Наталія Шило. Фото: особистий архів героїні історії
«Терпи, терпи, терпець тебе шліфує», — повторювала, мов молитву, горлівська вчителька Наталя Шило. Ці рядки з вірша колеги та земляка Василя Стуса надавали їй мужності у донецькому СІЗО.
Наталю Анатоліївну заарештували співробітники так званої «МГБ ДНР», коли в 2021 році вона намагалась потрапити додому в окуповану Горлівку, щоб доглядати за хворою мамою. Послідовники чекістських традицій відверто зраділи своєму «улову»: «Ну все, ви приїхали! Ми вас так довго шукали!». Про те, що передувало арешту і що було після, Наталія Шило відверто розповіла журналістці «Новини Донбасу».
«Робота вчителя не буває нейтральною!»
Наталія Шило у Харкові. Фото: особистий архів героїні історії
Коли в 2014 році на Донбасі починалися буремні події, вчителька математики і фізики Наталя Шило вже тридцять років працювала в одній з російськомовних шкіл Горлівки. «Ніхто нас за «язик” не притискав, російською мовою й документацію вели, й викладали. Я писала дітям на дошці українською специфічні терміни з фізики та математики, бо вважала, що їм це буде в нагоді при здачі ЗНО і навчанні у виші».
На початку року в Горлівці було нібито все спокійно на відміну від Харкова, де вже активно проявляв себе «русский мир». Донька, яка навчалася в університеті імені Каразіна, розповідала про те, що відбувається на харківському Майдані, як проукраїнські активісти і ультрас місцевого «Металіста» намагалися протистояти проросійським тітушкам і як ті били їх та принижували. Почувши про таке, Наталя дуже переживала й плакала. А в цей час в її школі йшла активна підготовка до конкурсу пісні та строю, бо наближалось 23 лютого. На одній з репетицій жінка опинилася поруч з колегою, дружиною поліцейського, якого відправили придушувати Майдан, і та по-свійськи поділилася: «Нашим роздали зброю, щоб розстріляти цих майданутих».
Тим часом в Горлівці теж ситуація почала змінюватись — якісь люди стріляли, щось захоплювали. Відбулось жахливе вбивство депутата міської ради Володимира Рибака. Як і всюди на Донбасі, розпочалась підготовка до так званого «референдуму». Наталя Шило відверто ігнорувала і підготовку, і сам «референдум», майже зовсім перестала спілкуватися, бо здавалось, що навкруги всі за РФ і місцевих зрадників. Учні її підтримували і розповідали, як люди з одним паспортом голосували на 5-6 ділянках.
А незабаром в Горлівку увійшла російська техніка. Вчителька намагалася пояснити людям, що це захоплення, війна. Їй не вірили.
«Ми чотири місяці жили в підвалі під снарядами, Горлівка була в облозі, без світла, газу та води. У вересні в місті йшли бої, школа якраз була на лінії зіткнення. В листопаді я зрозуміла, що потрібно виїжджати, бо робота вчителя не буває нейтральною, обов’язково є патріотичне виховання, а ви розумієте, яке воно на той час було. На початку 2014 року я приїхала до доньки у Харків. Там також люди не вірили, що це Росія воду каламутить. Думали, що це міжусобні війни, що Донбас сам захотів відділитися. Якось я таким сказала: «Не дай Бог це буде й у вас!»
«Я відчувала запах смерті»
Наталія Шило з дочкою Іриною у Львові, 2017 рік. Фото: особистий архів героїні історії
Наталя переїхала до Харкова, п’ять коків жила і працювала там, іноді їздила додому в Горлівку провідати рідних. Там вона на своїй сторінці у соцмережі Твіттер(тепер X), писала те, що бачила — історію війни з точки зору людини з проукраїнськими поглядами. Чому у Твіттері? Боялась, що під час переїздів може загинути, а зошит з записами загубиться. Її сторінка мала багато підписників, дехто не вірив словам авторки про роль росіян у збройному конфлікті, а ЗМІ, закордонні та вітчизняні, часто цитували її тексти без посилання на джерело. Наталя була не проти.
І ось, коли після дворічної ковідної перерви вона попрямувала до Горлівки на контрольно-пропускному пункті (КПВВ) «Успенка» жінку затримали. «Я показала паспорт, у мене попросили ще й телефон, а потім запросили до кімнати: «Зараз приїдуть з МГБ ДНР і будуть з вами говорити». Я все зрозуміла. Мені стало погано, тож, викликали швидку. Коли за декілька годин нарешті прибули представники МГБ, сказали мені, що я приїхала і що вони мене, шпигунку, два роки шукали».
