Алея Слави в Краматорську, Донецької області. Фото: Дмитро Глушко
На Донеччині війна не лише забирає життя, а й стирає пам’ять про героїв, які загинули в боротьбі за незалежність України. Окупація змінила міські простори, де ще недавно стояли меморіали та могили українських військових: в окупованих Маріуполі, Бахмуті та інших містах. Російська адміністрація намагається стерти будь-які сліди української пам’яті: демонтує пам’ятники, ховає могили під чорною плівкою, а записи про поховання зникають без сліду.Водночас на вільних територіях, зокрема в прифронтових громадах, влада та місцеві жителі намагаються відновити пам’ять, шукаючи нові форми вшанування, такі як перепоховання загиблих чи створення віртуальних меморіалів.
У Кривому Розі ситуація з меморіалізацією також не вирішена. Два роки тому влада обіцяла облаштувати сектор, де ховають загиблих у російсько-українській війні, і створити меморіальний комплекс. Сьогодні на тому місці — лише фундамент каплиці, нерівні ряди могил і різношерсті пам’ятники. Родини залишилися сам на сам із витратами й відповідальністю.
Меморіалізація та перепозовання загиблих під час бойових дій військових на Донеччині: Що відбувається?
Війна не лише забирає життя — вона намагається стерти пам’ять. Там, де російська окупація змінює міські простори, українські могили закривають чорною плівкою, меморіали демонтують або б’ють кувалдами, а архіви поховань зникають без сліду.
Водночас у вільних і прифронтових громадах люди й місцева влада вперто відновлюють імена, шукають нові формати вшанування та налагоджують процедури перепоховання, щоб гідність полеглих не залежала від лінії фронту.
Стирання пам’яті про українських військовослужбовців на окупованих територіях
На Донеччині ці проблеми стоять особливо гостро. У Маріуполі зруйнували Меморіал пам’яті військовослужбовцям-маріупольцям, а на найбільшому кладовищі в смт Старий Крим російська адміністрація повністю знищила архіви поховань за 2021–2024 роки. Утрачені документи означають, що сьогодні майже неможливо встановити точне місце окремих і масових могил, підтвердити особи похованих і знайти їхні родини. На окупованих територіях паралельно з’являються пафосні стели та музеї так званим героям СВО, тоді як будь-які сліди української пам’яті прибирають.
Вандалізм має й демонстративні форми — наприклад, у селі Чмирівка на Луганщині окупанти обмотали чорною плівкою пам’ятники на могилах українських захисників; ділянку, де з 2014 року ховали невідомих і місцевих воїнів, раніше впорядковував підприємець і волонтер Володимир Вінник. Неодноразово нищився й пам’ятний знак Василю Сліпаку біля Миронівського та Луганського — символ того, як російські військові системно намагаються зламати українську пам’ять.
У селі Чмирівка Луганської області окупанти обмотали чорною плівкою пам’ятники на могилах українських захисників. Фото: Ксенія Новицька, LB
У Селидовому та Кураховому, що були окуповані не так давно, немає повної картини стану місць пам’яті: за наявними даними, у Селидовому поховані 26 осіб (з них один — учасник АТО/ООС), у Кураховому — двоє воїнів АТО/ООС та 32 учасники бойових дій після початку повномасштабного вторгнення. Бюджети на підтримку сімей полеглих військових різняться: у Кураховому в бюджет закладено по 375 тисяч гривень, а в Селидовому — 200 тисяч гривень на одну сім’ю.
Алею слави вже неможливо інвентаризувати у Покровську. У Краматорську почалися перепоховання військових
Там, де тривають бої, навіть підконтрольні Україні кладовища стають мішенню. У Покровську громада змушена визнати: центральне кладовище та оновлену у 2021 році Алею слави зараз неможливо інвентаризувати — територія перебуває в зоні активних бойових дій. Відомо, що тут поховані 106 військовослужбовців, але скільки родин зверталися щодо перепоховання, місцева влада не уточнює. З інструментів підтримки — одноразова допомога родинам нових загиблих у розмірі 50 тисяч гривень і 40 тисяч гривень на облаштування могили.
