Юрій Арошидзе засновник Protez Foundation з Валерієм Залужним / @u.aroshidze
Нещодавно американський бізнесмен із білоруським корінням Юрій Арошидзе пив чай із колишнім Головнокомандувачем Збройних Сил України Валерієм Залужним.
В Україні всі знають про білоруське походження Арошидзе. Але також знають і про те, що завдяки йому сотні українських військових знову стали на ноги після ампутацій. Юрій разом зі своїм колегою, лікарем-протезистом Яковом Градінаром, створив благодійний фонд Protez Foundation. Протягом кількох років завдяки цьому фонду військові безоплатно отримують протези рук і ніг — можуть знову ходити (навіть у гори) й обіймати рідних. Про це пише у статті Euroradio.
— Я постійно кажу, що моя кров — грузинська, душа — українська, що народився я в Білорусі, але з американським менталітетом, — розповідає Юрій кореспондентці Єврорадіо гарною українською мовою.
«Нам би нічого не вдалося, якби ми не були такі… крейзі?»
— Ви займалися траковим бізнесом, жили у США, до того ж у вас ще й білоруське коріння. Здається, що з такої стартової позиції до чаювання із Залужним нічого не веде…
— А потім почалася війна. Для мене це був особистий шок. Незадовго до того я багато часу проводив у Києві, мої бабуся та мама родом з України. І тому звістку про війну було надзвичайно важко емоційно прийняти.
У перші дні я був шокований і просто не розумів, що відбувається. У моєму офісі висять два великих екрани з виведеними на них новинними порталами. І я просто безупинно стежив за новинами на цих екранах. А потім почав думати, чим можу допомогти.
Ще до війни я був знайомий з доктором Яковом Градінаром (лікар-протезист з України, що мешкає у США — Єврорадіо). На початку 2022 року мене попросили допомогти Богдану Коновалову — хлопцю з Дніпра зі складною ампутацією. Нас познайомили, ми домовилися, що Богдан житиме у мене, і я возитиму його на протезування.
Тоді я і познайомився з доктором Яковом. Клініка, де він працює, знаходиться в центрі Міннеаполіса. Тоді я відзняв багато сторіз — усі ці біонічні руки, пальці!.. Це було вау. Яків — унікальна людина. Він пастор церкви, у нього семеро дітей — і в нього дуже добре серце.
У результаті Богдан отримав біонічний протез, повернувся в Україну. І почалась війна.
А ми з Яковом подумали: а чому ми не можемо допомагати українцям, так само як допомогли Богдану? До того ж ми розуміли, що протезування — це найдорожчий з видів медичних послуг: один протез коштує від 15 до 100 тисяч доларів.
І ми думали: окей, привеземо п’ятьох військових, допоможемо їм, і вже щось зробимо. І коли привезли п’ятьох військових, побачили, наскільки це є потрібним для України. Ми отримали величезну підтримку людей. За перший рік війни та роботи центру ми ні в кого не просили грошей: люди просто давали. І тоді ми усвідомили, що в змозі допомогти більшій кількості людей.
Протезування в Protez Foundation / Euroradio
Після того як ми забезпечили протезами вже багатьох людей, ми зрозуміли, що їм також потрібне обслуговування протезів. І ми відкрили перший протезний центр в Україні. Нашої головною місією стало змінити систему протезування в Україні. Ми розуміли, що не зможемо допомогти всім у США, але можемо зробити так, щоб протезування в Україні було кращим.
Зрозумівши, що бракує фахівців з протезування, ми відкрили Protez Academy, де навчаємо наших протезистів і фізіотерапевтів із нуля.
Якби ми з доктором Яковом не були обоє такі — не знаю, як сказати українською… «крейзі»? — у нас би нічого не вийшло. Але ми збіглися в бажанні допомагати й робимо інколи просто нереальні речі.
– Які?
— Ми налагодили увесь процес — від початку, коли військовий заповнив анкету, до того, як він завершив реабілітацію. І вже забезпечили протезами понад 500 військових та дітей.