Її відвезли до Донецька, в будівлю поруч з університетом імені Туган-Барановського. Там вона перебувала дві доби. Весь час тривав допит. В тому числі за допомогою детектора брехні. Жінку не били, але фізично тиснули по-іншому: не годували, не давали ліків, позбавили можливості перепочити навіть кілька хвилин. Світили в очі, кричали, погрожували. Грали в поганого-хорошого слідчого. Але коли ще на самому початку почали хамити, вона «виразом обличчя та інтонацією голосу включила вчительку і строго запитала: “А коли це ми перейшли з вами на ти?”», і це подіяло.
«Знаєте, я відчувала там запах смерті й подумала: якщо все одно загину, то чому це помирати на колінах? Вмирати, так стоячи!»
Після допиту Наталю Шило перевели до ізолятора тимчасового тримання. Там надзвичайно грубі та жорсткі охоронниці її роздягли, обшукали й відправили до камери кримінальниць. Ті до жінки поставилися більш-менш по-доброму, а коли їй вночі стало погано, покликали медиків. Одна з’явилася і побачивши, кому потрібна допомога, обурилась: «Це їй погано?! Вона ж фашистка, укропка, нехай подихає!» І тільки після перепалки з кримінальницями, була вимушена зробити Наталі укол від тиску.
20 років ув’язнення або смертна кара за пости в соцмережах?
Наталія Шило на Марші Нескорених. Фото: особистий архів героїні історії
Не дочекавшись від мами телефонного дзвінка з Донецька, донька Ірина почала хвилюватися, зателефонувала перевізнику, а той повідомив, що її зняли з рейсу… Протягом місяця рідні Наталі Шило перебували в невідомості щодо її долі, на всі запити силовики угруповання «ДНР» відповідали, що не знають, де зараз жінка. Тим часом проросійські ЗМІ писали про затримання «шпигунки», яка діяла частково за своєю ініціативою, частково — за завданням спецслужб України. Місцеві телеграм-канали повідомляли про «коригувальницю вогню української армії».
В ізоляторі тимчасового тримання Наталю протягом місяця постійно вивозили на допити — одні й ті самі питання, одні й ті самі відповіді. Вона нічого не приховувала, ще на перших же допитах «МГБ» надала паролі від своїх облікових записів у соцмережах. Її тримали без пред’явлення звинувачень в страшних умовах холоду, голоду, повної антисанітарії та відсутності будь-яких гігієнічних засобів.
Через 40 днів офіційно, з понятими, слідчий звинуватив вчительку у шпигунстві, її перевели в донецьке СІЗО №5. Про зміни в статусі мами повідомили доньці Ірині. Дівчина пізніше дивувалась: «Не сказати, що ми не знали про небезпеку, але такого результату точно не очікували. Не думала, що може бути все настільки критично за пости в соцмережах».
«В СІЗО почалась рутина. Після місяцю допитів про мене забули і я просто сиділа, чекаючи виїзду на «слідчі дії», які були десь раз на квартал. Коли мені сказали, яке може бути покарання по моїй статті — 20 років ув’язнення або смертна кара, я мовчала, бо коли тебе постійно емоційно висмоктують, ти вже ніякий. Вони, мабуть, чекали розпачі та сліз, а я кажу слідчим: «Ну то розстріляйте мене!» У відповідь: «У нас жінок не страчують. Але уявіть, якою вийдете через двадцять років в’язниці!»
«Державна» адвокатка, яку запропонував слідчий, зразу сказала, що не має наміру захищати Наталю, може тільки сидіти поруч, коли проводять допит. Тож, донька знайшла у Донецьку незалежного, платного адвоката, через якого підтримувала зв’язок із мамою.
«Дай мені сил більше не прокинутися в цій тюрмі!»
Наталю 13 разів переводили з камери в камеру, всі завжди були дуже брудні. Сиділа вона з кримінальниками і з політичними, сиділа одна.
«Тоді я вголос співала українські пісні, особливо часто “Червону руту”. Це був такий протест, бо більше нічого зробити не могла. Щоб не збожеволіти, сама собі вголос розповідала фізику. Не легше було 24 на 7 і в маленькій камері — одні й ті обличчя, все вже переговорено. Я намагалася будь-чим зайняти мозок. Кажу дівчатам: “Хочете, буду вам астрономію, фізику розповідати?” Читала їм лекції, пояснювала, що як працює, де які зірки. А взагалі то було дуже важко — світло ніколи не вимикали, всюди були камери, туалети не закривались. Однією з проблем для мене, жінки маленького зросту, було залізти на високі нари, які майже врівень з моєю головою. Від тих спроб всі ноги були биті. І коли я нарешті лягала спати, зверталася до Бога з одним проханням: «Дай мені сил більше не прокинутися в цій тюрмі!» Закривала очі, зразу ж засинала, а прокинувшись, відкривала і розуміла, що знов у камері».