На цьому тлі Краматорськ демонструє іншу динаміку — спокійнішу, але теж болючу. Тут продовжуються поховання на Алеї Героїв, офіційно заснованій 21 серпня 2024 року.
Алея Героїв у Краматорську. Фото: Дмитро Глушко, Новини Донбасу
Станом на сьогодні на алеї спочивають 143 захисники. Загалом у місті поховано 249 військових, адже частину за бажанням родин ховали на інших кладовищах. Наближення лінії фронту і страх повторити жорсткий досвід Покровська, де ведуться активні бойові дії, чи окупованих міст, уже спричинили перепоховання військових. Нині міська влада повідомила «Новинам Донбасу» про щонайменше три випадки, коли родини переносили могили після евакуації або просто в безпечніше місце.
На поховання у 2025 році місто заклало 1 мільйон 250 тисяч гривень. Паралельно з’являються пам’ятні дошки в закладах, де навчались полеглі, і назви вулиць на їхню честь. Краматорськ веде і власний меморіальний проєкт «Небесне військо Краматорська»: у 2025 громадам передали друковані книги з історіями кожного Героя, загиблого до цього року, а наступний том має зібрати історії полеглих у 2025 році.
Алея Героїв у Краматорську. Фото: Дмитро Глушко, Новини Донбасу
У приватних розмовах рідні та духовенство говорять про головне — про гідність. Священник із Краматорська (на його прохання ми не називаємо імені) пояснює: «Тіло — із землі й у землю повертається. Душа — вічна. Якщо знущаються над могилами, це аморально і на їхній совісті. Але родина має знати: молитва можлива будь-де, і душа завжди поруч». Ми просимо його роз’яснити позицію щодо перепоховань у воєнний час: «Щодо перепоховання: це не гріх і не впливає на душу людини. Головне — молитва за душу й гідність у кожній дії. Не можна глумитись над усопшими, але якщо обставини змушують переносити поховання — родина може ухвалити це рішення спокійно».
Свою межу поваги окреслює і Михайло Холопов, батько полеглого захисника з Краматорська. Його син, Михайло Холопов (молодший), народився 8 вересня 1990 року, був одним із найкращих спортсменів міста, працював помічником сталевара на заводі «ЕМСС». Із 2015 року — у війську: пройшов АТО/ООС, повномасштабне вторгнення зустрів на аеродромі в Краматорську, згодом став оператором безпілотника. 8 квітня 2025 загинув у бою під Кураховим.
Похорон українського військовослужбовця з Краматорська Михайла Холопова (молодшого). Фото: Дмитро Глушко, Новини Донбасу
«Евакуація пам’яті»
Поряд із особистими виборами є й практичні механізми, які вже працюють у громадах. Коли бойові дії підступають до меморіалів, місцева влада вдається до «евакуації пам’яті» — тимчасового демонтажу та перевезення пам’ятних комплексів у більш безпечні місця. Так сталося з Алеєю Слави в Кураховому: у серпні 2024 року її зняли й перевезли до Кам’янського на Дніпропетровщині. У 2025 аналогічне рішення ухвалили в Селидовому — Алею пам’яті, встановлену у 2023 році, евакуювали до села Слобожанське поруч із центром підтримки ВПО Курахівської громади. Для багатьох це — єдиний спосіб урятувати імена та символи, коли довкола лунають вибухи.
Проблема перепоховань потребує окремої уваги. Захисники з нині окупованих міст часто спочивають у громадах, які їх прийняли у 2022–2025 роках. Що робити після деокупації рідних місць? Частина родин, як Михайло, залишають могили там, де їх доглядали в найважчий час. Інші — готуються повернути близьких додому. Держава й громади тут мають різні ролі: допомогти з документами та судово-медичною експертизою (за потреби — ДНК), забезпечити логістику, дотриматись релігійних обрядів і водночас не втратити «ланцюжок збереження доказів», якщо поховання може бути важливим для розслідування воєнних злочинів. Священник підсумовує: «Молитва — це наша сила. А гідність у ставленні до померлого — наш обов’язок. Де б не була могила — моліться і тримайте пам’ять живою».
