливіше зрозуміти логіку, яка до неї привела. Нинішні переговори будуються на хибних передумовах про природу російської агресії. Старі правила дипломатії були написані для світу, де країни воювали за землі або ресурси, але не ставили під сумнів право одна одної на існування. Такі війни можна було закінчити, перекроївши карту та обмінявшись поступками. Це була жорстока, але зрозуміла логіка.
Так само й Європа досі сподівається розв’язати геополітичні проблеми економічними методами — вводить санкції, обмежує торгівлю, чинить дипломатичний тиск. Але ці методи працюють проти раціональних гравців, які просчитують витрати й вигоди. Проти супротивника, для якого ідеологічні цілі важливіші за економічні інтереси, вони малоефективні. У цьому й полягає європейська трагедія. Для всього, що потребує не грошей, а сили, у Європи просто немає інструментів. У неї немає ні єдиної армії, здатної забезпечити мир, ні політичної волі, щоб виробити спільну стратегію. І війна в Україні лише безжально підсвітила межі всієї традиційної дипломатії.
Конфлікти через національну ідентичність мають одну особливість. Вони потребують або повної перемоги однієї сторони, або тривалого періоду для трансформації позицій. Російська влада у її нинішньому вигляді не відмовиться від імперських амбіцій, тому будь-які мирні договори з високою ймовірністю стануть лише паузою перед новою ескалацією. Вони лише дають агресору час для підготовки до нового удару. Поки українська нація зберігає волю до опору, жодні поступки не задовольняють її прагнення до справжньої незалежності. До того часу всі розмови про мир залишаться лише прикриттям для підготовки до вирішального зіткнення.
Досвід Мінських угод показав, до чого ведуть половинчасті рішення. Тому будь-які переговори стають продовженням війни іншими засобами. Це будуть спроби виграти час, покращити позиції та перекласти відповідальність за ескалацію на противника.
Наслідки для України та світу
Відповідь на головне питання про наближення миру залишається невизначеною. Головна мета адміністрації Трампа сьогодні — зламати українську парадигму «війни до перемоги», змусивши Київ публічно чи непублічно визнати, що цей шлях більше неможливий. Угода, яку просуває Трамп, це не формула миру. Це формула виходу США з війни, і її головна мета зовсім не стабільність в Україні, а зняття «українського питання» з порядку денного Білого дому.
У системі координат, яку нав’язує Вашингтон, Україна перестає бути жертвою, а стає «проблемою». А проблеми не захищають. Їх «розв’язують», і частіше за все за рахунок найслабшої сторони.
Тому сьогодні ми спостерігаємо, як руйнується цілий світ, побудований на вірі в те, що сила не може бути правом. Епоха, коли територіальна цілісність і суверенітет вважалися священними, закінчується. Сигнал, який посилає світові Вашингтон, читається гранично ясно. Навіть найсправедливіша боротьба має термін придатності, широка міжнародна підтримка може вичерпатися, а найурочистіші обіцянки можуть бути переглянуті, якщо політичні вітри переміняться.
Для Тайваню, Молдови, Грузії та інших країн, що знаходяться на лінії розлому між демократичним і авторитарним світами, український прецедент стане настільною книгою. Союзницькі зобов’язання можуть виявитися умовними, коли на кон поставлені серйозні геополітичні інтереси. Тому виживання залежить від власної сили, а не від чужих обіцянок.
Але це не означає кінець української історії. Закінчується лише розділ, написаний в ілюзіях про справедливий світ. А починається новий, де уроки будуть набагато гіркішими, а ціна помилки абсолютною. Це світ, де силовий баланс важливіший за правові норми, а національна стратегія будується виходячи з реальних можливостей, а не з очікувань зовнішньої допомоги.
Завдання, що стоїть перед українською нацією сьогодні — здатність знайти в собі сили адаптуватися до цього нового, прагматичного світу або ж ризикнути всім, відстоюючи принципи, які цей світ, схоже, більше не цінує.
Позиція редакції може збігатися з думкою автора.