І ось одного разу трапилося диво — в черговій камері, куди перевели Наталю, вона побачила Збірку задач з вищої математики. Це було якраз те, що потрібно! Через адвоката Наталя попросила рідних передати зошит і ручку, з тих пір сиділа собі й розв’язувала задачі. «Морально вони (слідчі, наглядачі) намагалися вбити усіх, і себе, здається. А я знала, що математика мене витягне. Бо в ній немає емоційної складової, тільки логіка. Коли я вирішувала ті задачі, не думала ні про що. Дівчата мене не чіпали. Курили у вікно, а я палити так і не почала. Часто згадувала Стуса, який колись працював в сусідній з моєю школі, порівнювала себе з ним. Мужній приклад Василя надавав сил. Його слова: «Терпи, терпи — терпець тебе шліфує» були для мене мов молитва».
Довгі місяці у СІЗО слідчі Наталею зовсім не цікавилися. Наприкінці 2021 року промайнула чутка, що вчительку готують на обмін. Але її не випустили. У грудні вивезли із СІЗО, щоб зняти сюжет для телеканалу «Оплот». Журналіст сказав, що він українець, але українською мовою спілкуватися відмовився. Тож Наталя сиділа весь час мовчки. А вже в камері побачила цей сюжет: показуючи її на відео, журналіст розповідав про жінку, яка є шпигункою і вбивала людей.
«Сижу перед екраном в щоці. В селищах, де живуть вчителі, їх знають, і я розумію, що додому дороги вже нема. Приїжджає адвокат, мене везуть до слідчого і я у нього питаю: «На якій підставі ви зняли про мене фільм? Без вашого дозволу мене б не вивезли із СІЗО». Від тих слів обличчя у слідчого пішло плямами: «А ми цей сюжет до кримінальної справи прикріпимо як доказ». І тут я розумію, що вся моя кримінальна справа — жалюгідний набір фактів, які вони намагаються зв’язати, щоб устрашати навколишніх людей. Бо не я їм особисто потрібна, а щоб всі сиділи налякані і ніхто нікуди не рипався».
22 місяці, «655 днів» її не зламали
Зустріч Наталії Шило з колишньою співкамерницею Юлією Дворніченко і керівницею організації «Нумо сестри!», колишньою цивільною заручницею Людмилою Гусейновою. Фото: особистий архів героїні історії
Саме стільки просиділа ні в чому невинна Наталя Шило за ґратами. Вироку не було, «суду» — теж. Через те, що протягом багатьох місяців не проводилось ніяких слідчих дій, за російським законодавством, так званий «суддя» прийняв рішення відпустити жінку із СІЗО на підписку про невиїзд з забороною користуватися інтернетом і покидати межі так званої «ДНР». Цінні речі, в тому числі мобільний телефон і планшет, а також гроші та ключі від квартири не повернули. Кримінальну справу не закрили.
Іноді Наталя приїздила до слідчого підписувати протоколи про минулі допити. Її запитали, чи отримала вона російське громадянство. Жінка відповідала: «Ні, Росія — не моя країна». А щодо її власного питання, коли буде закрито кримінальну справу, відбувся дуже показовий діалог.
Слідчий: «Нащо вам це знати?»
Наталія: «Бо хочу поїхати в Україну»
Слідчий: «А ми вас не випустимо і знайдемо спосіб знов заарештувати».
І все ж кримінальну справу проти Наталі Шило закрили. Але їй про це не повідомили. Як би не побоювалася вона реакції земляків на медійну інформацію про її шпигунську діяльність, жінка все ж з’їздила до рідної Горлівки і була приємно здивована тим, як привітно її зустрічали люди. Підходили, обіймали, хоч і побоювались, щоб ніхто не доповів вівчаркам режиму. «Колишні учні давали мені гроші й продукти. В магазині хазяїн обслуговував без черги. Уявляєте, там, де керує Росія, так зустрічають людину, яка її ненавидить! Пенсіонери мені казали: «Ти передай туди, ми чекаємо на Україну». Ці люди повірили, що я шпигунка, працюю зі спецслужбами, і вірили, що їх слова дійдуть до України! Одна 80-річна жінка казала: «Наташа, я не дочекаюсь вже України, але я так вірю, що вона повернеться і мені так соромно, що я отримую російську пенсію!».