Похорон українського військовослужбовця з Краматорська Михайла Холопова (молодшого). Фото: Дмитро Глушко, Новини Донбасу
Цифрові меморіали та підтримка сімей загиблих
Є ще одне рішення проблеми — створення цифрових меморіалів. Коли зникають паперові книги, громади рятують дані у хмарі: сканують реєстри, роблять дублікати, створюють сторінки пам’яті з фото, біографіями та аудіоспогадами. Так з’являються віртуальні меморіали, до яких не страшно добратись навіть під час тривоги. Учень із Селидового, одинадцятикласник Тарас Іванов, узявся «оцифровувати пам’ять» про свого батька і його побратимів — це приклад того, як молодь підхоплює нитку, яку намагаються обірвати бойові дії та окупація.
Скриншоти проєкту «Музей пам’яті Селидівського ліцею №1: Герої, які загинули, захищаючи рідну землю»
Обіцянки, ще раз обіцянки, розчарування. Чому сектор військових поховань у Кривому Розі так і не став меморіалом
Людмила Скиба живе тихим, замкненим життям у Кривому Розі. Її син Савелій, боєць Збройних сил України, загинув на фронті у 2022 році. Після цього померли мати жінки і її чоловік, тож вона залишилася сама. Відтоді 70-річна Людмила рідко виходить із дому, проводить дні, переглядаючи фотографії, аби зберегти пам’ять і хоч трохи відволіктись від постійного болю.
Жінка каже, що майже не бере участі в публічних заходах і уникає гучних обговорень у соцмережах. Проте тема збереження пам’яті про загиблих для неї особисто важлива — саме тому вона болісно реагує на проблему будівництва на секторі, де ховають військових.
— Влада обіцяла меморіал, але залишила нас сам на сам із вибором і витратами, — розповідає Людмила. — На секторі вже почали встановлювати «звичайні» пам’ятники з чорного граніту, як на інших цвинтарях.
У 2023 році влада анонсувала будівництво єдиного меморіального комплексу. За задумом, усі могили мали бути замощені плиткою з однаковими хрестами із червоного граніту. Але багато родин, зокрема Людмила, виступили проти: «Ми не писали відмову від будівництва меморіалу або замощення могил. Ми не хотіли червоних хрестів». Утім місто вирішило інакше: від єдиного меморіалу відмовились.
Тепер рідні самі відповідають за облаштування могил і встановлення пам’ятників. З міського бюджету виділяється 50 тисяч гривень компенсації, проте в реальності облаштування могили з пам’ятником коштує від 80 до 140 тисяч. До того ж замощення між могилами влада не робить.
Через це поховання хаотичні на вигляд: різна висота, різні матеріали, різні пам’ятники, не вирівняні ряди. Огорожа й вхідна група досі недобудовані, каплиця — лише на етапі фундаменту, ритуальний майданчик — у котловані, а між бетонними конструкціями вже проростають бур’яни й накопичується сміття. Єдиний об’єкт на секторі, завершений повністю та достроково, — це постамент під скульптуру.
Скоро буде рік, відколи влада дала обіцянку провести на неї відкритий конкурс.
Загальне замощення, обіцяне владою, теж не проводиться. Один із головних аргументів влади в особі директора департаменту розвитку інфраструктури Івана Карого — побоювання, що важка техніка, яка це робитиме, пошкодить покриття при встановленні пам’ятників. Раніше чиновники просили родини письмово відкликати відмови від роботи на могилах, щоб мати можливість облаштувати спільне замощення.
— Чи зможу я дожити до того, коли це все утрясеться, щоб поставити пам’ятник гідний, який заслужив мій синок? — каже мати загиблого. — Краще зроблю все сама, ніж чекатиму милості від чиновників.