Ми також об’єднали понад 4 тисячі донорів з 40 країн світу, які допомагають нам виготовляти протези для українців, і це справді круто. Коли ми кажемо, що один протез коштує щонайменше 10 тисяч доларів, може здатися, що це непідйомна сума. Але люди які нам донатять по 10, 20 чи 50 доларів — і ось ми вже закриваємо черговий збір.
Protez Foundation допомагає стати на ноги не лише військовим, а й дітям
За три роки ми побудували три центри Protez Foundation — один у США і два в Україні. І зібрали команду мотивованих людей. А просто зараз працюємо з Міністерством внутрішніх справ України над відкриттям ще одного центру.
«Навіщо вам приміщення на Майдані, у вас що, багато грошей?»
— Один із ваших протезних центрів працює на Закарпатті, в найбезпечнішому регіоні України. А другий відкрився в самому центрі Києва, на Майдані. Чому там?
— Так, інколи нас запитують — навіщо вам протезний центр на Майдані, у вас що — багато грошей? Ні, у нас є домовленість з орендодавцем.
Але головне — розміщуючи Protez Foundation у центрі Києва, ми показуємо ставлення до військових. Коли вони приходять у центр, де їм пропонують каву, коли вони отримують якісний сервіс, вони відчувають це ставлення. Ми хочемо, щоб вони бачили, що для них зробили найкраще.
У радянської влади була традиція відправляти людей з інвалідністю якомога далі від центру міста. А от Людовік побудував Дім ветеранів в центрі Парижу, щоб підняти військового на новий рівень. Мене самого дуже надихають українські військові — вони всі надзвичайно заряджені на реабілітацію та результат.
Зараз у протезний центр у Штатах ми беремо лише військових зі складними типами ампутацій. Простіші випадки протезуємо в українських центрах. А наша довгострокова задача — зробити протезування в Україні кращим, вивести його на американський рівень.
Ми протезуємо не тільки військових. Жінкам, які постраждали внаслідок війни, допомагаємо без черги. А ще ми розуміємо, що інколи травма може бути не пов’язана з війною.
І якщо до нас звертаються діти, які пережили ампутацію через ДТП чи будь-якого іншого нещасного випадку, ми допомагаємо їм без черги. Спершу протезуємо, а вже потім шукаємо кошти. Уже 15 дітей отримали від нас протези.
— Ви давно були в Києві?
— Я постійно в Києві. Щоночі ти прокидаєшся від того, що над містом збивають дрони.
Минулого року я провів в Україні більше часу, ніж у Штатах. Але я хоч маю змогу приїхати додому, а США, і там перепочити, тому, що після кількох тижнів перебування в Україні їде дах. А мої українські колеги не мають такої можливості, і все одно вони показують круті результати.
Юрій Арошидзе і Яків Градінар / u.aroshidze
Якщо чесно, я думаю, що кожен, хто розуміє, що відбувається в Україні, має допомагати. Ми самі робимо, що можемо — і даємо можливість допомагати іншим. Через нас ви можете допомагати відновлювати життя людей.
— Коли ви вивчили українську?
— До війни я не говорив ані українською, ані білоруською. Але з початком війни почав читати багато українських книжок, дивитися фільми та відео на ютуб… Я вбирав мову, наче дитина, котра спершу все розуміла, але не могла почати говорити.
А потім почалися зустрічі з українськими міністрами, зустрічі в офісі президента, запрошення на етери українських телеканалів… Я розумів, що якщо не зможу говорити українською, це виглядатиме не дуже добре. Тож тепер я вже спілкуюся українською. Ще важкувато, але поступово виходить.
Усі знають, що я народився в Білорусі. Усі розуміють, що Білорусь допомогла наступу Росії. Але те, що я роблю, нівелює той факт, що я з Білорусі.
Якщо ви хочете, щоби більше українських військових знову встали на ноги, задонатити можна тут.
Матеріал підготовлений за підтримки n-ost та Фонду свободи імені Фрідріха Наумана.