Коли Наталя чула подібні слова, намагалась пенсіонерок підбадьорити: «Дорогі мої бабусі, ми з вами на завданні, бо цими пенсіями грабуємо Росію. Україна вам за це скаже дякую. Тож, не нервуємо і спокійно отримуйте усі виплати, всі види допомоги».
Між тим, вона не забула головної цілі — повернутися до України. Як тільки дізналася про закриття кримінальної справи, зібралась у дорогу. Але на пункті пропуску між так званою «ЛНР» і Росією її затримали, через чотири години допиту співробітник ФСБ констатував: «У вас поганий кейс, ми не можемо випустити вас до Росії», Наталя тримала удар: «А Луганська область це не Росія?».
Врешті решт жінка вимушена була повернутися назад і звернутися до доньки: «Допомагай, бо сама виїхати не зможу». Згодом з Наталею зв’язалися представники Головного управління розвідки Міністерства оборони України, розповіли що, як і коли робити. Друга її спроба (вже за допомогою ГУР) відбувалася в іншому напрямку — через Маріуполь в Новоазовський пункт пропуску. Там Наталю теж довго допитували, перевіряли телефон і відпустили, коли вона пообіцяла: «Бачите, я їду навіть без речей. Тож, швидко повернуся».
«Я повна сил боротися далі»
Наталія Шило в Івано-Франківську, 2025 рік. Фото: особистий архів героїні історії
Перші кроки по вільній українській землі Наталя Шило зробила в березні 2025 року після перетину польсько-українського кордону. Зі Львова вона одразу ж попрямувала залізницею до Києва. На вокзалі її зустрічали ті, хто допомагав та підтримував, в тому числі дівчата з організації «Нумо сестри!» на чолі з колишньою політичною ув’язненою, яку Наталя бачила в СІЗО, Людмилою Гусейновою. За повернення вчительки Наталі Шило в Україні вже тривалий час молилося багато людей, тож і радості було багато.
На жаль, вона поки так і не зустрілася зі своєю донькою Іриною, яка весь цей шлях від арешту до прибуття в Україну їй допомагала всім, чим могла, бо та ще у 2022 році переїхала до США. Але зв’язок між ними дуже міцний та надійний.
За надану можливість пройти необхідну реабілітацію Наталя щиро вдячна державі, Міжнародній організації з міграції, «Нумо сестри!» (організація, що об’єднує жінок із власним досвідом пережитого насильства, правозахисниць, журналісток і активісток) і ще багатьом, хто її підтримав. Зараз вона живе під Києвом (бо в столиці не по кишені), знову викладає фізику і математику у школі та веде власну війну з державою-агресоркою: надає інтерв’ю ЗМІ, виступає на закордонних каналах і завжди підкреслює, що люди з окупованих територій чекають на Україну.
«А ще я подала в суд на своїх кривдників, — посміхаючись каже Наталя. — Збираюся подати й на журналіста, який мене обмовив. Борюся інформаційно, бо через вік та підірване здоров’я не маю сил, щоб воювати зі зброєю в руках».
Від високих нар у жінки залишився неприємний флешбек, тому й досі вона намагається уникати в поїздах других полиць. Із СІЗО вчителька привезла свій талісман — зошит з задачами з вищої математики, а також теплу кофтинку, якою з нею, щоб зігріти, поділилася товаришка по камері, ще одна відома політична ув’язнена Наталія Власова. Ця кофтинка була передана її донці Юлі.
«Я повна сил боротися далі. В “Нумо сестри!” прийшла останньою, тому мною всі опікуються, через це іноді почуваю себе незручно. Людмила Гусейнова заспокоює: “Ну чому ти хвилюєшся? Зачекай, прийде хтось після тебе, допомагатимеш!»
Але таких з березня поки ще не було, десятки, а можливо й сотні цивільних жінок продовжують страждати за ґратами. За даними з різних джерел, в полоні на окупованих територіях може бути від 1900 до 20 тисяч цивільних чоловіків та жінок. Наталя Шило стала шостою жінкою, яку вдалося повернути на територію, підконтрольну Києву, і вона зробила б усе, щоб звільнених стало значно більше.
«Які у мене мрії? — дивується вона такому простому питанню. — Перемога! Знаю, що це важко, але на 100% в неї вірю. Росія емоційно видихається. Я це побачила в окупованій Горлівці. Показовим є не тільки факт, як люди мене тепло зустрічали, а літні жінки плакали за Україною, а й те, як там себе відчувають окупанти. Якось набирала воду у джерельці, а поруч російські військові наповняли свої баклажки. Один мене питає: «А чому нас тут місцеві не люблять?» Ледве витримала, щоб не відповісти відверто, бо пообіцяла мамі за грати більше не потрапляти».