Турбує Людмилу і ситуація з «Книгою пам’яті» про загиблих у Кривому Розі. Профінансована міським бюджетом, книга вийшла із портретом і зверненням до криворіжців Олександра Вілкула, сина тимчасового виконувача обов’язків міського голови. Мати загиблого відмовилась передавати інформацію про сина для нового тому книги, коли дізналась, чий портрет там розміщено.
Читайте також: Тому що він ворог мого сина. Мати загиблого воїна із Кривого Рогу хоче повернути Вілкулу книгу пам’яті
— Ця людина, — каже вона, — має дуже сумнівне минуле. Раніше відкрито підтримувала ідеї «русского міра», а зараз чомусь пише передмову до книги про наших загиблих. Для мене це неприйнятно. Я вважаю, що таке видання матиме цінність лише тоді, коли його створюватимуть люди, яким довіряє громада.
Самоусунення влади — удар по культурі шанування загиблих. Погляд військового історика
Василь Павлов — військовий історик, голова громадської організації «Центр мілітарної історії». Він добре знає, як різні країни працюють із пам’яттю про загиблих воїнів і чому в Україні цей процес часто буксує. Павлов починає з головного: в Україні фактично відсутня цілісна державна історична політика, а меморіалізація є її важливою складовою.
16 липня Верховна Рада України схвалила в першому читанні законопроєкт, який визначає основи державної політики у сфері національної пам’яті українського народу. За це рішення проголосував 301 депутат.
— Це документ, який зможе хоча б частково закрити найбільш проблемні питання, — каже історик. — Ми мало знаємо про сучасні підходи і часто відштовхуємось або від радянської традиції, або від того, що робить зараз Росія. У нас або перебір народних елементів, або стилістика 90-х, або пряме відтворення радянських зразків.
На думку Василя Павлова, вирішити цю проблему можна лише поєднанням державної політики, волі місцевої влади та активності громад. Він переконаний, що саме держава повинна залишатись «монополістом» у сфері меморіалізації. У якості позитивних прикладів він згадує сектор військових поховань у Тернополі та конкурс на облаштування Марсового поля у Львові. Тут, за його словами, зіграла роль місцева українська традиція — від могил січових стрільців до поховань вояків Галицької армії. На півдні та в центрі України такою основою може бути козацька традиція: козацькі хрести зі світлого каменю, природна інтеграція меморіалу в ландшафт.
Військовий історик виділяє п’ять ключових елементів, які можуть лягти в основу сучасного підходу до меморіалізації.
- Окремі секторальні меморіали — простір для шанування, зручний для сімей, вписаний у природний ландшафт, а не в бетонно-гранітну геометрію.
- Світлий камінь — традиція з козацьких часів. Не обов’язково мармур — достатньо пісковика чи світлого вапняку. Це символіка, яка має наступність.
- Козацький хрест — універсальний символ, який поєднує різні регіони та епохи.
- Відмова від радянських шаблонів — без бронзових фігур, червоного граніту та неконтрольованих «народних ініціатив».
- Прозора комунікація — меморіал не з’являється за наказом. Його створення – це процес із залученням фахівців, сімей, громади.
Василь Павлов вважає, що видача одноразових виплат на встановлення пам’ятників у Кривому Розі — приклад самоусунення і перекладання відповідальності:
— Влада мала виступити як посередник: зібрати круглий стіл, запросити родини, істориків, архітекторів. У місті є ресурси. Але замість консенсусу — перекладання відповідальності на рідних. Це крок у нікуди, — каже Василь. — Дуже шкода, адже сектори поховань військових — це на десятки років, а може, й на віки…
Меморіали в багатьох країнах стають обов’язковими місцями для іноземних делегацій і центральними локаціями урочистих церемоній місцевої громади. Історик наголошує: можна скільки завгодно красиво говорити про вшанування й меморіалізацію, покладати квіти, робити заходи, але якщо пройтись по секторах військових поховань — картина не відповідає риториці.
Стаття була підготовлена у співавторстві журналістками «Першого Криворізького» Марією Пунтус, «Новин Донбасу» Дмитром Глушко та редакторками Софією Скибою та Юлією Діденко.
